25. Сучасний економічний розвиток республік Закавказзя: проблеми і перспективи.

Сучасний Азербайджан – індустріально-аграрна країна. Основою економіки є видобування і переробка нафти. Перший нафтовий бум в Баку розпочався в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Вже 1901 р. Азербайджан забезпечував половину світового видобутку нафти, а в радянську добу забезпечував понад 70-відсоткову потребу в нафті народногосподарського союзного комплексу. У 1949 р. розпочалося видобування нафти з дна Каспійського моря. Сьогодні Азербайджан щорічно експортує 1 млн. т нафти. Безліч іноземних компаній проводять розвідку і видобуток нафти і газу. Тільки 2004 р. у розвиток нафтовидобувної та суміжних з нею галузей Азербайджан залучив інвестицій на суму близько 3 млрд. дол. США.

Попри великі запаси природного газу (до 2 трлн. кубометрів), а також значні обсяги запасів та видобутку супутнього нафтового газу, газова промисловість Республіки Азербайджан розвинена слабо. Домінування нафтогазових родовищ над газовими та технічні проблеми з використанням супутнього газу, насамперед на шельфі, не дають змоги швидко нарощувати видобуток.

Як відомо, за часів СРСР Азербайджан отримував газ із країн Центральної Азії та Ірану, проте після розпаду колишнього Союзу поставки з Ірану було припинено. Тривалий час забезпечувався Азербайджан туркменським, а потім ще й російським газом. Від 2005 р. Іран повновив газопостачання до країн Закавказзя (поки що це стосується Нахічеванської автономії Азербайджану).

В країні традиційно розвинуті нафтохімія і нафтове машинобудування, з якими досить тісно пов’язані інші галузі, у першу чергу, електротехнічна, машинобудування, чорна металургія. Ринкові реформи в Азербайджані через внутрішню нестабільність розпочалися лише у 1996 р., але вже 1997 р. став першим роком економічного піднесення.

Важливе місце в економіці країни посідає сільське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь – близько 3,5 млн. т, у т.ч. під посівними площами – 1,7 млн. га. Житницею Азербайджану вважається Куро-Араксинська низовина. Великі площі займають зернові культури: пшениця, рис, озимий ячмінь, з-поміж технічних культур – бавовник і тютюн, в Куро-Араксинській низовині культивуються також кукурудза, виноград, садові та ін. культури; на Апшеронському п-ві – шафран, маслина, цілющий виноград “швани”, інжир. В Талиші в умовах, наближених до вологих субтропіків вирощують чай, благородний лавр, фейхоа, рис, бамбук, виноград, цитрусові, баштанні культури. Важливу роль в економіці Азербайджану відіграють тваринництво і шовківництво.

81 % азербайджанського експорту становлять продукти переробки нафти, бавовняні волокна і прокат нелегованої сталі. Головні зовнішньоторгівельні партнери – Росія, Туреччина, Грузія. Імпортує Азербайджан у першу чергу продовольство, що закуповується в ОАЕ, Туреччині, Україні, Німеччині, Ірані, Росії, Франції, Новій Зеландії і Мексиці.

Розпад СРСР, Карабахський конфлікт і війна Росії в Чечні вкрай негативно позначились на транспортній системі Азербайджану. Усі наземні комунікації, що ведуть на Захід, були перекриті. У зв’язку з цим великого значення набув автомобільний транспорт. Загальна довжина автомобільних шляхів – 25 тис. км, з них 94 % - дороги з твердим покриттям. Довжина залізничних шляхвів – 1800 км. Через Азербайджан проходить залізнична магістраль до Ірану (в Тебріз). Бакинський міжнародний морський порт зв’язаний з усіма прикаспійськими країнами. Від 1962 р. в Азербайджані діє паромна переправа до туркменського порту Туркменбаші (кол. Красноводськ). Останніми роками значно зросло танкерне транспортування нафти з Казахстану, що потягло за собою створення нафтоприйомних терміналів. Авіалініями республіка сполучена з країнами Європи і арабського Сходу.

Значну роль відіграє трубопровідний транспорт, що включає 1130 км нафтопроводів, 630 км нафтопродуктопроводів і 1240 км газопроводів. Постійно функціонують нафтопроводи Баку-Супса (Грузія) і Баку-Новоросійськ (Росія).

Азербайджан розташований на перехресті стратегічних комунікацій. Ще в давнину тут проходили караванні і торговельні маршрути. Нині ставиться питання про створення нових транспортних євразійських магістралей, найграндіознішою з них є так званий Великий Шовковий шлях. Планується, що його залізниці і автомагістралі пройдуть через Туреччину, Грузію, Азербайджан, Каспійське море до країн Центральної і Південно-Східної Азії, Китаю, Японії. Планується широке використання транспортного коридору “Європа – Кавказ – Азія” (ТRАSЕКА).

Більша частина азербайджанського населення зайнята у сфері торгівлі. Середньомісячні доходи населення – 40 дол. США, середній розмір пенсії – 10-12 дол. США (прожитковий мінімум – 80-90 дол. США).

На початку ХХ століття Вірменія була аграрною країною, основу її економіки складали тваринництво й рослинництво. Промислове виробництво зводилося, головним чином, до розробки корисних копалин на невеликих рудниках і випуску коньяку. Індустріалізація почалася відразу після встановлення радянської влади, і Вірменія поступово перетворилася на сучасну аграрно-індустріальну країну. Розвивалися металообробка, машинобудування, хімічна, легка (текстильна й шкіряно-взуттєва), харчова (плодоовочева, винно-коньячна) промисловість, кольорова металургія, обробка коштовного каміння, виробництво будівельних матеріалів. Промислова продукція прямувала в союзні республіки, звідки Вірменія отримувала сировину й електроенергію.

Економіка Вірменії після розпаду СРСР опинилася у стані кризи, оскільки була значно інтегрована до загальносоюзної економіки. Більша частина промислових підприємств перестала функціонувати, оскільки вони були пов'язані з обслуговуванням військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу. Порівняно з іншими закавказькими республіками колишнього СРСР економіка Вірменії була більш вразливою через особливості її географічного положення і слабку природно-ресурсну базу (відсутність виходу до моря, відсутність ресурсів нафти й газу, низька родючість ґрунтів). Нинішній стан та перспективи розвитку економіки Вірменії багато в чому залежать також від урегулювання карабахського конфлікту.

Тож після розпаду СРСР виникла необхідність у проведенні власної економічної політики і розробки програми самостійних дій в економіці. Через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників Республіка Вірменія опинилась в групі країн з перехідною економікою, в яких економічні перетворення відбуваються в умовах інвестиційного голоду. Криза в промисловості, назначна частка довгострокових кредитів, відсутність внутрішнього ринку інвестицій, приватні іноземні інвестиції у обсязі близько 250 млн. дол. США (станом на 1 січня 1999 р.) засвідчують низьку інвестиційну активність економіки республіки.

У процесі роздержавлення пріоритетність соціального розподілу перетворилась на бюрократичну приватизацію, внаслідок чого ефективний інвестор не прийшов. Таким чином, ваучерна приватизація в республіці не сприяла формуванню внутрішнього інвестиційного ринку, становленню промислово-інвестиційного капіталу, стимулюванню портфельних інвестицій, натомість прискорила розпорошення виробничого капіталу, у т.ч. й людського. Кошти, отримані від приватизації, використовувались, в основному, для розширення торгівельно-посередницької діяльності та особистого споживання т.зв. “приватизаторів”.

І все ж на кінець 1990-х рр. вірменська економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла макроекономічної стабільності. Прискоренню ринкових перетворень сприяло введення національної валюти драма. Від 1995 р. Вірменія прагне вступити до ВТО, залля чого приводить у відповідність з її вимогами свою законодавчу базу.

Сучасна Вірменія – індустріально-аграрна країна. На сьогодні у структурі ВВП переважає аграрний сектор (40 %), частка промисловості – 25 %, сектору послуг – 35 %. У сільському господарстві зайнято 55 % працюючих, у сфері послуг – 25 %, у промисловості – 20 %. 75 відсотків валового національного продукту виготовляється у приватному секторі.

Провідними галузями промисловості є хімічна і нафтохімічна (мінеральні добрива, синтетичний каучук, шини), машинобудування (у тому числі хімічне і нафтове), електротехнічна і радіоелектронна промисловість, приладо- і верстатобудування, судноремонт, чорна й кольорова металургія, текстильна, харчова промисловість. Завдяки залученню іноземних інвестицій протягом останніх років вдалося ввести в дію ряд промислових об'єктів. Традиційно ведеться добування й обробка будівельних матеріалів: базальту, перліту, вапняку, пемзи, мармуру та ін., виробляється цемент. На базі розробки міднорудних родовищ у Кафані, Каджарані, Агараці та Ахталі працює мідеплавильний комбінат в Алаверді. З місцевої сировини виробляються алюміній, молібден і золото, здійснюється огранювання діамантів. Працює Ванадзорський хімічний комплекс, до складу якого входить 25 підприємств. Зростає виробництво винно-коньячних виробів. Працюють підприємства з випуску металоріжучих верстатів, пресово-формовочного обладнання, точних приладів, синтетичної гуми, шин, пластмас, хімічного волокна, мінеральних добрив, електродвигунів, інструментів, мікроелектроніки, ювелірних виробів, шовкових тканин, трикотажу, панчішно-шкарпеткових виробів, програмного забезпечення.

Під сільськогосподарські потреби відведено приблизно 45 % площі країни, причому обробляється лише 20 %, під пасовищами зайнято 25 % території. Великі масиви орних земель є тільки у трьох районах: на Араратській рівнині, де звичайно збирають два-три урожаї на рік, у долині річки Аракс і на рівнинах, прилеглих до озера Севан. Ґрунтова ерозія є серйозною перешкодою для розвитку землеробства. Основні сільськогосподарські культури - баштанні культури, картопля, пшениця, виноград, плодові, ефіроолійні, цукровий буряк, бавовна, тютюн, чай. Тваринництво спеціалізується на молочно-м'ясному скотарстві, у гірських районах розводять овець.

Транспортна мережа включає близько 850 км залізниці (90% з яких електрифіковані) і 8,4 тис.км автомобільних доріг. Автотрасами Єреван сполучається з Грузією, Нагірним Карабахом та Іраном. У 1996 р. завершено спорудження сучасного мосту через річку Аракс, що з'єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі. Зі столиці здійснюються регулярні міжміські автобусні рейси у багато населених пунктів країни, а також у Грузію, Росію та Іран. Транспортне сполучення з Азербайджаном і Туреччиною перервано. Відсутнє також залізничне сполучення між Вірменією та Росією. Усі великі міста Вірменії сполучені повітряними трасами. Усього діє 10 місцевих аеропортів і три міжнародних. Найбільший аеропорт - Звартноц - розташований на околицях Єревану. Він обслуговує рейси у великі міста СНД, Європи й Азії. Крім того, міжнародні рейси здійснюються через аеропорти Еребуні (Єреван) і Ширак (Гюмрі).

У сфері зовнішньої торгівлі імпорт переважає експорт більш ніж утричі (станом на 1999 р.). Вірменія експортує залізну руду, машини і обладнання, металевий лом, оброблені алмази тощо. Імпортує держава газ, нафту, продовольство та ін. Основними зовнішньоекономічними партнерами Вірменії з експорту є: Бельгія, Росія, Іран, Туркменистан, США, Грузія; з імпорту – Росія, США, Великобританія, Іран, Туреччина, Бельгія.

Традиційними заняттями в Грузії були вирощування цитрусових, виноградарство і виноробство. До кінця 1980-х рр. в республіці склалися й успішно працювали такі галузі промисловості, як гідроенергетика, видобуток вугілля, марганцю і міді, чорна металургія (виробництво феросплавів, чавуну і сталі), машинобудування, нафтопереробка, виробництво будівельних матеріалів, хімічна, харчова і текстильна промисловість. Обсяг зовнішньої торгівлі був незначним, хоча 2/3 виробленого в Грузії продовольства вивозилося до інших республік СРСР. Майже все промислове виробництво зосереджене в рівнинних районах країни, більше половини підприємств розташовані в Тбілісі, Руставі і Кутаїсі.

Незалежна Грузія зіштовхнулася з катастрофічним спадом в економіці. У 1992 р. виробництво в цілому скоротилося на 40 % (у промисловості – на 48 %, в сільському господарстві – на 32 %), розпочалася стрімка інфляція, у квітні 1993 р. Грузія ввела тимчасову грошову одиницю – купон. До середини 1994 р. багато галузей економіки, наприклад лісове господарство і будівництво, практично припинили своє існування, інші різко знизили обсяги виробництва. Інфляція за рік склала 8500 %, а безробіття сягнуло 20 %.

1995 р. став переломним у виведенні економіки республіки з кризового стану: на стабілізацію фінансової сфери було спрямовано майже усі позики МВФ, відпущено ціни на зерно і хлібопродукти, укладено угоду на будівництво газопроводу Баку-Джейхан територією Грузії, прийнято відносно збалансований державний бюджет, ухвалено закони про комерційні банки, земельну і податкову реформу, й, нарешті, у жовтні 1995 р. було введено національну грошову одиницю – ларі. Намітилося зростання ВВП, що у 1996 р. сягнуло 14 % (у 1995 – 2,4 %), було зареєстровано понад 30 тис. приватних підприємств, загальна чисельність зайнятого населення оцінювалася у 2,2 млн. осіб. Лібералізація цін на хліб з 1 червня 1996 р. сприяла формуванню ринку зерна і скороченню обсягів продовольчої допомоги до 138 тис. т зерна (у 1995 р. – 540 тис. т). У 1997 р. приватний сектор забезпечував понад 50 % ВВП.

У 1994-1996 рр. Грузія одержала значну фінансову і гуманітарну допомогу від міжнародних організацій і країн-донорів. Спільно з американськими компаніями відновлюється енергетичний комплекс країни, освоюються перспективні нафтові родовища на сході Грузії, належним чином функціонує нафтопровід Баку-Супса, будуються нові газопровідні мережі в Кутаїсі, Горі, Каспі, Руставі і т.ін.

В Грузії демонтовано радянську систему ведення сільського господарства й, відповідно, ліквідовано колгоспи і радгоспи. Для законодавчого забезпечення земельної реформи парламент Грузії 1996 р. ухвалив закони “Про власність на землі сільськогосподарського призначення” і “Про оренду земель сільськогосподарського призначення”, внаслідок чого більше мільйона родин одержали у приватну власність 918 тис. га землі, а 825 тис. га здано в оренду 46 тис. підприємств.

Завдяки географічному розташуванню між європейською частиною Росії і Азією територія Грузії набуває важливого транзитного значення, особливо для сусідніх Азербайджану і Вірменії, які через Грузію виходять до Чорного моря. Ще за радянської доби Тбілісі перетворився на великий вузол залізничних і автомобільних шляхів Кавказького регіону. На грузинські залізниці, довжина яких 1583 км, припадає близько третини внутрішніх вантажних перевезень. На долю автомобільного транспорту припадає 63 % вантажних перевезень. Довжина автомобільних доріг з твердим покриттям – понад 20 тис. км, однак майже 8 тис. км доріг потребують капітального ремонту. Найбільшими чорноморськими портами є Батумі, де розташований головний нафтовий термінал і контейнерний пор, і Поті, де розташована база грузинських ВМС. Головний аеропорт країни, розташований на околиці Тбілісі, зв’язаний міжнародними авіалініями з більшістю столиць СНД і Європи.

Грузія має стійкий негативний торговий баланс. Вона імпортує продовольство, енергоносії, автомобілі, техніку і транспортне устаткування. На експорт з Грузії відправляються мінеральні води, вина, чай, цитрусові, труби, сплави чорних і кольорових металів, текстильні вироби. Також Грузія займається реекспортом сирої нафти. Обсяг імпорту 2000 р. оцінювався у 898 млн. дол. США, експорту – лише у 372 млн. дол. США. Найбільшими країнами-імпортерами є держави ЄС, Росія, Туреччина і США, найбільшими експортерами грузинської продукції є Росія, Туреччина, Азербайджан, Вірменія.

Й донині економічне становище Грузії є нестабільним через невирішені структурні проблеми в економіці, включно зі складнощами зі збором податків і оплатою за спожиту електроенергію, тіньову економіку (за неофіційними оцінками, у 2001 р. в тіні перебували 68 % прибутків торгівлі, 63 % - готельного і ресторанного бізнесу, 50 % - будівництва і 40 % - промисловості), корумпованість чиновників тощо.