86. Зовнішня політика Франції у післявоєнний період.

В 1947 США проголосили розгорнуту програму економічної допомоги (план Маршалла) для того, щоб запобігти розпаду економічної й політичної структури Європи й прискорити реконструкцію її промисловості. США надавали допомога за умови, що створювана Організація європейського економічного співробітництва покладе початок інтеграції держав Європи. План Маршалла збігся з першим етапом холодної війни. Політика СРСР змусила США зайняти оборонну (або, принаймні, що стримує) військову позицію на території Західної Європи. Із цією метою була створена Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Франція взяла участь у загальних заходах щодо договору, хоча це важким каменем лягло на бюджет країни й виснажило її військові ресурси. Таким чином, виник нерозв'язний конфлікт між виконанням договірних зобов'язань перед НАТО й фінансовими можливостями Франції.

Після Другої світової війни в країнах Південно-східної Азії, включаючи французький протекторат Індокитай, активізувався національно-визвольний рух . Хоча тимчасовий уряд ДЕ Голля обіцяло надати політичні права всім підданим, що було підтверджено конституцією 1946, Франція підтримувала реакційний режим в Індокитаєві, що виступав проти сил Вьетминя, які раніше боролися за звільнення країни від японських окупантів, а потім одержали підтримку Китаю. Після висновку перемир'я в Кореї стало ясно , що Франції прийде евакуювати свої війська з В'єтнаму.

У цей період у самій Франції підсилилися спроби комуністів дискредитувати американську допомогу або відмовитися від неї, а партія ДЕ Голля Об'єднання французького народу (РПФ), бажаючи вберегти країну від комунізму, прагнула до влади й зміни державного ладу. На всезагальних виборах 1951 партійно-політична боротьба досяглася своєї кульмінації. Комуністи й голлісти набрали значне число голосів. Однак завдяки зміні виборчого закону (відмови від пропорційної системи виборів і введення голосування по мажоритарній системі) республіканські партії, що об'єдналися перед виборами в блок за назвою "Третя сила ", змогли завоювати майже дві третини місць у Національних зборах. Це дозволило їм сформувати коаліційний уряд.

Незабаром після повної поразки французької армії в Індокитаєві , у широкомасштабному бої при Дьенбьенфу, новим прем'єр-міністром був призначений Пьер Мендес- Франс. У минулому фінансовий експерт, що дотримується твердих антиколониалистских поглядів, він провів мирні переговори й у липні 1954 підписав Женевські угоди про припинення війни в Індокитаєві . Хоча в Мендес- Франса була власна програма, він відразу ж утягнувся в боротьбу за твердження договору про організацію Європейського оборонного співтовариства (ЄОС) і за включення до його складу ФРН. У Франції супротивники відродження німецької армії були настільки впливові, що цей договір, інспірований США, так і не був ратифікований. Невдача Мендес- Франса проект, що підтримав, ЄОС, викликала ворожість до нього з боку християнських демократів на чолі з Жоржем Бідо. У результаті уряд змушено було піти у відставку.

У середині 1950- х років почалися хвилювання в Північній Африці – Тунісі , Марокко й Алжирі (два перші вважалися французькими протекторатами, а останній – заморським департаментом Франції). В 1956 незалежність одержав Туніс, а в 1957 – Марокко. Армія, що тільки що повернувся з Індокитаю, була перекинена в Алжир для відбиття терористичних нападів повстанців Фронту національного звільнення (ФНЗ). Хоча під час передвиборної кампанії Молле обіцяв вести мирні переговори з повстанцями, навесні 1956 він оголосив у країні всезагальну мобілізацію, щоб силою втихомирити Алжир. Оскільки Єгипет підтримував ФНЗ, Франція , щоб відомстити направила свої війська, щоб допомогти Англії в її кампанії в зоні Суецького каналу восени 1956. Ввязавшись у цей конфлікт, французький уряд втратила довіра народу й політичний престиж, а також значно виснажило скарбницю. Французька армія в Алжирі при підбурюванні й підтримці європейців, що становили 10% усього загального населення цієї країни, фактично перестала підкорятися уряду

Хоча великі міста Алжиру вдалося втихомирити, у самій Франції піднімалася хвиля невдоволення. Той факт, що армія явно перевищувала свої повноваження, не звільняв уряд від моральної відповідальності. Однак у випадку наведення порядку в армії країна втратилася б ефективної сили й втратила надію на перемогу. Підбурювані лідерами голлістів, армія й французькі колоністи робили відкриту непокору уряду . Бурхливі мітинги й демонстрації, що з в Алжирі , перекинулися на Корсику, метрополія виявилася під погрозою громадянської війни або військового перевороту. Четверта республіка, Що роздирається протиріччями, 2 червня 1958 передала надзвичайні повноваження Шарлю ДЕ Голлеві – єдиній людині, яка могла б урятувати Францію.