Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ekzamen 2 semestr.doc
Скачиваний:
23
Добавлен:
09.09.2019
Размер:
2.1 Mб
Скачать

38. Політико-правові системи центральноазійських республік: порівняльний аналіз.

Казахстан – республіка. Глава держави – президент, що призначає уряд. З 1 грудня 1991 р. президент – Нурсултан Назарбаєв. Законодавча влада належить двопалатному парламенту, що складається з Сенату і Мажилісу.

Політична система сучасного Казахстану почала формуватися ще до розпаду СРСР. У 1989 р. компартію Казахстану очолив Н.Назарбаєв, талановитий оратор і діяч перебудови. До того часу в республіці вже були створені партії націонал-демократичного спрямування, але комуністи зберігали повну перевагу над цими дрібними об’єднаннями теоретиків-романтиків. Передовсім, Назарбаєв використав раніше завойовані позиції в казахському суспільстві та політикумі задля зміцнення власної влади. Так, 24 квітня 1990 року Верховна Рада Казахстану прийняла Закон “Про президента Казахської РСР”, а невдовзі парламент обрав Назарбаєва на цю посаду. Правовий статус президента спочатку не був чітко визначений, проте вже в законі Казахської РСР “Про вдосконалення структури державної влади” від 20 листопада 1990 р. президент оголошувався главою держави, її виконавчої та розпорядчої влади.

Боротьба за реальні владні повноваження першим президентом Казахстану велася в руслі програми перебудови. Він неодноразово заявляв, що центр не послабив своєї хватки, а декларований суверенітет республік ще повинен стати реальним. Коли розпад СРСР став реальністю, президент Назарбаєв заявив: “Президент не обраний всенародно – не президент”, і 1 грудня 1991 р. на безальтернативних виборах 98,7 % виборців обрали Назарбаєва президентом Казахстану. Проте в парламенті переважала партійна номенклатура і націонал-демократи, які не підтримували програму перетворень президента (першим не подобалися ринкові реформи, іншим – євразійська орієнтація президента). За таких умов Назарбаєву фактично було нав’язано уряд Сергія Терещенка. Правління “червоних” директорів призвело до жорстокої економічної кризи, що сприяло підсиленню позицій Президента, чим він, природньо, скористався.

В січні 1993 р. Верховна Рада республіки прийняла першу Конституцію, за якою Казахстан оголошувався “незалежною, демократичною та правовою державою”. Одначе принципи розподілу влади, закладені в ній були недосконалі і не зупинили боротьби між президентом та парламентом. Хоча конституція встановлювала президентсько-парламентську форму державного устрою, російські події жовтня 1993 р. надихнули Назарбаєва на зосередження у своїх руках якомога більших повноважень. Загострення економічної кризи, що мало своїм наслідком падіння уряду Терещенка в 1994 р., дозволило Назарбаєву вказати на недосконалість існуючої форми правління, декларативність ряду положень Конституції і звинуватити в неефективній діяльності діючий парламент.

Заручившись підтримкою уряду Акежана Кажегельдіна, представника нової бізнес-еліти, Назарбаєв в березні 1995 р. фактично здійснив державний переворот. Заявивши, що країні потрібна президентська республіка і це відповідає її національним інтересам, “а не якимось інтересам і амбіціям сьогоднішнього глави держави. Це потрібно для нашої країни на тривалу перспективу”, Назарбаєв отримав широкі законодавчі повноваження. Наслідком цього стало підписання ним низки указів, що мали силу законів, покликаних посилити президентські повноваження. Проведений 30 серпня 1995 р. референдум схвалив запропонований Назарбаєвим проект Конституції, що перетворював Казахстан на президентську республіку.

Ще раніше, у квітні 1995 р., “реформатор” Н.Назарбаєв скасував заплановані на наступний рік президентські вибори, провівши натомість референдум, який продовжив його президентські повноваження до грудня 2000 р. Але невдовзі Н.Назарбаєв передумав, і на початку жовтня 1998 р. слухняний парламент країни прийняв поправки до конституції, продовживши термін повноважень глави держави до 7 років та призначивши позачергові президентські вибори на січень 1999 р. Місія ОБСЄ констатувала, що проведені вибори були далекі від міжнародних стандартів (зокрема, від участі у виборах був усунений головний опонент діючого президента – екс-прем'єр Акежан Кажегельдін), та, незважаючи ні на що, Н.Назарбаєв отримав 81,7 % голосів виборців і залишився главою держави до 3 грудня 2006 р.

У червні 2000 р. казахський Мажиліс, ігноруючи заклик ряду політичних партій, прийняв закон “Про першого президента Казахстану”. На кшталт китайського “кормчого” Ден Сяопіна, Н.Назарбаєв отримав право після своєї можливої відставки звертатися до народу, державних органів чи нового президента з важливими питаннями державної ваги, виступати перед парламентарями, на урядових засіданнях, очолювати Асамблею народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, впливати на питання кадрової політики, запровадження надзвичайного і військового стану, а також застосування збройних сил у республіці. Він став недоторканою особою і, за винятком випадків скоєння державної зради, може відмовитися від свідчень у суді.

Політичному режиму в Казахстані притаманна низка особливостей. По-перше, за правління Назарбаєва сформувався родинний характер влади, коли зяті ще діючого президента претендують на успадкування його посади. По-друге, поява будь-якої послідовно опозиційної партії закінчується руйнуванням і закриттям належних до неї бізнесу та ЗМІ, а її лідери часто потрапляють за грати за справжніми чи сфабрикованими справами. Знайти компромат на будь-якого опозиціонера не важко, бо той хто не має грошей не може пройти в Мажиліс, а хто не займається тіньовими оборудками, махінаціями, хабарництвом в умовах наскрізь корумпованого Казахстану, не має своєї справи. Силові відомства і судова система цілковито контролюються президентом. З 2004 р. і парламент став фактично цілковито пропрезидентським через високий виборчий бар’єр (у 7 %) і відсутність доступу до ЗМІ опозиційних партій. Щодо них вживаються зняття з реєстрації на виборах, шантаж чи пропозиції служити діючій владі.

Процес ототожнення держави з Президентом, а державної скарбниці з бюджетом президентської родини стає незворотнім. Фактично метою усієї внутрішньої політики Н.Назарбаєва стало недопущення появи такого ж сильного політичного лідера як він сам. І він цієї мети успішно досягає. За час державної незалежності політичний режим в Казахстані еволюціонував до авторитарно-бюрократичного.

Як і в окремих республіках колишнього СРСР, населення яких переважно сповідує іслам, важливу роль у політичному житті Казахстану відіграють клани. Від доби Середньовіччя казахська нація ділиться на Жузи - середньовічні протодержавні утворення. Молодший Жуз – це Західний Казахстан, багаті на нафту прикаспійські області. Середній Жуз – це північні, центральні та східні землі держави, нарешті Старший Жуз – південь і південний схід країни. Саме на півдні Казахстану в селі Чемолган неподалік Алмати народився Нурсултан Назарбаєв. Окрім того, підвищений авторитет, принаймні серед етнічних казахів, мають люди, що відносяться до груп “торе” (безпосередні нащадки Чінгізхану) і “кожа” (нащадки перших проповідників ісламу). Етнічні казахи усвідомлюють жузовий поділ змалку.

Підвалини панування в Казахстані Старшого Жузу заклав перший секретар ЦК Компартії Казахстану у 1960-1986 рр. Дінмухамед Кунаєв. Він же сприяв злету Назарбаєва. З 1989 р., відколи фактично править Назарбаєв, відбулося загострення міжжузового протистояння через порушення пропорції представництва жузів у вищих ешелонах влади. Президент відсунув на маловпливові посади представників Середнього Жузу, а це 40 % населення країни, та зовсім усунув з владних коридорів представників Молодшого Жузу (25 % населення Казахстану). Проявами такої кадрової політики стали відставки з посади прем’єр-міністра відповідно представника Середнього Жузу А.Кажегельдіна у вересні 1997 р. і представника Молодшого Жузу Нурлана Балгімбаєва у 1999 р. Наступник останнього Касимжомарт Токаєв представляє Старший Жуз. В рамках проведеної в 1997 р. адміністративно-територіальної реформи було ліквідовано чотири середньожузівські області. Перенесення тоді ж столиці з Алмати в Астану викликало нерозуміння цього кроку навіть з боку найближчого оточення Назарбаєва. В перенесенні столиці зі Старшого Жузу до Середнього Жузу, у Центральний Казахстан вбачають намір Президента переплавити еліти Середнього та Старшого Жузу, під контролем Старшого. Прикладом такого об’єднання еліт має слугувати шлюб Нурсултана та Сари Назарбаєвих, відповідно представників Старшого та Середнього Жузу.

Хоч би якими стародавніми не були традиції казахського народу, Н.Назарбаєв робить недобру послугу молодій державі, адже неможливість потрапляння до політичної еліти певних верств населення за регіональною ознакою аж ніяк не сприятиме національній єдності казахів, а в підсумку і державній єдності Казахстану, де казахи становлять лише 55 % населення. Саме такий поділ згубний для подальшого розвитку Казахстану і може призвести до сепаратистських прагнень. Це вже не говорячи проте що на півночі Казахстану не долюблюють казахів з Алмати і навпаки. В сусідньому Узбекистані Президент Іслам Карімов просто знищив усі клани, зосередивши щоправда усю повноту влади у своїх руках і зробивши фактом відсутність так званого престолонаслідника чи продовжувача будівництва могутнього і великого Узбекистану, як кому подобається. Міжжузове протистояння лише шкодить внутрішній стабільності і процесам модернізації в Казахстані.

Як і в будь-якій з країн СНД в Казахстані в роки незалежності виникла значна кількість політичних партій та рухів (зареєстровано понад 30 партій та громадських рухів). Більшість з них малочисельні і суттєво не впливають на внутрішньополітичний стан, тому оглянемо ідеологічний фундамент і позиції лише найвпливовіших.

В першій половині 1990-х рр. в Казахстані не виявилося жодної досить впливової партії, окрім комуністів, здатної протистояти авторитаризму діючого Президента. Проте інтригу в політичне життя вніс Акежан Кажегельдін, казахський Лазаренко, якому ледве вдалося вибратись з лещат Інтерполу в 2000 р. Колишній прем’єр-міністр, що подав у відставку за власним бажанням у вересні 1997 року, перебуваючи на лікарняному ліжку, поклав початок фінансуванню, а відтак і створенню організованої опозиції діючому режиму. Кажегельдіна Назарбаєву порекомендував товариш за перебудовою, російській політик Олег Сосковець. В 1994 році Кажегельдіна вдалося затвердити прем’єр-міністром, і в той час як Назарбаєв формував президентську республіку, новий прем’єр знайшов спільну мову з МВФ, і дозволив іноземним інвесторам приватизувати значну кількість стратегічно важливих підприємств. Відверто кажучи, це була ціна, яку Назарбаєв заплатив Заходу за можливість взяти усю повноту влади в свої руки. Проте Казахстан країна багата і тут виникли власні фінансово-промислові групи, акціонерами яких ставало як оточення Кажегельдіна, так і оточення президента. Саме конфлікт інтересів між Кажегельдіном і президентським зятем генералом КНБ Рахатом Алієвим призвів до відставки уряду Кажегельдіна.

Екс-прем’єр виїхав за кордон, де розпочав приготування до реваншу. Восени 1998 року в Москві було скликано Форум демократичних сил, на якому опозиція подала відставку Кажегельдіна як наслідок конфлікту між компетентним менеджером (Кажегельдін), який знає як залучати до країни інвестиції і заробляти гроші, і бездарним власником (Назарбаєв), що не уявляє собі, що таке ринкова економіка і не здатен забезпечити механізми управління великою власністю. Кажегельдін назвав режим Назарбаєв слабким авторитаризмом.

Але він так і не зміг балотуватися на президентських виборах в січні 1999 р. через те, що вибори, що мали відбутися у грудні 2000 року були раптово перенесені, аби не допустити єднання і розвитку опозиційних сил. В підсумку Форум демократичних сил не знайшов спільної мови з лідером комуністів Серікболсіном Абдільдіном, який пішов на президентські вибори самостійно і програв Назарбаєву, що набрав 81,08 % голосів виборців, Абдільдін отримав лише 12,08 % голосів.

У серпні 2001 року Кажегельдін був заочно засуджений до 10 років ув’язнення за фінансові злочини. Він так і залишився в США, фінансуючи опозицію, значна частина якої дискредитувала себе співробітництвом з владою..

На сьогодні найвпливовішими казахськими партіями є пропрезидентська “Отан”, нейтральне об’єднання “АИСТ” (Аграрна і Громадянська Партії), помірковано опозиційний “Акжол” (“Світлий шлях”) і популістська партія Асар. Деякий вплив мають ДВК та КПК, але вони знаходяться поза Мажилісом. “Отан” після парламентських виборів у вересні 2004 року контролює 2/3 мандатів у Мажилісі, з них 7 отримано за партійними списками (з 10 наявних). Парламентські вибори засвідчили неабиякий успіх пропрезидентських сил. Аналітики вважають здобуті 53 мандати із 77 наявних наслідком чудової роботи предвиборчого штабу партії.

4 листопада 2005 р. в Казахстані відбулися президентські вибори, перемогу на яких здобув нині діючий президент Н.Назарбаєв, за якого проголосував 91 % виборців. Із його чотирьох суперників найбільше голосів – 6,64 % - здобув єдиний кандидат від опозиційного блоку “За справедливий Казахстан”, колишній спікер парламенту Жармахан Туякбай.

Місія спостерігачів від СНД, очолювана виконавчим секретарем Співдружності В.Рушайлом, традиційно позитивно оцінила вибори, назвавши їх “вільними, відкритими й легітимними”. Місія ОБСЄ вважає, що влада не забезпечила рівні можливості для всіх кандидатів, але залишається прихильною ідеї діалогу з казахстанською владою з питань подальшого удосконалення виборних процесів. США зайняли досить лояльну позицію стосовно виборів, що зумовлена тим, що Казахстан у найближчі роки стане одним із провідних експортерів нафти і газу. Так, відповідно до планів Астани, уже 2015 р. рівень видобутку нафти досягне обсягу 150 млн. т на рік. Нині ця цифра дорівнює майже 50 млн. т. До того ж, американські компанії інвестували в країну значні кошти. Дуже обережну позицію зайняла й Україна, що зацікавлена в поставках нафти з Казахстану, в участі цієї держави в добудуванні трубопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ та наповненні його казахською нафтою.

Попри усі закиди в недемократичності режиму Назарбаєва, незмінному казахському лідеру доби незалежності вдалося створити досить стабільну економічну систему й відносно демократичний політичний режим.

Киргизстан – республіка. Глава держави – президент (від часу незалежності до “Тюльпанової революції” у березні 2005 р. цю посаду обіймав Аскар Акаєв). Вищий законодавчий орган - однопалатний парламент – Жогорку Кенеш.

Основи нового конституційного ладу в Киргизстані були закладені декларацією про державний суверенітет, прийнятою Верховною Радою Киргизстану 15 грудня 1990 р. Конституція Киргизстану, ухвалена 5 травня 1993 р., закріпила принципи верховенства влади народу, поділу державної влади, її відповідальності перед народом. Двічі, у 1994 та 1996 рр. президент А.Акаєв розпускав парламент та проводив референдуми щодо збільшення президентських повноважень.

Президент займає центральне місце в системі органів державної влади, є гарантом конституції, прав і свобод кожного громадянина республіки. Президент Киргизстану обирається на 5 років і не може бути членом політичної партії. Президент має широкі виконавчі повноваження. Він призначає за згодою парламенту прем’єр-міністра та членів уряду й може відправити їх у відставку, призначає керівників обласних, районних адміністрацій за згоди місцевих представницьких органів, також за згодою парламенту призначає генерального прокурора, голову правління Національного банку, голів Верховного та Конституційного судів. Президент Киргизстану має право законодавчої ініціативи, право вето, може опротестувати прийняті Жогорку Кенеш закони та міжнародні договори. Згідно зі статтею 68 Конституції парламент може делегувати президенту законодавчі повноваження терміном на один рік, такі ж повноваження переходять до президента у випадку розпуску парламенту.

Президент Киргизстану може оголосити надзвичайний чи військовий стан лише за схвалення Жогорку Кенеша. Рішення про імпічмент президенту парламент має прийняти 2/3 голосів, проте в разі відхилення Конституційним судом звинувачення на адресу президента, парламент розпускається.

Жогорку Кенеш до виборів 2005 р. складався з двох палат – Ради Народних Представників (70 депутатів) та Законодавчих Зборів (35 депутатів). Тепер однопалатний Жогорку Кенеш нараховує 75 депутатів і обирається терміном на 5 років. Віковий ценз для обрання становить 25 років, а ценз проживання в країні – 5 років. Саме ценз осідлості викликав демонстрації протесту в Бішкеку в січні 2005 р., коли одному з лідерів майбутньої революції - Розі Отунбаєвій, фаховому дипломату, було відмовлено в праві балотуватися в парламент через те, що вона працювала в структурах ООН в Грузії. Проте це не завадило балотуватися в парламент доньці президента Бермет Акаєвій, яка також працювала в структурах ООН в Швейцарії.

Характерною і дуже яскравою рисою киргизького парламентаризму є право виборців відкликати обраного ними в Жогорку Кенеш депутата, тобто депутатський мандат є імперативним. Схоже, що відкликання депутата є єдиним засобом, яким нинішній президент Курманбек Бакієв може скористатися для підсилення свого впливу в парламенті, адже 65 з 75 депутатських мандатів завоювали проакаєвські сили.

Окрім ухвалення законів парламент обирає за представленням президента голову та суддів Конституційного суду, 2/3 членів Центральної виборчої комісії, вводить надзвичайний стан, вирішує питання війни та миру, зміни кордонів, надає згоду на призначення голови Національного банку, генерального прокурора, обирає голів Верховного та вищих судів, може висловлювати недовіру уряду.

Хоча Киргизстан – держава унітарна, а президент призначає керівників областей та районів, їх кандидатури мають бути схвалені місцевими Кенешами, які також можуть їх відправити у відставку двома третинами голосів. Ще один важливий орган – Конституційний суд. Він вирішує питання конституційності нормативно-правових актів, вирішує суперечки пов’язані з тлумаченням конституції, дає заключення про правомірність виборів.

Помітний вплив на політичне й економічне життя республіки справляє кланова система традиційного киргизького суспільства. В генетичній пам’яті киргизів залишилася чітка самоідентифікація з певним родом або кланом. За наявності нерозвиненої політико-партійної системи Киргизстану регіональні спільноти – клани чи роди стали основними і наймогутнішими групами артикуляції інтересів. Нині найбільш впливовим в республіці є родове угруповання Сари-баги, що мешкає в Чуйській долині і на північному сході (в Наринській області) Киргизстану. Тільки належність до наймогутнішого клану, тобто роду, звідки походить президент, могла, за рідкісними винятками, відкрити шлях у вищі ешелони виконавчої влади. За таких обставин правління режиму А.Акаєва призвело до поновлення протистояння та протиставлення інтересів півночі та півдня, розділених гірським хребтом Тянь-Шань.

Існує три кланові групи або крила киргизької нації: праве крило - Онг, ліве – Сол (Отуз Уул) і угруповання Ічкілік, що являє собою дивовижну суміш киргизьких та узбецьких родів, тому його не вважають чистим крилом киргизької нації. Всього у Киргизстані нараховується близько 30 родів. На початку існування комуністичного Киргизстану правив рід Бугу з Іссик – Кульського клану угруповання Онг. Після сталінських чисток влада поступово перейшла до роду Сари Багиш з Чуй-Кемінського клану, який і висунув у 1990 р. свого представника Аскара Акаєва на посаду лідера республіканської компартії та президента Киргизстану.

За режиму Акаєва кумівство, непотизм були звичайним явищем. Кланове протистояння в Киргизстані різко загострилося тоді, коли міжклановий баланс, який намагався утримати президент Акаєв, перестав існувати. Криза розпочалася у січні 2001 р., коли А.Акаєв призначив на посаду губернатора південної Джалал-Абадської області Султана Урманаєва з Іссик-Кульського клану, а Накена Касієва з Наринського клану - губернатором Ошської області. Місцеве населення сприйняло такі кадрові кроки як введення окупаційного режиму. Перші муніципальні вибори 16 грудня 2001 р. тільки підсилили тенденції киргизького трайбалізму, адже на посади голів айил окмоту (сільських управ) населення обрало виключно представників свого роду.

Зруйнували владну модель, яку режим Акаєва так старанно вибудовував, парламентські вибори 2005 р., проведені за мажоритарною виборчою системою. Оскільки фальсифікації відбулися лише в 20-25 з 75 виборчих округів, правових підстав для революції не було. Але киргизи, кандидат яких зазнав поразки, не побажали змиритися з таким станом речей. Хоча протести головним чином відбувалися на півдні, представляти киргизьку революцію як боротьбу півдня з північчю є помилковим. Як відомо, спокій зберігався лише в Іссик-Кульській області, а масові демонстрації проходили не тільки в південних Ошській, Джалал-Абадській та Баткенській областях, але й в Бішкеку, Талаській і Наринській області, де 23 березня демонстранти захопили, як в Оші і Джалал-Абаді, обласну адміністрацію.

Киргизька революція була позбавлена яскраво вираженого кланового характеру. І це є великим досягненням для Киргизії, тому що революція з клановим характером обов’язково спричинила б його розпад. “Тюльпанова революція” довела, що не зважаючи на міжкланове протиборство, Киргизстан не може розділитися за клановим принципом.

Політичні партії в Киргизстані досить малочисельні і формуються скоріше за кланово-регіональним принципом, ніж за ідеологічним. Виключення становить хіба що Соціал-демократична партія Алмаза Атамбекова. Але хоч вона і сповідує певну ідеологію, це зібрання колишніх комсомольців і політруків не має особливої популярності в країні, тим паче, що соціал-демократичну ідеологію в Киргизстані сповідують практично всі партії. Вірніше сповідують вони соціальний популізм, бо партійні платформи говорять що треба здійснити, але не говорять яким чином. Кожна партія приділяє значну увагу відбудові соціальної сфери та інфраструктури, підвищенню рівня охорони здоров’я, освіти, соціальних виплат і т.п. Націонал-демократичні партії, такі як Еркіндік (“Свобода”) чи Народний рух, очолюваний нинішнім президентом К.Бакієвим, приділяють більшу увагу відновленню системи національних цінностей.

Більшість місць у нинішньому парламенті належать проакаєвським силам – руху “Алга, Киргизстан” (“Вперед, Киргизстан”), який очолювала фактично Беремет Акаєва, та руху “Акийкат” (“Справедливість”), передвиборні програми яких базувалися на досягненнях режиму Акаєва. Щодо політичних сил, що прийшли до влади в результаті “Тюльпанової революції”, більшість з них є вихідцями з Демократичного руху Киргизстану, що контролював парламент у 1990-1994 рр. До таких сил, зокрема, належить Партія Гідності нинішнього прем’єра Ф.Кулова, що є популярною на базовій для Акаєва Півночі, особливо серед російськомовної меншості. Значний внесок в перемогу демократичних сил зробили Народний рух президента К. Бакієва та створена під впливом Помаранчевої революції в Україні партія Ата-Журт (“Щаслива Батьківщина”) Рози Отунбаєвої.

Як відомо, події, які відбулися 24 березня 2005 р. на площі Ала-Тоо в столиці Киргизстану Бішкеку, деякі аналітики та політологи назвали революцією, інші – черговим путчем на просторах СНД, інспірованим США. Як би там не було, події 24 березня поставили Центральну Азію в центр уваги світової громадськості та геополітичних гравців.

За час, що минув після революції, киргизи напевно вже неодноразово переймалися запитанням: а чи стало жити краще, ніж при А.Акаєві? Нашвидку проведені вибори президента, під час яких перемогу отримав Курманбек Бакієв, привели до влади людей, які виявилися неготовими дати народу реальні зміни. Усі старі болячки миттєво вилізли назовні – корупція, беззаконня, захоплення землі, переділ власності, силове усунення опонентів, розкол країни на північ і південь. Усе, з чим режим Акаєва хоч якось міг впоратися або принаймні ховав від людських очей, тепер стало нормою життя.

“Розбірки” між лідерами киргизької революції перейшли у “гарячу” стадію в середині вересня 2005 р. Втім, тертя між учасниками березневих подій спостерігалися ще в перші постреволюційні дні. Просто вони були приховані від сторонніх очей. Хоча вже тоді були й убивства, і замахи на помітних учасників “Тюльпанової революції”. Причому всі жертви належали до угруповань і кланів, опозиційних Бакієву.

Після виборів президента процес переділу власності, як державної, так і соратників колишнього президента Акаєва, пішов набагато швидшими темпами, адже на кону були великі ринки й усе ще працюючі підприємства. Тепер страва дійшла до більш серйозного “бізнесу”. Вбивство депутата парламенту Баямана Ернікбаєва свідчить, що влада втрутилася у сферу відносин між кримінальними угрупованнями. У Киргизстані багато хто пов’язував ім’я Еркінбаєва з наркоторгівлею, яка приносить непогані доходи. Водночас парламентер виявився одним із головних кредиторів революційних заходів у березні 2005 р.

У кінці вересня 2005 р. вибухнув інший скандал: у мас-медіа Бішкека оприлюднено інформацію про зв’язки Бакієва з російськими металургійними баронами – братами Чорними, які нібито дали на революцію 50 млн. дол., а нині намагаються отримати контроль над енергетичними підприємствами країни.

Президент Бакієв, проте, мовчить, не заперечуючи весь вилитий на нього бруд і звинувачення. Виступаючи в парламенті країни 22 вересня 2005 р., він підтвердив, що знає про те, що криміналітет зрісся з владою, із правоохоронними органами. Він думає, що цю проблему за півроку усунути неможливо. Проте обрані Бакієвим методи боротьби з корупцією зовсім не свідчать про те, що вони взагалі приведуть до подолання цього зла. Навпаки корупція процвітає, лише отримувачі стали іншими.

Парламент країни поступово перетворюється на стан антипрезидентської опозиції. Депутати вже зажадали відставки міністрів-силовиків, а також керівників спецслужб, яких підозрюють як мінімум у попуску криміналітету, а особливо затяті навіть стверджують, що силовики й кримінал діють спільно. При цьому вони загрожують президенту імпічментом.

На тлі всіх цих скандально-кримінальних подій розвивається інший політичний за своєю суттю процес. Відповідно до передвиборних домовленостей К.Бакієва та Ф.Кулова, останній мав стати прем’єр-міністром країни з дуже великими повноваженнями. 2 вересня Кулов був затверджений парламентом на посаду глави уряду, проте, коли в середині вересня 2005 р. він спробував провести через парламент новий закон про уряд, який істотно збільшував повноваження прем’єра і передбачав передачу в його ведення службу фінансової поліції, залізничний транспорт і національну авіакомпанію, Бакієв несподівано наклав на закон вето і відправив на доопрацювання. Щоправда, наразі й Бакієв, і Кулов кажуть, що розколу в революційній команді немає, триває робочий процес.

Одначе, не виключено, що розвиток відносин усередині нової киргизької влади піде за українським сценарієм. Наразі ж народ тримається з останніх сил, щоб остаточно не зневіритися у своїх революціонерах. Таких “ідейних” стає все менше. Більше тих, котрим страшно подумати про майбутнє своєї країни.

В Узбекистані практично в повному складі зберегла владу радянська партійно-державна номенклатура, яка завжди була партикулярною, тобто такою, що працювала на свої власні вузькокланові інтереси. Попри те, що номенклатура публічно заявила про відхід від комунізму як державної ідеології, вона не лише утримала свої позиції у суспільстві в добу незалежності, але й суттєво зміцнила їх.

Від 24 березня 1990 р. президентом країни є Іслам Карімов. Він же, згідно зі статтею 89 Конституції Узбекистану, прийнятої 8 грудня 1992 р., є главою виконавчої влади. Між іншим, в Конституції Узбекистану не передбачений імпічмент президенту держави, а однопалатний парламент – Олій Мажліс – не є постійно діючим органом. Зазвичай парламент збирався на дводенні сесії для утвердження раніше підготовлених законів. Після проведеного 2002 р. всенародного референдуму та прийняття Олій Мажлісом Конституційного закону “Про підсумки референдуму та основні принципи організації державної влади”, структуру парламенту було змінено. Створено нижню – Законодавчу палату і верхню палату – Сенат. Також було змінено конституційний термін повноважень Президента РУ з п’ятирічного на семирічний.

Іслам Карімов прийшов до влади як компромісний кандидат на пост першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану і президента республіки – на тлі загальної розгубленості традиційних кланів, що не вирішили, як реагувати на антикорупційні репресії, що їх в період перебудови розгорнула Москва. Ослаблення позицій влади моментально позначилося на загальній ситуації в республіці: уже за часів попередника Карімова, Рафіка Нішанова, відбулася різанина турок-месхетинців у Фергані. Самаркандець Карімов мав стати людиною, котра очолила коаліцію кланів, - його віце-президентом став ташкентець Шукурулла Мірсаїдов. Але вже незабаром після проголошення незалежності президент повернув владу землякам-самаркандцям, які мали міцні позиції ще з часів очільника республіканської компартії 1970-80-х рр. Шарафа Рашидова. Опозицію в номенклатурному середовищі було розгромлено, за нею настала черга світської.

Свого часу, у 1986-87 рр. центром опозиційного руху в республіці стала Спілка письменників Узбекистану (СПУ). В листопаді 1988 р. було створено Народний рух “Бірлік” (“Єдність”), у вересні 1989 р. він розколовся і та його частина, що об’єдналася навколо секретаря (СПУ) Мухаммеда Саліха (Салая Мадамінова), заснувала партію “Ерк” (“Свобода”), яка висунула як мету здобуття Узбекистаном державної незалежності. Саме Саліх був опонентом І.Карімова на перших прямих президентських виборах у грудні 1991 р.

Коли в липні 1992 р., 75 депутатів узбецького парламенту від опозиційних партій “Бірлік” та “Ерк” висунули вимогу відставки президента І.Карімова, партії були заборонені, а партійним лідерам влада дала можливість емігрувати. Утікати з Ташкента у Москву та Вашингтон довелося й “узбецькому Джеферсону” Бабуру Малікову, котрий чимало доклався до розроблення проекту конституції республіки. Невдовзі в Узбекистані був збудований перший на пострадянському просторі табір для політичних в’язнів на 600 осіб.

Розгромивши не тільки радикальний нелегальний рух “Бірлік”, а й цілком поміркованих легальних опозиціонерів із партії “Ерк”, яка не становила ніякої реальної загрози режиму Карімова, зате слугувала привабливою вітриною демократизації Узбекистану, влада сама сприяла тому, що єдина можлива опозиція режиму зосередилася в мечетях. Тож як і в 1990-х рр. багатопартійність в Узбекистані продовжує перебувати на початковому етапі свого становлення. Чотири зареєстровані політичні партії – Народно-демократична, “Міллій Тікланіш” (Демократична партія національного відродження), “Адолат” (Соціально-демократична) та “Фідокорлар” (“Самовіддані”) хоча і мають свої фракції у парламенті, донак не належать до впливових політичних сил і реальних центрів, які приймають політичні рішення і несуть за них відповідальність.

Щодо гіпотетичного реваншу в Узбекистані комуністичної ідеї, слід зазначити, що в Узбекистані авторитарна президентська влада вміло користується “політичною імпотенцією” комуністичних лідерів, підтримуючи в масовій свідомості уявлення про начебто загрозу “червоного реваншу”. Така тактика дозволяє владі паралельно чинити утиски правої та лівоцентристської опозиції, залишаючи їй роль аутсайдера. У результаті на президентських виборах (в один чи два тури) діючий президент “бореться” з лідером республіканської компартії і... здобуває переконливу перемогу під полегшене зітхання номенклатури.

Вперше цей варіант був розіграний на президентських виборах 1996 р. в Росії, коли Б.Єльцин за потужної фінансової підтримки олігархів лише в другому турі здобув підтримку 53,8 % виборців. Російський досвід успішно використав на січневих 2000 р. президентських перегонах в Узбекистані І.Карімова, який отримав 91,9% голосів виборців проти 4,17% - у лідера Народно-демократичної (колишньої комуністичної) партії Абдулхафіза Джалалова. Причому “суперник” І.Карімова зізнався згодом, що сам голосував за діючого президента.

Розправившись з демократичною опозицією, режим Карімова все частіше стикається із загрозою проникнення до країни радикальних ісламських фундаменталістів. Так, 16 лютого 1999 р. узбецький президент Іслам Карімов ледь не став жертвою теракту поблизу будівлі Кабміну в Ташкенті, тоді ж Ісламська опозиція Узбекистану, фізично усунувши президента, готувалася увійти до Ферганської долини з таджицького кордону та за підтримки місцевого “ісламського підпілля” й у разі успіху всієї операції планувала проголосити Узбекистан ісламською республікою. 5 серпня 2000 р. загони Ісламського руху Узбекистану в черговий раз прорвалися на територію країни з таджицького кордону.

Епіцентром ісламського неприйняття влади Карімова стала Ферганська долина. Зрозуміло, що неблагополучне сусідство створило сприятливі умови для зміцнення радикальної ісламської опозиції. Але при цьому можливим є і перебільшення її небезпеки з боку І.Карімова. Президент Узбекистану, котрого Захід після розгрому опозиціонерів сприймав як небажаного диктатора, невпинно доводив, що саме його країна є форпостом на шляху радикального ісламізму. До певного моменту Вашингтон не хотів втручатися в ситуацію в регіоні і тим більше ставати союзником Узбекистану.. Навіть коли існування радикальної антикарімовської організації – Ісламського руху Узбекистану – було доведено конкретними діями бойовиків, колишній держсекретар США М.Олбрайт радила Каримову звернутися за підтримкою до Росії. Ситуація змінилася лише після 11 вересня 2001 р. Безпосередня участь Узбекистану в антитерористичній коаліції дала можливість скористатися збройними силами США та їх партнерів по НАТО для розгрому загонів Ісламського руху Узбекистану, які воювали на боці талібів. Але небезпека проникнення на територію республіки озброєних загонів ісламських екстремістів все ще залишається.

Світовому співтовариству Узбекистан намагається показати лише парадний фасад життя, ретельно приховуючи внутрішні проблеми. На фоні сумнівної “східної демократії” відчувається безапеляційний, вольовий, авторитарний характер вирішення ключових проблем президентом РУ І.Карімовим. З урахуванням місцевого менталітету, такий специфічний шлях в певній мірі себе виправдовує. Зокрема, в країні практично забезпечено стабільний громадський порядок, успішно вирішуються питання боротьби із злочинністю. На належному рівні підтримується виконавська дисципліна, особливо у питаннях реалізації президентських указів, рішень уряду. Звичним явищем залишається зміна кадрів на керівних посадах в уряді та хокімів вілоятів за ініціативою президента РУ. (Це, як правило, схвально сприймається у суспільстві).

Свого часу І.Карімов обіцяв, що країна піде до демократії власним, поетапним шляхом: спершу буде реформовано судову систему влади, згодом нація отримає свободу друку. Та загалом він залишився вірним азійській специфіці й 26 березня 1995 р. провів референдум, який продовжив його президентські повноваження до січня 2000 р. Щодо свободи друку, зауважимо, що усі республіканські, обласні і столичні газети друкуються в концерні “Шарк”, або іншою структурою за наявності спеціального дозволу Державного комітету з преси. В Узбекистані немає загальнонаціональних приватних теле- і радіоканалів. Та й загалом негативна інформація і критичні статті про владу у республіканських ЗМІ практично відсутні.

До існування авторитарного режиму І.Карімова в Узбекистані Захід відноситься поблажливо через те, що він (режим) відповідає традиційним потребам більшості населення країни у сильній одноосібній владі, забезпечує стабільність, активно протидіє ісламському фундаменталізму, й, нарешті, має тенденцію адаптуватися до вимог демократизації. Тож Захід стримано відноситься до порушень в Узбекистані прав політичної опозиції, заборони вільної преси тощо. Незмінною залишається вимога проведення вільних і чесних виборів президента і Олій Мажлісу (парламенту).

Одначе андижанські події 2005 р. дещо “підмочили” репутацію Карімова і зайвий раз підтвердили існування в Узбекистані авторитарного режиму. “Андижанська революція” розпочалася, як відомо, з фактичного захоплення невідомими одного з найбільших міст Узбекистану. Згодом з’ясувалося, що лідер повстанців Бахтієр Рахмонов мав намір створити у Ферганській долині ісламський халіфат. Те, як несподівано розгорівся – і яким чином був придушений – зоколот в Андижані, аж ніяк не свідчить про силу влади в Узбекистані. І.Карімову, котрий володіє, за всієї авторитарності його натури та нерозбірливості в засобах досягнення мети, безсумнівними політичними талантами і масштабністю бачення навколишнього світу, так і не вдалося побудувати сильну державу, як не зроблено цього й в інших центральноазіатських державах. За час, що минув після розпаду СРСР, керівникам цих держав не вдалося розв’язати не тільки проблеми економічної ефективності нових країн і появи в них хоча б зачатків самостійно мислячого суспільства, але й не вдалося подолати протиріччя соціальні. Адже поруч із вузьким прошарком неймовірно багатих з’явилися мільйони знедолених людей, які шукають прибутки в наркотрафіку і розраду в ісламі.

Туркменистан – демократична, правова, світська держава, що управляється президентом. Президент, що обирається на п’ять років, є главою держави, виконавчої влади і Веховним Головнокомандувачем Збройних сил країни. У жовтні 1990 р. президентом було обрано С.Ніязова. Головний законодавчий орган – Меджліс, вищий представницький орган народної влади - Халк Маслахати (Народна Рада), до складу якої входять Президент держави, депутати Меджлісу, халк векілі (народні обранці) від кожної адміністративно-територіальної одиниці. Термін повноважень народних обланців – 5 років, свої обов’язки вони виконують на громадських засадах, тобто безкоштовно.

Внутрішня ситуація в Туркменистані стабільна, чому сприяють культ Туркменбаші, притлумлення демократичних паростків і залучення на бік влади релігійної та кланової верхівки.

У відповідності з Конституцією Таджикистану від 6 листопада 1994 р. главою держави є Президент. З листопада 1994 р. президент країни – Емомалі Рахманов. У 1999 р. за результатами всенародного референдуму термін президентських повноважень збільшено до 7 років. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент (Верховна Рада Таджикистану), що не є постійно діючим, а лише збирається на сесії для ухвалення заздалегідь підготовлених законів.

У червні 2003 р. в Таджикистані відбувся референдум, на якому громадяни цієї країни висловили своє ставлення до 122 конституційних змін. Запропоновані президентом країни Емомалі Рахмоновим, вони передбачають, зокрема, продовження повноважень президента з одного семирічного терміну до двох, введення платних медичного обслуговування й освіти.

ООН та Організація з безпеки та співробітництва в Європі відмовилися надіслати на референдум своїх спостерігачів. Напередодні низка партій і громадських рухів Таджикистану, зокрема й Комуністична партія, виступили з критикою референдуму, а Демократична партія закликала не брати участі в ньому. Але активність виборців перевищила 50-відсотковий бар’єр, що надало чинності референдуму. За даними Центрального виборчого комітету, активність виборців становила понад 96%. Майже всі учасники референдуму підтримали президентські ініціативи. Проти внесення поправок у конституцію проголосувало менше 5% населення.

Таким чином, нині діючий президент Таджикистану Е. Рахмонов отримав можливість по закінченні терміну повноважень у 2006 р. балотуватися на вищу державну посаду ще на два семилітніх терміни.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]