Західна Європа та Північна Америка

51. Поняття регіону в країнознавсті.

52. Цивілізаційний підхід у країнознавсті.

53. Специфічні риси “західної” цмвілізації.

54. Рельєф, клімат та географічні регіони Європи.

55. Корисні копалини та мінерально-сировинні ресурси Європи.

56. Водні та земельні ресурси Європи.

57. Етногенез та розселення германських народів Європи.

58. Етногенез та розселення романських народів Європи.

59. Етногенез та розселення слов’янських народів Європи.

60. Особливості історичної долі, етногенезу й розселення угро-фінських народів Європи.

61. Військово-політична інтеграція держав Західної Європи та Північної Америки.

62. Економічна інтеграція держав Західної Європи.

63. Рельєф, клімат, географічні регіони Північної Америки.

64. Корисні копалини та мінерально-сировинні ресурси Північної Америки.

65. Водні та земельні ресурси Північної Америки.

66. Економічна інтеграці держав Північної Америки.

67. Особливості парламентської монархії у Великій Британії.

68. Адміністративно-територіальний поділ Великої Британії.

69. Зовнішня політика Великої Британії.

70. Країнознавча характеристика Ірландії.

71. Федеративний устрій Канади.

72. Співдружність Націй.

73. Адміністративно-територіальний поділ та державний устрій США.

74. Створення і конституція США.

75. Демократична й Республіканська партії в політичному житті США.

76. Роль української діаспори в культурному житті США і Канади.

77. Державний устрій ФРН: поділ компетенцій між центральним урядом і федеральними землями.

78. Партійна система ФРН.

79. Економічний потенціал ФРН.

80. Зовнішня політика ФРН.

81. Державний лад Швейцарії.

82. Особливості міжнародно-політичного становища Швейцарії.

83. Економічний потенціал Франції.

84. П’ята республіка у Франції.

85. Специфіка державного устрою Французької республіки.

86. Зовнішня політика Франції у післявоєнний період.

87. Політична система Італійської Республіки.

88. Розв’язання етно-національних проблем в королівстві Бельгія.

89. Країнознавча характеристика Королівства Нідерландів.

90. Велике Герцогство Люксембурзьке в європейській системі міжнародних відносин.

91. Країнознавча характеристика Ісландії.

92. Економічний потенціал Норвегії.

93. Особливості державного устрою та політичної системи Королівства Швеція.

94. Шведська модель загального добробуту: соціально-економічні та політичні аспекти.

95. Специфіка міжнародно-політичного становища балтійських держав на сучасному етапі.

96. Розпад Югославії та формування на її теренах нових незалежних держав.

97. Етно-національні конфлікти на терені колишньої Югославії і шляхи їхнього розв’язання.

98. Роль монархії в переході Іспанії від диктатури до демократії.

99. Українська діаспора в країнах Західної Європи.

100. Святий престол і Ватикан – остання абсолютна монархія Європи.

1. Проголошення Російської імперії та входження до її складу теренів, що складають основу територій країн Співдружності Незалежних Держав.

Як відомо з історичних джерел, піднесення Москви та набуття нею статусу “збирача” земель Північно-Східної Русі розпочалося після того, як Московське князівство виокремилося у якості удільного з Великого князівства Володимирського у 1276 р. за правління молодшого сина Олександра Невського Данила. Велике князівство Московське займало вигідне центральне положення щодо інших північно-східних руських земель, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв’язків між руськими землями. Прикрите з північного заходу від Литви Тверським князівством, а зі сходу й південного сходу від Золотої Орди Суздальсько-Нижегородською, Муромською та Рязанською землями, Московське князівство меншою мірою зазнавало руйнівних монголо-татарських нападів. Це дозволяло його правителям збирати й накопичувати сили, поступово створювати перевагу в матеріальних та людських ресурсах, закріпити за Москвою роль політичного центру формування централізованої російської держави і вести боротьбу з Великим князівством Литовським і Руським та Польським королівством за політичну спадщину Київської Русі.

Особливо тиск Москви на територію Південно-Західної Русі посилюється після скинення монголо-татарського іга в кінці ХV ст. Відтоді Московське князівство (згодом – царство) починає проводити експансіоністську зовнішню політику щодо сусідніх держав. Відомий російський історик Ю.Афанасьєв вважає, що російський експансіонізм бере свій початок у роки царювання Івана ІV Грозного (1533-1584 рр.), який завоював Казанське і Астраханське ханства. Згодом до Москви були приєднані народи Поволжя, Сибірське ханство. З середини ХVІІ ст. активізувалася експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.

Московський експансіонізм повів Росію не до стабільності, не до національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, зрештою, до імперських амбіцій (імперією Росія була проголошена царем Петром І (1682-1725 рр.) у вересні 1721 р.). Внаслідок реформ Петра І Російська імперія швидко наздогнала ті європейські держави, де зберігалося панування феодально-кріпосницьких відносин (Австрійська й Турецька імперії, Річ Посполита, Іспанія, дрібні німецькі країни), але вона не змогла ліквідувати відставання від держав, які стали на капіталістичний шлях розвитку (США, Велика Британія, Франція, Нідерланди).

Загарбання Російською імперією нових земель супроводжувалося розширенням поміщицького землеволодіння та поширенням на них кріпосництва й усіх його породжень у політичній та юридичній сферах. Понад те, зовнішньополітичні успіхи, територіальні придбання, освоєння нових природних ресурсів відкривали для самодержавного ладу можливість для внутрішньополітичного маневру, пом’якшення гостроти соціальних і класових протиріч, дозволили йому на багато десятиліть затримати кризу і крах кріпосництва.

Не випадково навіть формальне проголошення Сенатом Петра І всеросійським імператором відбулося через місяць після підписання 30 серпня 1721 р. зі Швецією Ніштадського мирного договору, за яким Петербург отримував Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон. З іншого боку, дійсно приголомшуюча для всієї Європи перемога донедавна відсталого Московського царства над першорядним у військовому відношенні Шведським королівством у Північній війні (1700-1721 рр.) була забезпечена низкою здійснених Петром І (1672-1725 рр.) реформ в управлінні країною.

Головним їхнім змістом стала централізація державного апарату абсолютної монархії. У 1708-1710 рр. царство було поділене на 8 губерній, очолюваних призначуваними центральною владою губернаторами, в їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова і судова влада. У 1719 р. губернії були позділені на дрібніші адміністративні одиниці – 50 провінцій на чолі з воєводами, провінції в свою чергу ділилися на дистрикти (повіти) із земськими комісарами на чолі. Підлягаючи губернатору у військових і судових справах, усі інші питання воєводи розв’язували зі своїми численними помічниками. Ця система доповнювалася мережею полкових дистриктів, створених після запровадження у 1718 р. подушного податку. В дистриктах були розквартировані військові частини, що контролювали збір податків і придушували прояви невдоволення.

Запроваджуючи нову, єдину в усій державі систему адміністративно-територіального поділу, царський уряд грубо порушував історичні традиції й автономний устрій багатьох народів Російської імперії, котрі населяли Башкирію, Поволжя, Сибір, Північ. Винятки було зроблено лише для окремих регіонів, зокрема, в Гетьманщині (Лівобережній Україні) залишався попередній політичний устрій і полково-сотенний поділ. Але й тут відбулися істотні зміни: з 1709 р. було встановлено спеціальну посаду царського резидента для нагляду за діяльністю самого гетьмана і всієї старшини, а у квітні 1722 р. було створено Малоросійську колегію в складі старших російських офіцерів, що фактично стала вищим органом управління на Лівобережжі України. Порівняно широким місцевим самоврядуванням користувалися Естляндія і Ліфляндія, де місцеві органи влади обиралися прибалтійським дворянством, а діловодство велося німецькою мовою. Призначувані ж царським урядом губернатори здійснювали лише загальний нагляд.

Послідовне здійснення Петром І реформ і зумовлені ними успіхи як на фронтах Північної війни, так і в придушенні внутрішнього опору призвели до суттєвих змін у зовнішньополітичній концепції Росії. Петро І відмовився від попередніх обіцянок союзникам (Данії й Саксонії) обмежитися Інгерманландією (Іжорською землею) і частиною Карелії, що були відторгнуті від Московського царства в результаті шведської інтервенції на початку ХУІІ ст. Окуповані російськими військами Естляндія і Ліфляндія вже в 1710 р. фактично були анексовані. По-друге, починаючи з 1712 р., цар став активно втручатися у німецькі справи, намагаючись утримати під своїм впливом Курляндію, Мекленбург та Голштинію й обмежити вплив у німецьких землях Великої Британії, Франції й Данії.

Виходячи з меркантилістської концепції підтримки експансії російського торговельного капіталу, Петро І після завершення Північної війни здійснив спробу захоплення транзитних торговельних шляхів до Індії та Китаю. В результаті російсько-перської війни 1722-1723 рр. було окуповане західне й південне узбережжя Каспію, що розглядалося в якості плацдарму для підготовки походу в Індію, в 1723 р. з тією ж метою навіть готувалася таємна експедиція адмірала Д.Вільстера на Мадагаскар.

У світлі цих подій і відомих напрямків зовнішньополітичної експансії спадкоємців Петра І не такою вже й фантастичною видається достовірність його “Заповіту”, опублікованого в 1812 р. французьким істориком Шарлем Лезюром у книзі “Про зростання могутності Російської держави від її виникнення до початку ХІХ ст.”. У документі, між іншим, ідеться про необхідність постійно тримати армію й народ у готовності до ведення війни, будь-якими засобами розширювати державні кордони на півночі й на півдні, зацікавити Австрію у вигнанні турок з Європи, підтримувати безвладдя в Польщі, щоб роздробити й підкорити її, захопити індійську і левантійську (близькосхідну) торгівлю, викликати франко-австрійську війну й потім рушити російські регулярні війська в Західну Європу та ін.

Щоправда, безперервна боротьба придворних угруповань за владу після смерті Петра І, двірцеві перевороти, режим біронівщини не сприяли послідовності й активності зовнішньої політики Російської імперії. На якийсь час її правителям довелося зосередитися на збереженні територіальних загарбань першої чверті століття. Тим більше, що імператриці Анні Іванівні (1693-1740 рр.), уряд котрої складався майже виключно з іноземців (в основному німців) і не надавав належної уваги підтриманню боєготовності російської армії й флоту на належному рівні, довелося в 1732-1735 рр. повернути Ірану всі завойовані її дядьком Петром І території й погодитися на кордон по Тереку.

Не зовсім вдалою для Російської імперії виявилася і її перша спроба в союзі з Австрією витіснити Туреччину з Північного Причорномор’я. Внаслідок бездарності німецького за походженням командування російської армії, що насаджувало в ній прусські порядки, війна 1735-1739 рр., яка забрала життя 100 тис. солдат і українських козаків, закінчилася безрезультатно. Зате Петербургу разом із Віднем вдалося у 1733 р. перешкодити обранню королем Речі Посполитої колишнього спільника Карла ХІІ Станіслава Лещинського. Інтервенція на територію Польщі 20-тисячного російського корпусу вирішила це питання на користь петербурзького ставленика Августа ІІІ (сина померлого Августа ІІ – союзника Петра І у Північній війні). Переможцем Росія вийшла і у війні 1741-1743 рр. зі Швецією, котра за підтримки Великої Британії й Франції намагалася ревізувати Ніштадський договір. Кордони Російської імперії у Фінляндії просунулися за Виборг на 60 верст.

На анексованих Росією територіях неминуче впроваджувалась політика асиміляції новоприлучених народів. Сутність такої політики досить влучно визначила імператриця Катерина ІІ (1762-1796 рр.) у таємній інструкції генерал-прокуророві сенату Олександру В’яземському: “Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”. Але уряд не зупинявся і перед застосуванням грубої сили, як у випадку із зруйнуванням у 1775 р. Запорізької Січі.

Саме Катерина ІІ продовжила активну і наступально-агресивну зовнішньополітичну діяльність Росії. Спритно використовуючи так зване дисидентське питання (про становище й права православного та лютеранського населення), Російська імперія спільно з Пруссією і Австрією в 1772 р. здійснила перший поділ Речі Посполитої і отримала східну частину Білорусі по Західній Двіні та верхньому Дніпру.

Перший поділ Польщі відбувся в умовах російсько-турецької війни 1768-1774 рр., розв’язаної Стамбулом у надії на допомогу Парижа. Проте розрахунки Франції й Австрії на те, що Росія, зайнята польськими справами, не зможе вести успішну війну з Туреччиною, не справдилися. Після гучних перемог на суші біля Ларги і при Кагулі у 1770 р., біля Туртукая і Козлуджі в 1774 р., знищення турецького флоту в Чесменській бухті в 1770 р. Стамбул змушений був погодитися на мирні переговори і підписати 10 липня 1774 р. Кючук-Кайнарджійський мирний договір. За його умовами ліквідовувалася васальна залежність Кримського ханства від Туреччини, Росія отримувала землі між Дніпром і Південним Бугом, а також міста Азов, Керч, Єнікале і Кінбурн. Крім того, Петербург дістав право на безперешкодне плавання торговельних суден Азовським і Чорним морями та чорноморськими протоками. Включивши до тексту мирного договору пункт про захист інтересів християнського населення, Росія одержала зручну нагоду й надалі втручатися у внутрішні справи Турецької імперії. Зрештою, успішне закінчення війни було використане російською дипломатією для змінення союзу з Австрією, який був оформлений договором 1781 р.

Під приводом внутрішньополітичної нестабільності в Криму Катерина ІІ своїм указом від 8 квітня 1783 р. включила Кримський ханат до складу Російської імперії. Наприкінці того ж року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, таким чином, Росія отримала все Приазов’я і Причорномор’я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозаснований Севастополь став базою Чорноморського флоту.

Впавши в ейфорію від гучних зовнішньополітичних успіхів, Катерина ІІ і її фаворит Григорій Потьомкін в дусі “заповіту Петра І” висунули “Грецький проект” відновлення на Балканському півострові Візантійської імперії зі столицею в Стамбулі й онуком Катерини ІІ - Костянтином на престолі. Хоча тоді реалізувати цю ідею не вдалося, прагнення встановити контроль на чорноморськими протоками стане настирним бажанням усіх володарів Російської імперії й СРСР аж до Сталіна включно.

Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття у союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787-1791 рр. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р. Туреччина відмовлялася від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північночорноморського узбережжя до Дністра. Величезні земельні угіддя в “Новоросії” та Криму були щедро роздані російським дворянам, уряд широко заохочував поміщицьку колонізацію, а в 1796 р. на Південну Україну, Крим і Передкавказзя було поширене кріпосне право.

Друга (за правління Катерини ІІ) війна з Туреччиною закінчувалася в умовах, коли на заході Європи палала Велика Французька революція, боротьба проти поширення впливу котрої стала головним змістом зовнішньої політики російського царату в 90-і рр. ХУІІІ ст. Щоправда, спершу Катерина ІІ не надавала особливого значення подіям у Франції, вважаючи їх звичайним бунтом, котрий до того ж здатен відволікти увагу Великої Британії, Франції й Австрії від Сходу, де Росія отримала б свободу дій. Тому хоча Росія й приєдналася до антифранцузької коаліції в 1793 р., зобов’язавшись допомагати їй військами й грошима, безпосередньої участі у бойових діях Петербург не брав.

Увагу російського уряду тоді вкотре привернула Річ Посполита, де під впливом Французької революції 3 травня 1791 р. було прийнято помірковану конституцію й наростав визвольний рух. Катерина ІІ пішла назустріч прусським пропозиціям і погодилася на проведення в 1793 р. другого поділу Речі Посполитої. Росія тоді загарбала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну. Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення у 1795 р. третього поділу Речі Посполитої Росією, Австрією й Пруссією. Згідно нього Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь. Польський народ більше, ніж на століття втратив національну державність, поділи зміцнили союз трьох монархій, який став оплотом реакції в Європі, а царська Росія швидко перетворювалася у “жандарма Європи”. За наказом Катерини ІІ для відправки проти революційної Франції була підготовлена 60-тисячна армія під командуванням О.Суворова, однак раптова смерть імператриці перешкодила початку інтервенції.

Наступним завданням російської імперської дипломатії стало утвердження Росії на Кавказі. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, наступними кроками стали прийняття в російське підданство Мингрельського і Гурійського князівств. Ганджінське та інші ханства визнали владу Російської імперії завдяки збройному втручанню, що викликало тривалу російсько-іранську війну 1804-1813 рр.

Не втрачала Росія зручних нагод поширити свою експансію і на північному та західному напрямах. Так, в результаті переможної війни зі Швецією за Фрідріхсгамським мирним договором 5 вересня 1809 р. до складу Російської імперії на правах “Великого князівства” увійшла Фінляндія, що отримала конституцію і власний сейм. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії імператор Олександр І (1801-1825 рр.) домігся визнання нею прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію Петербургу вдалося укласти у травні 1812 р. Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію й частину чорноморського узбережжя з Сухумі. З одночасним згортанням воєнних дій з боку Ірану (у 1813 р. з ним було укладено Гюлістанську угоду, за котрою до Росії відійшли Дагестан, Грузія і Північний Азербайджан), не здійснились плани Наполеона на виступ його союзників на півдні.

Наступні територіальні придбання Росії припадають на добу царювання Миколи І (1825-1855 рр.). За результатами російсько-іранської війни 1826-1828 рр. до складу Російської імперії за Туркманчайським договором 10 лютого 1828 р. увійшло Нахічеванське ханство, а за Росією зберігалося виключне право тримати військовий флот у Каспійському морі.

Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що увінчав російсько-турецьку війну 1828-1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Єріванського й Нахічеванського ханств, які відійшли від Ірану, а також дозволяв вільний прохід через Босфор та Дарданелли російських торговельних суден. Росія брала на себе гарантію автономії Волощини й Молдови, а Туреччина зобов’язувалася узаконити автономію Сербії й встановити кордони грецької держави.

Щоправда імперські амбіції дещо притлумила поразка Росії у Кримській війні 1853-1855 рр. 18 березня 1856 р. було підписано принизливий для Росії Паризький мирний договір, умови котрого обмежували військово-морські сили імперії на Чорному морі, проголошували свободу плавання по Дунаю, позбавляли Росію прав захисту інтересів православних на території Туреччини та покровительства Сербії, Волощини й Молдови, зобов’язували її повернути Стамбулу південну частину Бессарабії й Карс.

Завершився процес формування Росії як колоніальної імперії у другій половині ХІХ ст. Це пов’язано, насамперед, із остаточним завоюванням Кавказу, захопленням Приамур’я і Примор’я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Петербурга в другій половині ХІХ ст. залишалася Середня Азія, котра після включення до складу Росії у першій половині ХІХ ст. Казахстану і Закавказзя та виходу Росії до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Це пояснюється значною мірою тим, що в умовах низької купівельної спроможності селянства і слабкого розвитку торгівлі із Західною Єропою російська промислова буржуазія була вкрай зацікавлена у східних ринках. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшували їхнє загарбання Російською імперією.

На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше серед середньоазійських державних утворень – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії, утворити передову Новококандську лінію й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

Спроба бухарського еміра організувати проти Росії “газават” (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська взяли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство і оволоділи його столицею, в результаті чого воно теж визнало васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, Петербург у 1876 р. ліквідував його, а територію приєднав до Туркестанського генерал-губернаторства в якості Ферганської області.

Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ, яке стало основною базою для подальшого наступу на оази туркмен-хліборобів. Кілька років точилася запекла боротьба за оволодіння Ахал-Текінським оазисом та його фортецею Геок-Тепе, й лише після її здобуття туркменські племена почали переходити під владу Росії. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменії, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі Пянджу.

Більш ніж 400-літня історія “розширення” Росії знала й приклади добровільного приєднання окремих народів на умовах васалітету, тимчасового підданства, покровительства і т.ін. Але все ж превалювали не милосердя і добра воля, а насилля, гніт, приниження. Як наслідок – спресовані століттями негативні емоції та думки інших народів, у тому числі й самих росіян. Ці почуття й думки живуть донині.

Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалось ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок – у часи Російської імперії усі уярмлені Москвою (згодом Санкт-Петербургом) народи, у тому числі й російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, що їх пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її складали, так і не набули своєї ідентичності.