47. Громадянська війна в Таджикистані (1992-1997) й проблема збереження його територіальної цілісності

1992 р. в Таджикистані розпочалася громадянська війна. Серед її причин – економічні і політичні диспропорції у розвитку Півночі і Півдня, а також слабкість президентської влади, що її на той час уособлював Рахмон Набієв – голова уряду Таджицької РСР у 1970-х рр., голова Верховної Ради Таджикистану у вересні – листопаді 1991 р, президент Таджикистану в листопаді 1991 – вересні 1992 р. Р.Набієв хотів бути для всіх добрим, тому роздавав направо й наліво керівні посади, принизливо загравав з опозицією, під тиском якої були максимально ослаблені такі силові владні структури як Комітет національної безпеки і Міністерство внутрішніх справ. За таких умов трагічні події на площі Шихадон зупинити вже було неможливо. Країну охопило безвладдя. 7 вересня 1992 р. під загрозою зброї Набієв підписав заяву про відставку з посади президента. Маховик громадянської війни запрацював на повну потужність.

Громадянська війна в Таджикистані була війною кланів. На її початку вважалось, що єдиною силою, що могла зупинити війну і подолати регіональні суперечки є іслам. Вірогідний політичний успіх ісламістів пов’язувався з особистістю лідера Партії ісламського відродження Акбара Тураджонзади, що перебуваючи 1992-1997 рр. на еміграції став обним з лідерів Об’єднаної Таджицької Опозиції (ОТО).

Після того, як 1997 р. між ворогуючими сторонами було підписано мирну угоду (вступила в силу 1999 р.), Тураджонзади був призначений першим заступником голови таджицького уряду. Але оскільки більшість населення Таджикистану, за даними соціологів, хотіли жити в громадянському суспільстві, лідер ОТО 17 жовтня 1999 р. провів прес-конференцію, на якій закликав на президентських виборах в листопаді 1999 р. підтримати кандидатуру Е.Рахмонова, бо тільки він, з його слів, здатен справитися з таджицькими польовими командирами.

Таджикистан найдовше з-поміж колишніх республік СРСР перебував у зоні економічного впливу російського рубля і орієнтував своє господарство на Росію. Таджицько-афганський кордон тривалий час охоронявся російськими прикордонниками, в республіці досі дислокована 201 мотострілецька дивізія Збройних Сил РФ.

Регіональна номенклатурна еліта та директорський корпус Ходженту (колишнього Ленінабаду) - найбільш зрусифікованого, індустріального та урбанізованого таджицького міста - були головними спонсорами війни. Кулябці – вихідці з південного бавовнярського району з давніми клановими традиціями були головною ударною силою. До цього клану належали провідні польові командири, а також нинішній президент республіки Емомалі Рахмонов. Третьою групою „світських” сил були гісарці – етнічні узбеки з Гісарської долини. Вони забезпечували підтримку сусіднього режиму Каримова.

Друга сторона конфлікту називала себе „армією моджахедів” й базувалася переважно у східних регіонах Каратегін (Гарм) та в горах Паміру. Активну участь у ній брали памірці й узбецька збройна опозиція Джуми Намангані, загони якого вже в 1999 р. намагалися прорватися в Узбекистан через територію Киргизії.

Колишній перший секретар республіканської компартії, ходжентець Рахмон Набієв, натхненний прикладом встановлення авторитарного режиму в Узбекистані, арештував у березні 1992 р. кількох лідерів ісламсько-демократичної опозиції й наразився на багатотисячні демонстрації протесту в столиці й багатоденний мітинг. В результаті протистояння в Душанбе було сформовано уряд національного примирення, за допомогою якого до влади фактично прийшла ісламська опозиція, однак номінальним главою держави лишався Набієв. Невдовзі він утік до Ходженту, який, як і Куляб, не контролювався новим урядом.

Польовий командир Сангак Сафаров за участі російських та узбецьких військових фахівців, а також підтримки ходжентських фінансів здійснив похід з Кулябу в напрямку столиці й восени захопив Курган-Тюбе. Кількість загиблих налічувала 15-20 тисяч осіб. Саме тоді у Ходженті на чолі „світської” коаліції затверджено Рахмонова – польового командира з оточення Сафарова. У грудні 1992 р. Після потужного артобстрілу коаліція зайняла столицю й Рахмонов став главою Таджикистану.

Довгий час йшли в основному позиційні бої вздовж таджицько-афганського кордону й бомбардування узбецькою авіацією східних районів республіки. В 1997 р. через підтримку Росією таджицьких моджахедів Афганістану на чолі з Ахмад Шахом Масудом (Північний альянс) було укладено перемир’я у тліючій громадянській війні в Таджикистані. Опозиція отримала місця у парламенті, моджахеди ввійшли до складу діючої армії, а біженці почали повертатися з Афганістану. Зрозуміло, що в таких умовах про успадкування влади родиною Рахмонова не може бути й мови. Проте, крихкий мир між кланових балансів дозволив Рахмонову провести всенародний референдум, яким було збільшено термін повноважень президента й дозволено йому балотуватися втретє поспіль.

Подібну модель російська влада намагається реалізувати і в Чечні, якій також властивий елітний регіоналізм, тейпова структура суспільства та потужний вплив релігійного чинника. Однак смерть Ахмада Кадирова суттєво підважує плани Кремля.