14. Розвиток українсько-російських міждержавних відносин на сучасному етапі

Важливість України для РФ полягає не лише в ностальгії за імперією. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що територією України проходять життєво важливі для РФ транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з’єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через Україну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, в яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив - Балкани, Середземномор’я та Придністров’я.

Російсько-українські відносини: фактор В. Путіна Обрання Володимира Путіна Президентом у березні цього року найбільше вплинуло на відносини Росії та України у сферах економіки і безпеки. Путін не схильний підтримувати ні особливий статус України, ні ті переваги, які були отримані нею завдяки особистим стосункам Президента Кучми та колишнього Президента Росії Єльцина. Політика Путіна щодо України та інших держав СНД відрізняється певною жорсткістю і більшою прагматичністю, що може додати Україні неприємностей, адже вона зараз не збирається грати в ігри з Росією та Сполученими Штатами Америки, досягаючи, таким чином, поступок від обох країн. Економічна політика Росії щодо України, схоже, стане менш ідеологізованою, більш прагматичною та жорсткою. Напередодні квітневого візиту Путіна та Кучми до кримськго порту Севастополь, командувач Чорноморським флотом адмірал Володимир Комоєдов сказав, що російсько-українське “стратегічне партнерство є лише словами, далекими від реальності.“ Те саме можна сказати і про добу Єльцина загалом. За пріоритетне завдання Путін ставить собі встановлення стратегічного партнерства в більш конкретному розумінні, що може дещо ускладнити обрану Україною стратегію балансування між Заходом та СНД, не пристаючи до жодної із сторін. Така багатовекторна політика стає все менш стійкою. Економіка Pocія стверджує, що вона ніколи більше не дозволить Україні робити величезні енергетичні борги та красти газ із трубопроводів, що проходять її територією. Керівник Газпрому Рем Вяхірєв звинувачує Україну у несанкціонованому привласненні 7 млрд. кубічних метрів газу в 1999 році та 2 млрд. цього року. Під час візиту до України Президент Путін висловив намір у майбутньому транспортувати газ через газопроводи, які споруджуються у Білорусі, таким чином, взагалі обходячи Україну. Разом з тим, той факт, що Україна — боржник Росії, є стратегічною перевагою Російської Федерації, оскільки дає останній можливість вдаватися до політичного пресингу в питаннях, які стосуються співробітництва України з НАТО. Путін висловив надію, що Україна приєднається до російсько-білоруського союзу та змінить свою про-західну зовнішню політику. Державний Секретар США Мадлен Олбрайт, відвідуючи Україну напередодні візиту російського Президента, намагалася переконати Леоніда Кучму не робити великої кількості поступок Росії та припинити оплачувати борг за енергію державним майном. Україна продовжує скаржитися, що вона платить найвищу ціну за газ, порівняно з усіма споживачами російського газу. Обидві держави все ще повинні розробити систему повернення всіх українських боргів, а також обговорити ціну, яку повинна платити Україна за російський газ, ціну, яку повинна платити Росія за транспортування газу територією України, а також можливість обмеження бартерних платежів як виду оплати за газ. Путін також намагатиметься вдихнути життя в підписаний у 1998 році україно-російський договір з економічного співробітництва, розрахований на 10 років, який досі не почав виконуватися жодною із сторін. У 1999 році товарообіг між Україною та Росією скоротився на 17% порівняно з попереднім роком. Розширення товарообігу буде неможливим доти, доки Росія вилучатиме триста видів товарів, зазначених в україно-російському договорі про вільну торгівлю, стягатиме податок на додану вартість (ПДВ) відповідно до критеріїв країни-виробника та встановлюватиме націнки на експорт нафти. Більше того, Путін продовжує відстоювати ідею виключення енергопродуктів із запропонованого СНД договору про вільну торгівлю, оскільки це діє на користь національним інтересам Росії. Pocія підтримує реструктуризацію українських боргів за рахунок державного майна, що виявляється особливо дієвим для отримання контролю над головними секторами української економіки, тобто тими, експорт яких приносить тверду валюту, наприклад, паливна, енергетична, металургійна та хімічна промисловість. Російська Сибірська алюмінієва компанія нещодавно отримала контроль над Миколаївським алюмінієвим заводом, а російська група Альфа висловила зацікавлення Лисичанським нафтопереробним заводом “Лінос“ та хімічним заводом “Оріана“. Інші російські компанії шукають можливість отримання контролю над харківським “Турбоатомом“. І поки Кучма намагається уникнути розрахунків із боргами державним майном, не менш серйозною проблемою є залучення в українську економіку російського капіталу, до того ж Україна навряд чи збере цього року запланованих $540 млн. доларів із приватизації. Безпека Путіна хвилюють також п’ять стратегічно-важливих для Росії пунктів політики безпеки України. По-перше, в результаті минулорічного конфлікту в Косово, Путін впевнено стверджує, що майбутні хвилі розширення НАТО на Схід не повинні торкатися пострадянського простору. Ця заява особливо стосується про-натівської групи держав СНД, більш відомої як ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекістан, Азербайджан, Молдова), та прибалтійських країн. Усі названі вісім колишніх радянських держав мають міцні відносини з НАТО та двосторонні відносини із Західними країнами, такими як США. Грузія, Азербайджан та три прибалтійські держави вже відкрито заявили про намір отримати членство в НАТО. Україна продовжує розвивати тісні стосунки з НАТО, маючи на меті зробити свою армію частиною армії НАТО та отримати командні позиції на стратегічному та оперативному рівнях. Цьогорічний бюджет України вперше передбачає окрему графу, пов’язану зі співробітництвом із НАТО. НАТО стверджує, що Україна відповідає 11-ти з 27-ми вимог. Українські відносини з НАТО є “політикою підстрахування“, яка може стати козирною картою України у випадку зазіхання Росії на українську незалежність. Тому Президент Кучма поводиться більш обережно, ніж його колеги по ГУУАМу або прибалтійські суперники, і у даний час не наполягає на вступі України до НАТО. Натомість він розраховує отримати асоціативне членство в Євросоюзі. Інтеграція та співробітництво України з НАТО непокоїть Путіна, оскільки Україна постійно вислизає з-під російського впливу. До того ж, її приклад як провідної країни ГУУАМу може наслідуватися іншими державами СНД. Співробітництво з ГУУАМом передусім стосується військової сфери та сфери безпеки, що може складати альтернативу Колективному договору про безпеку держав СНД. По-друге, Росія незадоволена висловленою Україною, Азербайджаном та Грузією підтримкою чеченських сепаратистів. Росія офіційно виступає проти створення численних чеченських інформаційних центрів по Україні та проведення демонстрацій проти російського збройного втручання в Чечні. Помічник Президента Росії Сергій Ястржембський заявив у травні, що “розповсюдження так званих чеченських інформаційних центрів в Україні, що з’являються, як гриби після дощу, не сприяє розвиткові дружніх стосунків між двома братськими народами.“ Федеральне командування Чечні звинувачує Україну в тому, що 100 українських найманців, включно з 15 жінками-снайперами, у травні були відправлені до Чечні. Подібні скарги звучали і під час першого конфлікту в Чечні 1994-1995 років. Mіністр іноземних справ Росії надіслав у червні офіційну ноту українській стороні, звинувачуючи її в “антиросійських“ діях на території України, зокрема у Львові. Такими діями визнавалися акти помсти, скеровані проти кафетеріїв, де збираються росіяни. Вони почалися після смерті 28 травня українського співака Ігоря Білозіра, який був побитий за те, що відмовився припинити співати українських пісень в одному з таких кафетеріїв. До того ж, російська нота протесту згадує про “широкомасштабні утиски російської мови та культури“ в Україні. Путін і міністр іноземних справ Росії раніше вже піднімали питання щодо проявів дискримінації російської мови в Україні після того, як український Конституційний суд та Уряд у грудні 1999 року висловили наміри поширювати вживання української мови серед урядовців та у засобах масової інформації. Путін розглядає відмову від російської мови як відмову від російського впливу в СНД, а тому він радить країнам, які входять до його складу наслідувати приклади Білорусі та Киргизії. У червні Киргизія визнала російську другою державною мовою. Наступним, напевно, буде Казахстан. По-третє, Росія намагається збити Україну з орієнтованого на Захід політичного курсу, пропонуючи розширювати співробітництво між двома країнами у воєнно-технічній сфері. Повертаючись із Великобританії та відвідуючи на своєму шляху Україну, Путін запропонував скоординовувати діяльність двох країн на міжнародному ринку зброї, на якому вони, власне, є суперниками з середини 90-х років. Путін також запропонував допомогу у відновленні протиповітряних сил України. У цьому році Україна вперше братиме участь у військових навчаннях СНД-2000. По-четверте, під час візиту російського лідера до України, Путін та Кучма відвідали Севастополь. Путін відступив від своїх правил, визнавши Крим та Севастополь українськими, та запропонував воєнно-морське співробіт-ництво. Така взаємодія розглядається Росією як противага щорічній участі України в навчаннях НАТО. Міністр оборони України, зустрівшись 21 грудня з міністрами оборони країн СНД, погодився розширити співробітництво з Росією у воєнно-технічній сфері, запланувавши на наступний рік 50 спільних військових навчань - на 21 більше, ніж минулого року. Така ситуація може не сподобатися Сполученим Штатам. Путін прагне вирішити проблеми, пов’язані з Чорноморським флотом. Він запропонував, щоб флот залишався в Севастополі і після 2017 року, тобто після закінчення 20-річної оренди. Це суперечило б українській Конституції, яка забороняє розташовувати на території держави іноземні військові бази, за виключенням тимчасових договорів. Путін також незадоволений вимогами України щодо сплати російським Чорноморським флотом використаної енергії та інших комунальних послуг, у той час, як Україна сама має величезні енергетичні борги перед Росією (у 1999 році російський Чорноморський флот вніс до українського бюджету 54,1 млн. гривень). Українська сторона встановила жорсткі обмеження у використанні українського повітряного простору літаками російської морської авіації, зокрема вимагається дозволити інспектувати літаки на предмет транспортування ядерної зброї та обмеження у використанні систем озброєння старого зразка, такі як Су-17 для винищувачів Су-24, оснащених ядерними бомбами. Takі обмеження сприймаються російською стороною як спроби України контролювати маневрування Чорноморського флоту на користь НАТО та західних країн. Зрештою, Україна та Росія все ж таки просуваються у справі вирішення інших нагальних питань. І хоча обидві палати російської Думи у грудні 1998 року та лютому 1999-го ратифікували україно-російський договір, процес демаркації та делімітації кордонів розвивається дуже повільно. Найбільшою проблемою зараз є Керченська затока й Азовське море, завдяки свому близькому розташуванню до Криму та нафтогазових родовищ. Що стосується банківських проблем, то Україна продовжує наполягати на тому, щоб відкриті за часів СРСР українськими громадянами рахунки в московському Ощадбанку та Зовнішекономбанку були повернені украї-нським вкладникам. Після розвалу Союзу всі рахунки були націоналізовані Росією. Питання розподілу приміщень, які належали Радянському союзу закордоном та були привласнені Росією, також піднімається українськими урядовими особами. Прихід Путіна до влади в Росії передбачає “закручування гайок“ як на внутрішній, так і на зовнішній аренах. Україна може відігравати ключову роль у його стратегії відродження Росії як могутньої сили. Путін намагатиметься загальмувати інтеграцію України до західних структур, зменшуючи, шляхом енергетичного тиску, кількість тих економічних переваг, які отримує Україна від співробітництва з Росією. Українська багатовекторна зовнішня політика може стати козирною картою в грі Росії проти України.

У світлі викладеного єдино вірним шляхом, що забезпечить державну незалежність України, збереже національну ідентичність українців і призведе, нарешті до підвищення добробуту нації, є стратегічний курс України на її інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Будучи членом НАТО і ЄС або навіть однієї з цих організацій, Україна остаточно виходить із силового поля зовнішньої політики Росії, перестає бути об’єктом її неоімперської політики і знаходитиметься у сім’ї держав, які не зазіхатимуть на її незалежну державність. Жоден європейський політик, не говорячи про уряди країн – членів НАТО і ЄС, не виступає за розбудову “єдиної Великої” Німеччини, Польщі, Франції тощо, не вважає українців німцями, поляками, французами і не виношує планів включити їх до якогось наднароду. Набуття Україною членства у НАТО та ЄС знаходиться у повній відповідності з нормами сучасного міжнародного права, аніскільки не порушує законних інтересів Росії і не перешкоджатиме підтриманню і розвиткові нормальних українсько-російських відносин.