13. Геополітичне середовище та зовнішня політика Росії.

Як вважає відомий російський фахівець з геополітики К.Гаджієв, статус великої держави визначається комплексом факторів, найважливішими з яких є: чисельність населення і розміри території; природні ресурси; економічні можливості; військова могутність; внутріполітична стабільність; рівень компетентності керівників держави. За цими параметрами СРСР, на відміну від США - справжньої наддержави - був однобокою наддержавою, що свою економічну слабкість компенсувала політичною дисциплінованістю, військовою силою і значними природними ресурсами.

Крах СРСР перетворив Росію на найбільшу зону нестабільності. Тому нині перед Росією стоїть завдання сформулювати свої політичні цілі, адекватні новим реаліям, по-новому визначити свої інтереси в області національної безпеки. На сьогодні, як і 15 років тому, внутрішня загроза безпеці Росії за своїм значенням і можливими наслідками значно превалює над зовнішньою загрозою. Мова йде, передусім, про необхідність досягнення економічної, соціальної, політичної та ідеологічної стабільності всередині держави.

Чи може Росія конкурувати на світовій арені на рівних з іншими великими державами ? Сьогоднішня Росія займає серединний простір між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом, а також є центром тяжіння держав пострадянського простору. Для того, щоб зайняти свою нішу у світовому співтоваристві, Росія має вирішити проблеми модернізації суспільства, такі як створення громадянського суспільства і правової держави, середнього класу і т.п.

Адже незважаючи на територіальні втрати, що їх зазнала Росія пострадянська у порівнянні з Росією імперською, вона залишається водночас європейською, азіатською й азіатсько-тихоокеанською державою, континентальною та океанічною. У Європі Росія стала країною, що за своїм впливом і вагою зрівнялася з Великобританією і Францією. У Східній Азії, вона займає (в усякому разі, у військово-політичному відношенні), місце, еквівалентне тому, що й Китай. Як друга країна у світі за ядерним потенціалом, Росія здатна, у разі необхідності, кинути виклик будь-якій державі. Тільки РФ у військово-політичному плані може протистояти США.

Таким чином, Росія посідає особливе, унікальне положення в геополітичній структурі сучасного світу. Вона розкинулась на величезних просторах, що утворюють своєрідний становий хребет, що з’єднує Європу і Азію в єдиний континент. Як і сто років тому, інтереси Росії скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, в Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. З цим не погоджується більшість керівників західних країн, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення “холодної війни”, відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони будуть протидіяти будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Про те, що саме СНД-івський напрямок є пріоритетним у зовнішній політиці РФ свідчить не лише указ президента Росії Б.Єльцина від 14 вересня 1995 р., в якому увесь пострадянський простір проголошується “насамперед зоною інтересів Росії”, але й підтверджує надзвичайна активність на цьому напрямку російської дипломатії доби президента В.Путіна. Головне своє завдання нинішній російський президент вбачає в тому, щоби зробити більш проросійськи зорієнтованими країни СНД, глави яких у період правління Б.Єльцина намагалися суперечити Москві в інтеграційних питаннях. Насамперед, йдеться про Азербайджан, Грузію, Молдову, Узбекистан та Україну, тобто про країни, що об’єдналися свого часу в ГУУАМ. Особливої уваги путінської Росії удостоїлась найбільша з цих держав – Україна.

Основні напрями стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганням повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави у велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій. Їхній аналіз, а також реальна політика на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росії після розпаду СРСР стали наступні:

- повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на арені колишнього СРСР;

- збирання “історичних російських земель”, інтеграція держав і “великих просторів” довкола Росії;

- приєднання до “великої сімки” і активна протидія поширенню НАТО;

- зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною спадкоємицею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

- формування нових “стратегічних осей” Євразії: Москва-Берлін, Москва-Тегеран, Москва-Токіо;

- забезпечення доступу до “теплих морів” насамперед через Іран та Ірак (бажано політичними методами);

- протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу і так званого “тюркського клину” (насамперед Татарстану і Башкирії), Якутії і Далекого Сходу;

- нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана “фінляндизація” цих країн). Повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

- формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

- економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на ьерені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування Росії.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії та її “месіанській ідеї”. Реалізація цієї ідеї завжди була і залишається основою традиційної стратегії Росії на міжнародній арені.

Як відомо, у результаті розпаду СРСР утворилося 15 нових незалежних держав. Ці держави являють собою нову зовнішньополітичну зону, названу в Росії “ближнім зарубіжжям”. Деякі російські політики дотепер не можуть примиритися з розпадом Радянського Союзу й розглядають ближнє зарубіжжя як територію, що належить Росії. Більш помірковані російські політики розглядають близьке зарубіжжя як сферу впливу Росії. За своїми кордонами Росія повернулася до початку ХІХ ст. в азіатській частині й на Кавказі й до початку ХVІІІ ст. у європейській частині. Доступ до морів істотно скоротився, і Росія усе більше перетворюється на континентальну державу.

В Росії були сподівання, що Співдружність незалежних держав (СНД) створена 8 грудня 1991 в Мінську з ініціативи керівників Росії, України й Білорусії, дасть основу для зміцнення відносин із ближнім зарубіжжям. Але три балтійських держави відмовилися увійти до співдружності. Виникли суперечності й усередині СНД. Росія й Казахстан розглядали СНД як спосіб реінтеграції в новій формі, а Україна вважала його тимчасовим інструментом для полегшення процесу “розлучення”. Незважаючи на величезну кількість підписаних угод, до 1998 р. встало питання про розпуск СНД як структури, не здатної ефективно вирішити жодної серйозної економічної, політичної, соціальної і військової проблеми. У межах СНД виникли угруповання країн (Союзна держава Росії і Білорусі, ГУУАМ, Центральноазійський союз (ЦАС)). До кінця 1990-х років вплив Росії в країнах Закавказзя й Середньої Азії ослабнув, а вплив США, Туреччини й сировинних монополій розвинених країн підсилився. Державам Балтії (Литві, Латвії й Естонії) удалося вирватися зі сфери радянського впливу, переорієнтувати економіку на зв’язки із Західною Європою, уникнути наслідків економічного спаду, що вразив іншу частину колишнього СРСР і, головне, інтегруватися до ЄС та НАТО.

Розпад СРСР став кінцем тривалої епохи світової політики, що називалася “холодною війною”. За винятком періоду Другої світової війни, відносини між Радянським Союзом і Заходом носили характер суперництва у всіх сферах життя. М.Горбачов і Б.Єльцин прагнули створити нову систему відносин між СРСР (Росією) і Заходом, що базується на співробітництві і взаємних інтересах. Вони сподівались, що Захід компенсує зусилля Росії по демонтажу радянської військової машини наданням значної економічної допомоги і включенням Росії до складу міжнародного клубу великих держав. Однак не всі російські сподівання справдились: НАТО пересунув кордони своєї зони впливу на схід, а з початком конфлікту в Югославії відносини між Росією й Заходом у якийсь момент виявилися на грані війни. Змінилася зовнішня політика Росії на Далекому Сході. Повільно, крок за кроком, триває зближення Росії з Китаєм, почате ще при М.Горбачові. Закінчилися роботи з делімітації російсько-китайського кордону. Позиції Росії й КНР в області зовнішньої політики особливо зблизилися після бомбардувань Югославії США і їхніми союзниками по НАТО.

Відносини Росії з Японією також змінюються. Росія прагне зміцнити економічні зв’язки із сусідом й одержати від нього економічну допомогу. Однак керівники Японії дотримуються твердої позиції, що розширення співробітництва з Росією залежить від рішення територіальної проблеми. Японія вимагає повернення Південнокурильських островів і південної частини о-ва Сахалін. Її позиція підкріплюється відсутністю мирного договору між країнами. Проте із середини 1990-х років Японія збільшила обсяги економічної допомоги Росії.

В цілому ж сучасна Росія втратила позиції наддержави, що їх мав СРСР.