30. Геополітичне середовище і геополітична орієнтація Азербайджану, Вірменії та Грузії

31. Зовнішня політика Азербайджану, Вірменії та Грузії.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану  окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну і пережив декілька переворотів та їх спроб. В цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У даному контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються Карабахський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 % своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об’єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені отримати доступ до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитись політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до самостійної Азербайджанської держави з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджано-російських відносин, то від часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоби перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка грунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабахського конфлікту – Вірменії. По-третє, позиція, що її займає Росія щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об’єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав.

Попри принципові розбіжності у стосунках двох країн, азербайджанське керівництво намагається залучити російські компанії до участі в енергетичних контрактах, а також вітає окремі зміни у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож низка питань створює певну напругу у двосторонніх стосунках. Серед них - питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується бл. 11 млн. осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи); провірменська позиція Ірану в Карабахському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською.

Непрості політичні стосунки двох держав не завадили, щоправда, взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній в кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь в розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні у 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на найбільшого торговельного партнера Азербайджану.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Це підтвердження знаходимо й у підтримці Туреччиною азербайджанської позиції у Карабахському конфлікті, і в тому, що Азербайджан віддає перевагу турецькій моделі розвитку, що орієнтована на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну через територію якої будуть проходити усі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджано-грузинські міждержавні відносини. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, минаючи Росію. Політично обидві країни рівною мірою стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно в участі в регіональних об’єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему – нагірнокарабахську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля усіх пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії і Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г.Алієва (1993-2003 рр.) провадилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв’язання проблеми Нагірного Карабаху. Для цього Г.Алієв брав активну участь у створенні в червні 2000 р. „Кавказької четвірки” – регулярного скликання напередодні самітів СНД конференцій лідерів трьох держав Закавказзя та Росії з метою обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Одночасно розвивалась економічна складова зовнішньополітичного курсу республіки. Так, під керівництвом Г.Алієва Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий „Контракт століття” – угоду про розвідку, розробку і долевий розподіл видобутку нафти на родовищах „Азері”, „Гюнешли”, „Чіраг” в азербайджанському секторі Каспійського моря. У квітні 1999 р. за ініціативою уряду Алієва було введено в дію новий альтернативний нафтотранспортний маршрут Баку-Супса, яким з цього часу експортується на світові ринки більша частина азербайджанської нафти. Відкриття нового незалежного експортного трубопроводу, який забезпечив вихід до Чорного моря мало важливе значення для зменшення залежності Азербайджану від нафтотранспортних маршрутів, контрольованих Росією і дозволило активізувати власну політику у нафтовій сфері.

За ініціативою Г.Алієва у листопаді 1999 р. у ході Стамбульського самміту ОБСЄ було підписано пакет угод стосовно будівництва через територію Грузії й Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку – Тбілісі – Джейхан. Цей трубопровід має забезпечити вихід азербайджанської нафти до потужного порту в басейні Середземного моря і, таким чином, більш широкі можливості для експортування її на світові ринки. Одночасно він дозволив би вирішити численні екологічні проблеми, пов’язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки. Обидва проекти здійснювалися за широкої підтримки західних країн, передусім, з боку США.

Окрім того, під керівництвом Г.Алієва Азербайджаном було укладено угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою „Партнерство заради миру”. Г.Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення у рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем – ГУАМ (1997 р.). Активно розбудовував відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливам Москви у рамках СНД. Введений в дію нафтопровід Баку-Супса має велике значення для України, оскільки тепер чиста й легка азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси й інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г.Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджано-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

Після зміни влади в Україні й у світлі нинішніх парламентських виборів в Азербайджані, перед новою українською владою постала дилема – принциповість чи прагматизм, що вирішується, здається, на користь останнього. Це означає, що як і для політичної еліти країн Заходу, для президента України В.Ющенка визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються з допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ і не дати Баку повернутись до сфери впливу Росії. Це може статися у випадку жорсткої і безкомпроміної реакції.

Нинішнє керівництво Вірменії проводить політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов’язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992), російської військової бази на терені країни (1995) та „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу” (1997), що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім США, на допомогу яких Вірменія сподівається з метою позитивного для неї розв’язання карабахського питання.

Вірменія – важлива транзитна країна для Росії, оскільки через її територію приходять залізничні і автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з’єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу.

Взаємини Вірменії з Україною базуються на положеннях Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р.

Незалежна Грузія – член низки міжнародних організацій, у тому числі - ООН (з 1992 р.), Чорноморського економічного співробітництва, Північноатлантичної ради з співробітництва, Міжнародного валютного фонду, Ради Європи, від 1999 р. Грузія є членом ВТО. 22 жовтня 1993 р. було ухвалено рішення про вступ Грузії до складу СНД. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Росією, Туреччиною та Україною (грузино-український договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу підписано 13 квітня 1994 р.), особливі відносини встановлено з Німеччиною та США.

На зовнішньополітичній арені Грузія доби президента Е.Шеварднадзе (1995-2003 рр.) намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських “сепаратистів” і загрожувала нанести удар по “базах терористів” в Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е.Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. Також він дав дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан грузинською територією. 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в “антитерористичних операціях” в Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М.Саакашвілі змін, по суті, не зазнав, оскільки головна стратегічна мета Грузії – інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти – залишається пріоритетною.