20. Білоруська модель „соціально-орієнтованої ринкової економіки” та наслідки її впровадження

Феномен сучасної Білорусі привертає дедалі більшу увагу аналітиків різних країн, адже вона випадає з загальних тенденцій в європейських посткомуністичних країнах. Республіка стала тупиковим відгалуженням розвитку посткомуністичного світу, наочним доказом зворотності демократичних процесів. Розібратись чому так сталося неможливо без з’ясування передумов цих процесів, закладених в радянському минулому.

Якщо у середині 1980-х рр. суспільна система СРСР вичерпала себе, то в Білорусії ситуація була дещо іншою, оскільки ще мала певний запас міцності і могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Це пояснювалося комплексом причин. По-перше, БРСР була немовби вітриною системи і в усіх сферах життя демонструвала “переваги” соціалізму. Насамперед досить успішно розвивалася економіка. В республіці вироблялося 30 % електронно-обчислювальної техніки і 23 % радіопромислової апаратури СРСР, а також розміщувалися провідні в країні підприємства сільськогосподарського машинобудування та автомобілебудування. Причому усе це було створено після війни, практично протягом життя одного покоління, що на практиці ілюструвало тезу про прискорений розвиток національних країн за соціалізму.

Рівень сільськогосподарського виробництва, передовсім у Брестській і Гродненській областях, був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом м’яса і молока на душу населення Білорусь майже досягла європейських показників.

І в соціально-політичному плані система діяла без особливих збоїв. Вищий рівень життя визначався не стільки кількістю, стільки якістю. Тут не було корупції, як у Москві, Закавказзі чи Середній Азії. Відмінність білоруської партійно-радянської номенклатури від інших національних та регіональних еліт полягала в тому, що вона була позірно радянською й намагалася на практиці реалізовувати офіційно задекларовані мету та засади КПРС. Не випадково ще Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусія першою прийде до комунізму. Зберігалася віра населення у справедливість наявних тоді владних інститутів. На відміну від сусідніх республік СРСР в Білорусі не було дисидентів.

Для білоруського суспільства характерною є слабка національна свідомість. Для багатьох історія Білорусі починається з жовтня 1917 р. Найголовнішою ж подією стала Велика Вітчизняна війна. І національними героями, канонізованими в пам’ятниках, фільмах, книгах, назвах вулиць та шкіл, виявилися не історичні діячі білоруського народу, а герої минулої війни. Ніде в світі так урочисто не святкують День Перемоги, як тут. Тому білоруський патріотизм – радянський. Пам’ять про комуністичний період білоруської історії становить активну масу свідомості старшого і середнього покоління.

Незалежність для білоруського народу була подарунком долі. На референдумі 17 березня 1991 р. 82,6 % населення БРСР проголосувало за збереження СРСР. Через збіг історичних обставин Білорусь було виштовхнуто у незалежне плавання всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти.

Єдине, в чому номенклатура швидко зорієнтувалася, так це в питанні про владу. Якщо у багатьох постсоціалістичних країнах колишня керівна еліта була зметена демократичною хвилею, то в Білорусі після отримання незалежності політичний ландшафт мало змінився. Місце ЦК КПБ зайняла Рада Міністрів, а урядове лобі у Верховній раді, об’єднане у фракцію “Бєларусь”, повністю контролювало парламент. Проте, зберігши владу, номенклатура не знала, що з нею робити. Вона з великими труднощами пристосовувалась до нових умов. Вакуум ідей і програм компенсувався інстинктом самозбереження. Відмовившись від комуністичної ідеології, керівна еліта підпорядкувала собі механізми ринку та політичної демократії як засоби самозбереження й відтворення. Внаслідок імітації ринкових реформ та “прихватизації” відбулося обуржуазнення номенклатури, злиття чиновництва й підприємництва, і все це на тлі різкого загострення кризи і зубожіння народу. Наслідком стала акумуляція протестних настроїв.

Кульмінацією виходу протестної енергії стали перші президентські вибори 1994 р., перемогу на яких здобув колишній директор радгоспу, керівник антикорупційної комісії у Верховній раді Білорусі О.Лукашенко. Деякі члени команди Лукашенка оголосили його тріумфальну перемогу на виборах “народною революцією”.

Білоруська “народна революція” мала водночас і антиноменклатурний і антибуржуазний характер, адже переміг кандидат, який найпалкіше і найпослідовніше виступав і проти номенклатури і проти бізнесменів. Білоруське суспільство не тільки було готове до пришестя народного месника, який би помстився усім, хто досяг у житті успіху (чиновникам, підприємцям), забрав би в багатих і віддав бідним, - воно прагнуло такого пришестя. Якщо С.Шушкевич свого часу пояснював зубожіння населення об’єктивними причинами переходу від однієї суспільної системи до іншої, О.Лукашенко просто вказав пальцем на винуватців народного лиха й одразу став кумиром.

Таким чином, 1994 р. переміг кандидат, який пропонував не стільки змінт, скільки обіцяв відновити колишню систему. Лукашенко за будь-якої нагоди згадував “злочинців”, які “розвалили велику державу”, говорив про неприйнятність для Білорусі досвіду ринкових реформ інших країн, що здійснюються за рецептами МВФ і нібито штовхають до “дикого” ринку. Він постійно повторював думку про штучне накидання народові білоруської мови й національної символіки. І це сприймалося людьми з великим розумінням. В очах багатьох білорусів демократія і свобода породили “безлад” у вигляді низки держав на руїнах СРСР, безлічі ідеологій, партій, форм господарювання, можливих варіантів власної поведінки та діяльності, тому вимоги “наведення порядку” та “відновлення дисципліни” стали дуже поширеними.

Більшість населення Білорусі ідейно-психологічно досі живе в СРСР. І результати виборів, референдумів, і соціологічні опитування свідчать не так про прагнення людей об’єднатися з Росією (як це трактує влада), як про бажання повернутись в СРСР, у колишній радянський соціалізм. Під ідеєю інтеграції з Росією приховується міф про можливість реанімувати СРСР. У цьому зв’язку зрозумілішою стає історична місія президента Білорусі.

Однією з основних ідей передвиборної кампанії Лукашенка був культ народу й протиставлення його номенклатурній владі. Він усіляко вихваляв народ, наділяв його найкращими якостями, говорячи йому те, що він хотів почути. Лукашенко свідомо протиставляв народ політикам, дискредитував державні установи й політичні інституції (банки, суди, правоохоронні органи, партії), владу взагалі.

Гасло “Владу-народові, а не номенклатурі” було сприйняте буквально. Багато хто переконаний, що, по-перше, на чолі держави має перебувати справжній представник народу, по-друге, керувати державою не так уже й складно, головне, щоб керівник захищав інтереси простих людей, а не бюрократії.

Таким чином, саме вдалий збіг очікувань населення та політичного іміджу народного заступника, прийнятого Лукашенком, пояснює той подиву гідний факт, що людина без професійної команди, без програми та ідей, без підтримки вагомих політичних сил і фінансово-економічних кіл здійснив тріумфальне сходження на вершину влади.

Після прийняття нової Конституції та президентських виборів у Білорусі виникла якісно нова ситуація. Політичне життя країни сконцентрувалося навколо діяльності президента та його прибічників. Особа глава держави, його світогляд стали справляти вирішальний вплив на політичні процеси в Білорусі. Беззастережна перемога на виборах переконала Лукашенка в його месіанській ролі. Президентом став політик із світоглядом пересічної радянської людини, з усіма рисами, притаманними цьому соціально-психологічному типу. Це багато в чому пояснює бачення Лукашенком мети та завдань державної політики.

Головним елементом такого світогляду є уявлення про вирішальну роль держави в економічному і політичному житті людей – держави, яку очолює “суворий, але справедливий керівник”, що повинен чесно ділити усе суспільне багатство, жорстко контролювати всі соціальні процеси, не допускати свавілля окремих громадян, партій, газет, захищати державу від крамоли.

Тому цілком зрозуміло, що президент не сприймає як незаперечні такі цінності сучасної цивілізації як правову державу, громадянське суспільство, недоторканність власності, невтручання держави у приватне життя громадян, свободу слова, державний суверенітет тощо. Зміцнення власної влади стало пріоритетною сферою діяльності президента.

Прикметною рисою режиму Лукашенка є потреба в регулярній підтримці його народом. Тому президент періодично ініціює різні політичні кампанії. Референдум у травні 1995 р. був першим таким заходом. Він проводився одночасно з парламентськими виборами. На референдум винесли питання про надання російській мові обнакового статусу з білоруською; про відновлення (з невеликими видозмінами) колишнього герба і прапора БРСР; про економічну інтеграцію з Росією. Жодних серйозних дискусій не було. Державні ЗМІ працювали за пропагандистським планом кампанії, розробленим в адміністрації президента. Лукашенко здобув на референдумі цілковиту перемогу. Відповідь “так” на запропоновані питання дало від 75 до 83 % виборців, які взяли участь у голосуванні.

Референдум і парламентські вибори 1995 р. закріпили вибір, зроблений білорусами рік тому. Антикомуністичний і “антисоюзний! імпульс, отриманий з Москви наприкінці 1991 р., швидко згас. У масовій свідомості біло-червоно-білий прапор та герб “Погоня” сприймалися не стільки як національно-державні символи, скільки як атрибути Білоруського Народного Фронту. Референдум поклав край намаганням зміцнити статус білоруської мови. Період, що можливо, увійде в історію як “друга білорусизація” (перша була в 1920-х рр.), завершився без значних і помітних успіхів. Лукашенко так висловився про білоруську мову: “По-білоруському не можна висловити щось велике. Білоруська мова – бідна мова. У світі існують тільки дві великі мови – це російська та англійська”. Якщо у 1994/1995 навчальному році білоруською мовою навчалося 60 % першокласників, то в 1995/1996 – 32 %, а в 1996/1997 – 18 %. У Мінську з 110 білоруськомовних шкіл лишилося 17, а в Гродно з 27 тільки одна.

Відновлення радянської символіки, свята Жовтневої революції, відмова від запроваджених у роки незалежності деяких підручників з гуманітарних дисциплін лише доповнили загальну картину. Референдум був рубежем, який поклав початок зміні державної ідеології. Замість ідеє білоруського національного відродження в країні почала утверджуватися ідея “слов’янської єдності”. Втім, ідеології як такої не було. Просто услід за президентом офіційна преса повторювала фрази про “історичну спільність слов’янських народів”, “єдине слов’янське коріння”, “прадавню єдність слов’ян” і т. ін. Причому насправді йшлося лише про єднання лише східних слов’ян на основі православ’я. Однак, оскільки українці не побажали об’єднуватися, то реально все звелося до єдності Білорусі і Росії.

Відомо, що панславізм виник як один з варіантів месіанської великоруської ідеї. Екзотичність білоруської ситуації в тому, що цю ідею став пропагувати лідер сусідньої з Росією держави. Поєднання панславістської і радянської ідеологій породило своєрідний ідеологічний гібрид. Близька до О.Лукашенка газета “Славянский набат” оголосила себе оборонцем “слов’яно-радянської цивілізації”. Це й стало державною ідеологією.

Якщо ініційований Лукашенком референдум 1995 р. завдав нищівного удару по білоруській національній ідеї, то референдум 24 листопада 1996 р., знову організований президентом Білорусі, завдав такого самого удару по ідеї демократії. Від самого початку свого президентства Лукашенко послідовно узурпував владу. Навіть існування слабких Верховної ради й Конституційного суду його не влаштовувало. Лукашенко та його команда щнайшли спосіб вирішити усі проблеми разом: провести черговий референдум з приводу Конституції, що передбачає концентрацію усієї влади в руках президента й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих органів влади та суто декоративні інституції без реальної влади.

Палата представників, покликана виконувати роль нижньої палати парламенту, репрезентує лише близько 42 % виборців. Тобто навіть формально вона “не тягне” на роль парламенту, що було неприпустиме навіть за радянських часів. Лукашенко став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб’єктів політики: вождь і народ.

О.Лукашенко впевнений у безсумнівному праві держави жорстко контролювати усі соціальні процеси у суспільстві. Будь-яке самостійне явище, яке слабко піддається державному регулюванню (наприклад, підприємництво), - є чимось аномальним, винятком з правил. Зрозуміло, претензії структур громадянського суспільства на самостійну роль сприймаються президентом як особистий виклик. Він вбачає в них конкурентів у вирішенні суспільних проблем. Реакцією на це стала жорстка вимога до вертикалі влади навести порядок, встановити дисципліну, “відновити керованість”.

В економічній сфері це виявляється у згортанні ринкових реформ, відновленні колишньої системи управління економікою. Внаслідок цього в Білорусі згорнуто приватизацію, оголошено війну приватному сектору, відбувається його одержавлення (насамперед це стосується комерційних банків). Недержавний сектор поставлено у жорстку залежність від держави. У країні скоро не залишиться видів діяльності, які б не ліцензувалися.

Сформована у Білорусі модель мобілізаційної економіки має усі вади соціалістичної економіки: зрівнялівку, всеохоплюючий дефіцит, неефективність. Масована грошова емісія, завдяки якій регулярно виплачується зарплата, зруйнувала валютно-фінансову систему країни і призвела до того, що в Білорусі найвища інфляція серед держав СНД. Рівень життя населення неухильно знижується.