40. Основні напрями та особливості сучасного економічного розвитку держав Центральноазійського регіону.

4. Казахстан належить до країн з перехідною економікою. Після розпаду СРСР через розрив економічних зв’язків і економічної кризи багато промислових підприємств зупинилися. Щорічний спад обсягів ВНП на початку 1990-х рр. сягав 10-12 %. У 1996-1997 рр. почалося невелике зростання ВВП, пов’язане передовсім з покращенням роботи нафтогазової галузі країни. В даний час в країні завершено приватизацію, прийняте прогресивне податкове законодавство, створена сучасна банківська система, проведені реформи на селі, в житлово-комунальному господарстві і в соціальній сфері.

За роки радянської влади в Казахстані склалося багатогалузеве промислове виробництво, що базується на власних ресурсів. В структурі промисловості станом на 1998 р. превалювали паливно-енергетична (41 %), металургійна (25 %) і харчова (17 %) промисловість. Основа економіки – паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), що базується на власних запасах вугілля, нафти і природного газу. Наразі ПЕК дає понад 40 % промислового виробництва. Починаючи з 1993 р. 40 % усіх іноземних інвестицій спрямовуються в нафтову та газовидобувну галузі. Водночас видобуток вугілля в Екібастузькому і Карагандинському басейнах скоротився майже вдвічі (до 69,8 млн. т у 1998 р.).

В кінці 1990-х рр. країна досягла показників докризового періоду, видобуваючи бл. 26 млн. т нафти і понад 8 млрд. куб. м газу. В республіці нині діють три нафтопереробних та один газопереробний заводи, ведеться будівництво нафтопроводів счерез територію Росії до Чорного моря і на південь через Туркменистан. Електроенергія в основному виробляється кількома великими ГРЕС і ГЕС на рр. Іртиш, Ілі, Сирдар’я, на п-ві Мангишлак функціонує Шевченківська АЕС, енергія якої використовується для опріснення морської води.

Особлива роль в національній економіці належить металургії. Її частка в національній економіці складає 14 %, в експорті – 30 %. В кольоровій металургії виділяються Прикаспійський гірничо-металургійний комбінат, що переробляє уранову руду в концентрат, і Усть-Каменогорський завод з виробництва палива для ядерних реакторів. Майже вся чорна металургія зосереджена в Центральному районі країни. Там, зокрема в Єрмаку і Актюбінську, знаходяться заводи феросплавів.

Машинобудування було створено під час Другої світової війни на базі евакуйованого з європейської частини СРСР обладнання. Важке машинобудування зосереджено передовсім в Алмати, Усть-Каменогорську, Караганді, Атирау, Астані, Павлодарі.

Понад третину ВНП виробляє агропромисловий комплекс (АПК). Харчова і легка промисловість орієтуються на місцеві ресурси і споживача. Щодо сільського господарства, то його часка у структурі АПК складає 50 %. Орні землі, освоєння яких відбувалося на початку 1950-х рр., зосереджені в основному на півночі республіки і займають 18 % сільськогосподарських угідь. У 199 р. посівні площі становили понад 15 млн. га., в тому числі під зерновими – понад 11 млн. га. Пасовища займають 57 % території країни. Головна галузь тваринництва – вівчарство (9,8 млн. голів), поголів’я великої рогатої худоби налічує 4 млн. голів.

На долю залізничного транспорту припадає 95 % вантажообігу країни, автотранспорту – всього 3 %. Довжина доріг з твердим покриттям – бл. 80 тис.км. Авіаційний транспорт предсталений мережею внутріреспубліканських і міжнародних ліній. Судноплавство Каспійським морем здійснюється з єдиного реконструйованого порту Актау. Телекомунікаційна система Казахстану представлена національною акціонерною системою “Казтелеком”.

40 % казахського експорту становить нафта, окрім того вивозяться чорні і кольорові метали, машини, хімікалії, зерно, шерсть. Приблизно чверть експорту спрямована до країн Євросоюзу, 20 % - до Росії, бл. 10 % - до КНР. В структурі імпорту превалюють машини і запчастини до них, промислові товари, нафта, природний газ. Найбільше товарів ввозиться до Казахстану з Росії (37 %), а також із США, Узбекистану, Туреччини, європейських країн.

Окремо слід розповісти про участь іноземного капіталу у проектах із видобутку та транспортування нафти у казахському секторі каспійського шельфу, адже тільки 2004 р. на розвиток нафтовидобувної галузі Казахстану надійшло близько 3 млрд. дол. США іноземних інвестицій. А нещодавно китайський нафтовий концерн КННК (Китайська національна нафтова компанія) придбав активи канадської фірми “Петрол-Казахстан”, заплативши за акції 4,18 млрд. дол. США, попри усі спроби російського концерну “Лукойл”, що володіє 50 % акцій у спілці “Тургай Петролеум” (іншими 50 % до продажу володів “Петрол-Казахсстан”) заблокувати придбання цих активів. Канадці продали свій пакет акцій тому, що починаючи з минулого року російські та казахські нафтові магнати шляхом численних судових позовів намагалися вижити їх із казахстанського ринку.

Завдяки цьому контракту КНР отримала доступ до родовищ, потенціал яких оцінюється в 550 млн. барелів нафти. До Китаю нафта транспортуватиметься трубопроводом довжиною 1800 км, будівництво якого вже розпочалося. Його пропускна здатність становитиме щонайменше 20 млн. т нафти на рік. Придбавши акції, КННК домовилася з казахстанською владою, пообіцявши продати третину придбаних нею акцій Казахстану та поділитися належними “Петрол-Казахстану” нафтовими полями. Обидві сторони висловили своє задоволення, підписаним контактом: Китай від того, що таким чином помітно зменшить дефіцит вуглеводневої сировини, що його відчуває національна економіка, Казахстан, придбавши третину акцій КННК, зменшить вплив західних інвесторів у нафтовому секторі.

Оцінюючи економічний розвиток Казахстану в цілому, слід зауважити, що керуючись формулою “спочатку економічні реформи, а потім політичні”, Н.Назарбаєв за час свого президентства зумів провести ефективні економічні перетворення. У результаті сьогодні 90 % казахської економіки перебуває у приватних руках (при цьому, зазначають тамтешні експерти, близько 80 % бізнесу прямо чи побічно пов’язано з державою). Упродовж останніх кількох років щорічне економічне зростання дорівнювало 9-10 %. Поступово розв’язується проблема безробіття, а проведена урядом макроекономічна політика дозволяє підтримувати інфляцію на низькому рівні – близько 7 % на рік.

Економічна й політична стабільність цієї центральноазіатської країни приваблює інвесторів. За даними казахської сторони, прямі іноземні інвестиції за роки незалежності становили 40 млрд. дол. У перерахунку на душу населення країна залучає більше іноземних інвестицій, ніж будь-яка інша держава колишнього СРСР. І вже нині, за даними Всесвітнього економічного форуму, у світовому рейтингу конкурентоспроможності Казахстан займає 61-е місце, випереджаючи усі країни СНД. Показово, що він першим на пострадянському просторі одержав від США і ЄС статус країни з ринковою економікою.

4. Економіка Киргизстану після розпаду СРСР опинилася у стані кризи, оскільки була значно інтегрована до загальносоюзної економіки. У 1990 р. близько 98 % загального експорту і 73 % імпорту припадало на республіки колишнього Союзу. Експортувались кольорові метали і мінерали (золото і ртуть), шерстяні вироби, продукція сільського господарства і харчової галузі, електроенергія, електротовари. Основними статтями імпорту були газ і нафтопродукти, кольорові метали, продукція хімічної і фармацевтичної промисловості, обладнання, папір і лісоматеріали, будівельні матеріали (крім цементу), продукти харчування.

В економічному плані Киргизстан був однією з найбідніших республік СРСР. В радянський період економіка республіки значною мірою базувалася на субсидіях із союзного бюджету. Тільки прямі субсидії складали більше третини доходів її бюджету. Втім, проголошуючи у вересні 1991 року незалежність республіки, її президент Аскар Акаєв заявив, що країна піде західним шляхом розвитку, а за основу візьме американську модель. Заявивши таке, А.Акаєв швидко розпочав ринкові перетворення в Киргизстані і упродовж 1990-х рр. встиг досить багато зробити в цьому плані.

В Киргизії було введено національну валюту - сом, який шляхом проведення жорсткої грошової та бюджетної політики вдалося втримати від гіперінфляції (в середені 90-х років інфляція становила в Киргизії лише 0,2%, що є досить малим показником).

У 1996 р. киргизький уряд, керуючись проголошеною президентом радикально-ліберальною моделлю розвитку держави, здійснив лібералізацію економіки. Більшість цін, серед іншого на хліб, стали вільними, було скасовано практично всі дотації, зникли державні замовлення.

На відміну від інших країн СНД, Киргизстан скасував адміністративне експортне регулювання і відмовився від підвищення імпортного мита; все це зробило його досить цікавим прикладом країни з дійсно вільною торгівлею та конвертованою валютою. Зрозуміло, що і киргизька модель приватизації нагадувала найсміливіші та була подібна до чеської.

Киргизька практика дала можливість здійснювати як швидку приватизацію, так і ринкову реструктуризацію приватизованих підприємств. Приватизація підприємств відбувалася за такою схемою: 5% безкоштовно передається трудовим колективам, 25% продається на купонних аукціонах і 70% - за гроші на конкурентних засадах. У різних районах республіки у приватні руки передано від 60% до 95% всіх об’єктів торгівлі та побутового обслуговування населення. Киргизькою конституцією передбачено право приватної власності на землю.

Досягненням авторів ринкових перетворень в Киргизстані є банківська реформа, що полягає, зокрема, у досить вдалому створенні дворівневої банківської системи та ліберальної політики ліцензування нових банків. В результаті згаданої реформи Національному банкові була забезпечена реальна незалежність від уряду та парламенту.

Подібні безкомпромісні ліберально-демократичні реформи А.Акаєва знайшли розуміння та підтримку на Заході. Під час візиту до США у липні 1997 року А.Акаєва, на зустрічі з представниками Міжнародного валютного фонду (МВФ), Киргизія підписала угоди про розширення кредитування до 130 млн. дол., а із Всесвітнім банком (ВБ) - про співробітництво за 13 головними проектами на суму 264 млн. доларів.

Основними інвесторами киргизької економіки виступили: Канада (31,1 % від усіх іноземних інвестицій), Туреччина (25 %), Великобританія (13,2 %), США (9 %), Німеччина (6,9 %), Італія (2,9 %), Малайзія (2,5 %), Росія (1,4 %), Казахстан (1,4 %), Лівія (1,4 %). Іноземні запозичення значно збільшили зовнішній борг Киргизстану (у 1998 р. він становив 1,5 млрд. дол. США), на обслуговування якого витрачалось 45-50 % усіх грошових доходів республіки.

Вироблена в республіці промислова продукція (в основному, золото і електроенергія) в кінці 1990-х рр. експортувалась переважно в Німеччину, Росію, Казахстан, Узбекистан, Китай, Таджикистан, Білорусь. Як і в радянський період історії Киргизстан імпортує нафту і природний газ, машини і обладнання, продовольство. Основними імпортерами є Росія, Казахстан, США, ФРН, Узбекистан, Китай.

Основа економіки Киргизстану – сільське господарство (у сільській місцевості мешкає 61 % населення, в одній лише родючій Ферганській долині, що обіймає 15 % киргизької території мешкає 55 % населення держави). 44 % земельних угідь Киргизстану знаходиться під пасовищами. Основна галузь тваринництва – вівчарство. За поголів’ям овець – 3,3 млн. голів – і за виробництвом шерсті – 11 тис. т щорічно - країна посідає третє місце в СНД.

Шерсть є однією з основних статей киргизького експорту. Окрім шерсті, на світовому ринку користуються попитом такі унікальні продукти як гірський мед, м’ясо яка, мінеральні води, сухий кумис тощо. Киргизстан має найбільші у світі хащі дикого грецького горіха, що має більшу цінність, ніж окультурені сорти. З Киргизстану в РФ, Казахстан, Узбекистан традиційно вивозяться овочі, плоди, ягоди, тютюн, шерсть, бавовна, м’ясо. Також Киргизстан експортує електроенергію до сусідніх країн: за обсягом її експорту Киргизстан займає друге місце в СНД після Росії.

У Киргизстані практично немає власних нафти і газу. Загальний видобуток в кінці 1990-х рр. становив всього 80 тис. т нафти і бл. 25 млн. куб. м газу. Однак у 1996 р. за допомогою канадської фірми введено в експлуатацію перший в Киргизстані сучасний нафтопереробний завод, здатний переробляти 500 тис.т нафти в рік.

Однією з найболючіших проблем у Киргизстані є великий рівень безробіття: весною 1999 р. на одне вакантне місце претендував 41 безробітний. Цей надлишок трудових ресурсів не може бути спрямований до Узбекистану, Таджикистану чи КНР, які мають схожі проблеми. Найбільш реальною є міграція киргизького працездатного населення до Росії і Казахстану.

Крім того, Киргизстан залишається доволі бідною країною: на середину 1999 р. доходи 70 % мешканців Киргизстану були нижчими від прожиткового мінімуму. Середня зарплатня у Киргизстані станом на лютий 1998 р. становила 38 дол. США (в Росії – 166, Казахстані – 118, Білорусі – 105, Узбекистані – 55, Таджикистані – 9 дол. США). Попри це, на кінець 1990-х рр. киргизька економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла макроекономічної стабільності.

4. Економіка Узбекистану тривалий час вважалася найстабільнішою не лише в центральноазійському регіоні, але й на теренах СНД. Наприклад, спад ВВП в республіці порівняно з 1990 р. у 1999 р. становив лише 5 %, у той час як в Росії – 24-27 %, а в Казахстані – 34-37 %. За темпами росту промислового виробництва Узбекистан вийшов на перше місце на теренах СНД. Розмір зовнішнього боргу в середині 1990-х рр. не перевищував 2,5 % від ВВП. Від 1998 р. через несприятливу конюнктуру цін на світових ринках на основні експортні товари Узбекистану (волокно бавовни, кольорові та дорогоцінні метали) та часткове закриття для узбецьких товарів ринку Росії обсяги узбецького експорту невпинно зменшуються. Внаслідок цього, розмір сукупного державного боргу та боргу суб’єктів господарювання за кредитами, наданими під гарантію Уряду Узбекистану, досягнув у 2001 р. позначки 11 млрд.дол.США.

Завдяки притоку іноземних інвестицій в економіку Узбекистану (їх загальний обсяг у 1998 р. складав понад 7 млрд.дол США, що за показником обсягу іноземних інвестицій на душу населення вивело Узбекистан на перше місце в СНД) в республіці створено нові галузі промисловості - нафтохімічну, автомобільну та переробну, активно розроблено власні родовища нафти й газу, що дало змогу в середині 1990-х рр. досягти енергетичної незалежності. Надходження іноземних інвестицій дозволило побудувати десятки нових великих промислових об’єктів, з-поміж яких нафтопереробний завод в Бухарі, автомобільний завод в Асаці, великі текстильні комплекси тощо. Багато хто вважає, що в 1996-1997 рр. центр ділової та політичної активності провідних країн світу в Центральній Азії перемістився з Казахстану в Узбекистан. Цих успіхів республіка досягла завдяки принципу І.Карімова “сильна влада – сильна держава”, який він протиставив лозунгу націоналістично налаштованої опозиції початку 1990-х рр. “Узбекистан – мусульманам !”. Аналітики вважають, що саме недемократична установка Карімова, що “сотні заарештованих – це краще, ніж тисячі убитих”, дозволила уникнути повторення громадянської війни, що роздирала сусідній Таджикистан. Зрештою, внутріполітична і економічна стабільність сприяли надходженню в економіку республіки іноземних інвестицій.

Слід зазначити, що навіть побудову ринкової економіки керівництвом Узбекистану було небезуспішно скермовано у русло ідеї зміцнення особистої влади президента. Це видно на прикладі застосування узбецькою владою західної модернізації зі збереженням власної панівної політичної культури. Президент І.Карімов зупинив свій вибір на ринковій авторитарній моделі, схожій на китайську, і реалізує її за принципом – “головний реформатор – держава”, зачинивши двері від впливів західних ліберальних ідеологій.

4. Стратегія економічного розвитку країни на перехідний період визначена програмою “Десять років стабільності”. Її головні завдання – перетворення Туркменистану на державу з розвинутою соціально-орієнтованою економікою, забезпечення реальної економічної незалежності (передовсім, продовольчої), здійснення структурної перебудови економіки.

Потенційно економічна незалежність Туркменистану базується на величезних запасах нафти і газу, а головна мета ашгабатського режиму – перетворити країну на такий-собі “центральноазійський нафто-газовий емірат” і здійснювати експорт енергоносіїв в обхід Росії. В цьому напрямі вже зроблено перші кроки: в грудні 1997 р. відкрито газогін на північ Ірану, а в листопаді 1999 р. в Стамбулі укладено угоду про Транскаспійський проект

Загалом же, газовидобувна промисловість розвивається в державі з середини 1960-х рр. З тих пір газ транспортувався на європейську частину території Росії. Перший експортний газопровід Корпедже - Кут-Куї (Іран) вважається першим етапом будівництва супергазогону Туркменистан-Іран-Туреччина-Європа. Наявні також проекти прокладання Транскаспійського газогону через Азербайджан, Грузію до Туреччини і з Туркменистану через Афганістан і Пакистан. Обговорюється питання транспортування газу до Китаю і Японії.

Найбільшим споживачем туркменського блакитного палива упродовж останнього десятиліття стала Україна. Так, тільки в 2004-2005 рр. Україна імпортувала 36 млрд. кубометрів туркменського газу щорічно (згідно а даними за 2003 р., загальний газовидобуток Туркменистану становив трохи більше 59 млрд. кубометрів, а експорт – 43,4 млрд. куб. м газу). Крім України, Туркменистан поставляє газ до Ірану (близько 5 млрд. куб. м на рік), а також до Росії. Щодо Росії, то вона здійснює послідовну політику відсікання України і країн ЄС від альтернативних російським джерел постачання газу, зокрема з Туркменистану й Казахстану, замикаючи на собі усі газові потоки і зводячи нанівець будь-які можливості їхньої диверсифікації – основної проблеми в енергетичній безпеці України і ЄС.

У квітні 2003 р. президент Росії В.Путін підписав угоду на 25 років із президентом Туркменистану С.Ніязовим, відповідно до якої росіяни постійно і безперервно закуповуватимуть туркменський газ до 2028 р. З кожним роком обсяг закупівель збільшуватиметься: із 10 млрд. кубометрів у 2006 р. до 63-73 млрд. у 2028 р. Перекидаючи газ іншим “покупцям” із Європи, а також Україні, росіяни контролюватимуть обсяги і процес імпорту газу з різних джерел, відповідно збільшуючи частку своєї присутності в енергетиці країн-імпортерів.

Якщо для європейців такий розвиток подій лише в перспективі, то для України, на жаль, він уже став жорсткою реальністю, адже Росія у такий спосіб відрізала Україну від прямого діалогу з Туркменистаном.

Стосовно розвитку інших галезей промисловості Туркменистану, слід зазначити, що країна виробляє нафтоапаратуру, хімічне обладнання, насоси тощо. Хімічна промисловість виробляє технічний вуглець, сірку, йод, бром, мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин, випускаються різноманітні товари побутової хімії. Досить динамічно розвиваються легка і харчова промисловість. В останні роки збудовано сім фабрик для переробки бавовни-волокна, виробництва бавовняно-паперової пряжі, джинсової тканини, трикотажу.

Швидкими темпами розвивається промисловість будівельних матеріалів. Різноманітні запаси власної сировини є базою для виробництва цементу, азбестоцементних листів і труб, мінеральної вати, листового скла, цегли, черепиці тощо.

Сільськогосподарські угіддя займають понад 39 млн. га, з них високоврожайні землі – 4,5 млн. га. Сприятливі грунтово-кліматичні умови дозволяють вирощувати із застосуванням зрошення найцінніші сорти тонковолокнистого бавовника, що дає можливість виробляти бл. 1300 тис. т бавовняної сировини в рік.

В добу незалежності значно зросло виробництво зерна за рахунок часткового скорочення земель під бавовником, що дозволило Туркменистану забезпечити себе власним зерном.

Провідною галуззю тваринництва залишається вівчарство, в тому числі каракулеве, традиційно розвинуті верблюдоводство і конярство. Кінь ахалтекінської породи є національним надбанням туркменів. Ахалтекінців не одного разу дарували керівникам іноземних держав. Ахалтекінець зображений на гербі Туркменистану.

Розвинутий автомобільний і залізничний транспорт. Довжина автодоріг загального користування сягає 15 тис. км, а загальна довжина залізниць – 2350 км. В перспективі національні залізниці планується з’єднати з дорогами Туреччини, Ірану, Узбекистану, Киргизстану, Казахстану і Китаю в єдину транспортну магістраль, яка в свою чергу стане частиною трансконтинентальної залізничної магістралі від китайського порту Ляньюньчен через Урумчі-Алмати-Ташкент-Тегеран-Стамбул-Будапешт до Роттердама. Вже побудована ділянка цієї магістралі Мешхед (Іран) – Теджен (Туркменистан), довжиною 800 км, з них 132 км – Туркменистаном.

На кінець 1990-х рр. в галузевій структурі промисловості Таджикистану перше місце займала кольорова металургія – 36 %, слідом за нею йшли традиційні для Середньої Азії галузі – харчова і легка (відповідно 18,5 % і 17 %). Кольорова металургія – основна експортна галузь республіки. Найбільшим і стабільно працюючим підприємством є Таджицький алюмінієвий завод в м.Турсунзаде. Алюміній дає основні валютні надходження. Розроблено проекти щодо поновлення видобутку золота, срібла, урану, ванадію.

Важливою галуззю є електроенергетика, однак колосальний гідроенергетичний потенціал країни використовується лише на 5 %. Створені на базі дешевої електроенергії в радянський час енергоємні виробництва каустика, рідкого хлору та ін. сьогодні практично не працюють через відсутність коштів у споживачів готової продукції і оборотних коштів у підприємств.

Таджикистан має у своєму розпорядженні газопроводи з Кизил-Тумшука до Душанбе і далі до Узбекистану і транзитний - з Газлі до Ферганської долини, також побудовано газопровід невеликої потужності Алімтай – Курган-Тюбе.

Головна експортна сільськогосподарська культура – бавовник, передовсім, тонковолоконних сортів. Через громадянську війну 1992-1997 рр. посівні площі під цією культурою скоротились, а збір бавовника зменшився з 800 до 380 тис.т.

Таджикистан експортує алюміній (55 % усього експорту), бавовну, рослинну олію, текстильні вироби, нафту, електроенергію (бл. 4 млрд. кВт/год). В структурі імпорту переважають машини і обладнання (60 %), продовольство (15 %), хімікати, природний газ. Головні торговельні партнери – Україна, Росія, Казахстан, Туреччина, Іран, Нідерланди.

Попри вагомий економічний потенціал і певне економічне зростання, що розпочалося в Таджикистані після 1997 р., держава залишається найбіднішою в центральноазійському регіоні.