25. Порівняльна характеристика політико-правових систем Азербайджану, Вірменії та Грузії.

Глава Азербайджанської Республіки – президент, у даний час – Ільхам Алієв, що, по суті, перебрав президентську посаду з рук свого батька Гейдара Алієва у 2003 р. Вищий законодавчий орган – Міллі меджліс – постійно діючий однопалатний парламент, що обирається на 5 років. Вищий орган виконавчої влади – Кабінет міністрів на чолі з прем’єр-міністром.

Президентство А.Муталібова – першого президента республіки, було нетривалим і завершилось 6 березня 1992 р. його достроковою відставкою і втечею до Москви. Новим президентом Азербайджану на загальних виборах у червні 1992 р. став лідер Народного фронту Азербайджану Абульфаз Ельчібей (спр. прізвище Алієв), що набрав 76,3 % голосів виборців. Проте й “батько нації” (так з азербайджанської перекладається псевдонім “Ельчібей”), що прийшов до влади в республіці під лозунгом пантюркізму, довго не затримався на президентській посаді. Вже 1993 р. загони авторитетного польового командира полковника Сурета Гусейнова, скориставшись незадоволенням азербайджанців невдалою війною, що її вів уряд А.Ельчібея з Вірменією за повернення Карабаху, заволоділи Баку і розчистили шлях до повернення на вищу посаду в республіці Гейдару Алієву.

Таким чином, влітку 1993 р. Г. Алієв з тріумфом повертається до столиці. Населення сприйняло його як єдину сильну особистість, що здатна навести порядок у нестабільний час. Після втечі Ельчибея до Нахічевані Г.Алієва було обрано головою Верховної Ради Азербайджану, а у жовтні 1993 р. – президентом Азербайджану. Новий президент одразу ж відсторонив з політичної арени збройну опозицію на чолі з своїм недавнім союзником С.Гусейновим, здійснив кроки до врегулювання відносин з Росією, зіпсованих за попереднього режиму. Згодом офіційний Баку уклав перемир’я з Вірменією та Нагірним Карабахом.

Уся реальна влада в Азербайджані за часів президентства Г.Алієва знаходилась в руках президента, парламент, уряд, інші органи управління були цілковито підпорядковані президенту, а отже й виконавцями його волі. При владі в державі перебуває так званий “нахічеванський” клан Г.Алієва (тепер його очолює новий президент І.Алієв), що змінив А.Ельчібея з його “бакинським”, “гянджинським” і “карабахським” кланами. “Нахічеванський” клан на 70-80 % контролює президентський, центральний і місцевий рівні влади.

Для нейтралізації опозиції використовуються справжні й удавані замахи, спроби державних переворотів, арешти й політичні процеси. Проте навіть опозиція визнала, що політичний режим в Азербайджані не є диктаторським. Колишній президент республіки А.Ельчибей, наголосивши, свого часу, на авторитарному характері правління Г.Алієва, констатував, що попри все, в Азербайджані “є вільна преса, незалежне телебачення і незалежні партії”. Правлячий режим прагне, щоб міжнародне співтовариство визнало Азербайджан демократичною державою, адже від цього залежить надходження іноземних інвестицій.

Певні кроки на шляху демократизації суспільства вже зроблено. Так, в Конституції Азербайджану, прийнятій 12 листопада 1995 р., проголошуються, як пріоритетні, демократичні принципи і цінності. Створено багатопартійну систему: на початку 1998 р. в республіці діяло понад 60 політичних партій, понад 30 з них мали статус офіційно зареєстрованих. Найвпливовішою партією є “Єні Азербайджан” (“Новий Азербайджан”), створена Г.Алієвим 1992 р. На сьогоднішній день вона має більшість місць в парламенті республіки. Найвпливовіші опозиційні партії, які виступають проти правлячого режиму – Народний фронт, “Мусават” і Демократична партія - напередодні парламентських виборів, що відбудуться 6 листопада 2005 р., об’єдналися в коаліційний блок “Азадлиг” (“Свобода”).

Аналітики відзначають, що Азербайджан часів Ільхама Алієва разюче відрізняється від Азербайджану Гейдара Алієва. Серед іншого і тим, що істеблішмент роздирають внутрішні суперечності. Деякі його представники, турбуючись про власне майбутнє, уже сьогодні негласно підтримують опозиційні блоки. Та й сам І.Алієв нібито схиляється до поступової демократизації країни. А це передбачає допуск опозиції у парламент: на сьогоднішній день у Міллімеджлісі, який складається зі 125 парламентарів, опозиція представлена лише чотирма депутатами. Нині, наприклад, практично без проблем відбулася реєстрація кандидатів до парламенту, у тому числі й від опозиції. Також власті після дворічної перерви дозволили демонстрації і мітинги. І, нарешті, за активного посередництва американського посольства у Баку відбувається діалог влади й опозиції.

У свою чергу опозиція намагається максимально використовувати ситуацію, адже іншого шансу може й не бути. І тому вона об’єднується. Крім “Азадлиг” помітну роль у нинішніх виборах відігравав блок “Єні сіясет” (“Нова політика”), до якого входять партія національної незалежності, соціал-демократи і партія національного руху. Серед його представників – перший президент Азербайджану А.Муталібов, який перебуває на еміграції у Москві, а також колишній прем’єр-міністр Алі Масімов. Проте силу опозиції і її вплив на суспільство не варто переоцінювати, адже азербайджанський виборець консервативний, і у своїй переважній масі віддав голоси представникам добре відомого прізвища - І.Алієву і його партії “Єні Азербайджан”.

23 серпня 1991 р. на 1-й сесії Верховної Ради Вірменії була прийнята декларація "Про незалежність Вірменії". У результаті була ліквідована Вірменська Радянська Соціалістична Республіка і проголошена незалежна Республіка Вірменія. 21 вересня 1991 року відбувся всенародний референдум про вихід зі складу СРСР. 94,99 % населення, з тих, що брали участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою. Реорганізація структури державної влади завершилася у 1992 р.

У Вірменії діє конституція, прийнята на всенародному референдумі 5 липня 1995 р. Глава держави - президент, який обирається на загальних виборах на п'ятирічний термін. Президентом може бути обраний громадянин Республіки Вірменія не молодший 35 років, який постійно проживає у Вірменії протягом останніх 10 років. Одна і та ж особа не може бути обрана на посаду Президента Республіки більше двох разів поспіль. Президент є гарантом конституції, незалежності, територіальної цілісності і безпеки Республіки. Він забезпечує нормальне функціонування законодавчої і виконавчої влади. Перший президент Вірменії був обраний у жовтні 1991 р. Ним став Левон Тер-Петросян, дослідник історії християнського Сходу, доктор філологічних наук, член Французького азіатського товариства. Від 1988 р. – представник комітету “Карабах”, у 1988 р. заарештований разом з іншими керівниками комітету, ув’язнений у слідчому ізоляторі Бутирської тюрми в Москві. Звільнений з ув’язнення завдяки міжнародній компанії протесту, організованій Міжрегіональною депутатською групою на першому з’їзді народних депутатів СРСР та вірменською діаспорою. З часом Л.Тер-Петросян втратив популярність, запропонувавши компромісне рішення карабахського конфлікту, в основі якого був план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після дострокових президентських виборів у березні 1998 р. президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).

Вищий орган законодавчої влади – Національні збори - однопалатний парламент, що складається зі 190 депутатів, які обираються на чотирирічний термін. 150 депутатів обираються за мажоритарною системою (один депутат від кожного виборчого округу), 40 депутатів - за пропорційною виборчою системою (з числа висунутих за списками кандидатів; депутатами визнаються представники партій і партійних об'єднань, що подолали 5-відсотковий бар'єр). Виборчим правом наділені громадяни Вірменії, які досягли 18 років і до дня виборів прожили в Республіці не менше одного року. Депутатом парламенту може стати громадянин Республіки Вірменія не молодший 25 років, який до дня виборів постійно проживав на її території не менше трьох років.

Вищий орган виконавчої влади - уряд Республіки Вірменія. Президент призначає прем'єр-міністра і за його представленням - міністрів. Постанови уряду підписує прем'єр-міністр і завіряє президент країни.

Щодо місцевого самоврядування, то 1 грудня 1995 р. був ухвалений закон про новий адміністративно-територіальний розподіл Республіки Вірменія. Згідно з цим законом територія Республіки складається з областей (10), міста Єревана, що має статус області, і общин. Області включають сільські та міські общини, Єреван - квартальні общини. В областях здійснюється державне управління. Керівників областей (марзпет) призначає уряд, мера міста Єреван - президент за представленням прем'єр-міністра. В общинах на трирічний термін обираються органи місцевого самоврядування (рада старійшин і керівник общини - мер міста або сільський староста), у компетенцію яких входять розпорядження громадською власністю і розв'язання питань громадського значення, включаючи затвердження бюджету і контроль його виконання, встановлення місцевих податків. Кожний керівник общини формує адміністрацію. В Єревані місцеве самоврядування здійснюється в квартальних общинах.

Характеризуючи судову владу Вірменії зазначимо, що система судів загальної юрисдикції включає суди першої інстанції, апеляційні суди і касаційний суд. Діють також господарський, військовий та інші спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя, яку очолює президент. Конституційний суд, що є органом конституційного контролю, складається з 9 членів (п'ятьох призначає парламент, чотирьох - президент Республіки).

У незалежній Вірменії функціонує багатопартійна система. Комуністична партія Вірменії (КПВ), що заснована у 1920 р. і була єдиною партією Вірменської РСР, на своєму з'їзді у вересні 1991 р. прийняла рішення про саморозпуск. На основі КПВ була створена Демократична партія Вірменії (ДПВ).

У 1989 р. Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР) став наступником Комітету “Карабах”, створеного у 1988 р. групою єреванської інтелігенції, яка вимагала возз'єднання з Вірменією Нагірного Карабаху (з 1923 р. автономної області Азербайджану). У 1990 р. на виборах у парламент Вірменії ВЗР отримав 36 % голосів.

Після проголошення незалежності Республіки Вірменії були легалізовані політичні партії, що існували на її території до встановлення радянської влади, у тому числі Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн, що заснована у 1890 р. і перебувала при владі у 1918-1920 рр. У радянській Вірменії Дашнакцутюн була оголошена поза законом, але продовжувала діяльність за кордоном. У 1991 р. також були легалізовані партія Рамкавар-Азатакан (Ліберально-демократична партія Вірменії, заснована у 1921 р.) і партія Гнчакян (Вірменська соціал-демократична партія, заснована у 1887 р.).

Крім того, у 1990-1991 рр. були створені нові партії, у тому числі: Національно-демократичний союз і Об'єднання національного самовизначення. Союз ветеранів “Еркрапа” (“Захисники Вітчизни”) також перетворився на політичний рух. У 1998 р. колишній лідер КПВ Карен Демірчян у переддень президентських виборів сформував Народну партію. Зараз в Вірменії діють десятки політичних партій і об'єднань. Найбільш авторитетні з них - блок “Міаснутюн” (“Єдність”), який включає Народну партію і праву Республіканську партію, Комуністична партія Вірменії, ВРФ Дашнакцутюн, блок “Іравунк ївши Міабанутюн” (“Право і єднання”), партія “Орінац еркір” (“Країна закону”), Національно-демократичний союз.

За Конституцією 24 серпня 1995 р. Грузія є президентською республікою. Президент, що обирається на п’ятилітній термін, є не лише главою держави, але й очолює виконавчу владу. Президент може обиратися тільки на два терміни поспіль. Вищий законодавчий орган – парламент – складається з двох палат – Ради Республіки і Сенату. До верхньої палати – Сенату – входять депутати від Абхазії, Аджарії та інших територіальних одиниць Грузії, а також п’ять сенаторів, призначених президентом Грузії. З 235 депутатів нижньої палати 150 обираються за пропорційною системою, а 85 – за мажоритарною. Виконавчу владу здійснює уряд. Склад уряду призначає президент за погодженням з парламентом. Функції прем’єр – міністра уряду виконує державний міністр.

Згідно з адміністративно-територіальним поділом, закріпленим в Конституції 1995 р., Республіка Грузія складається з 9 країв - Самегрело (Верхня Сванетія), Рача-Лечхумі (нижня Сванетія), Гурія, Імеретія, Месхет-Джавахетія, Шида-Картлі (Нижня Картлі), Квемо-Картлі (Верхня Картлі), Мцхета-Мтианеті, Кахетія; двох міст, що мають права країв (Тбілісі і Поті) і двох автономних республік (Абхазія і Аджарія). Абхазія в даний час не підпорядковується центральній грузинській владі так само, як і Південна Осетія (колишня Південно-Осетинська автономна область, ліквідована Верховною радою Грузії у 1990 р.)

Вибори до місцевих органів влади – сільських, районних і міських муніципалітетів (сакребуло) – проводяться за змішаною системою. Мерів міст призначає президент країни.

Вища судова установа – Верховний суд Грузії, що здійснює нагляд за виконанням судочинства у міських, районних і крайових судах, а також виконує роль касаційної інстанції. Голову і суддів Верховного суду за предствленням президента держави обирає парламент.

Конституційний контроль від 1996 р. здійснює Конституційний суд (КС), що складається з 9-ти суддів (трьох призначає президент Грузії, трьох обирає парламент, а ще трьох призначає Верховний суд). Термін повноважень КС – 10 років. Кожні п’ть років відбувається зміна голови КС шляхом виборів одного з його членів.