35. Етнічні конфлікти в Грузії і шляхи їхнього розв’язання

Від штучно скроєної за більшовицькими лекалами Грузинської РСР незалежна Грузія отримала у спадок цілу низку національних проблем, окремі з яких перетворилися на етнічні конфлікти, що стоять на заваді територіальній цілісності Грузії. Передовсім мова йде про грузино-абхазький і грузино-осетинський конфлікти. 

Грузино-абхазький етнічний конфлікт має давню передісторію. Його коріння - в довільному відношенні більшовицького керівництва до історії взаємин грузин і абхазців. Конструюючи на початку 1920-х рр. національно-державні утворення в Кавказькому регіоні, Кремль не замислювався, наприклад, над тим, що до радянської доби Абхазія ніколи не входила до складу Грузії. Від кінця ХV і до початку ХІХ ст. абхази – народ, близький своєю мовою і походженням до північно-кавказьких народів адигейської групи, перебували під владою Туреччини, від ХІХ ст. – Росії. У 1917 р. абхазці увійшли до Союзу об’єднаних горців Кавказу, на базі якого 1918 р. була проголошена Горська республіка у складі Дагестану, Чечено-Інгушетії, Осетії, Карачаєво-Балкарії, Кабарди, Адигеї і Абхазії. А 31 березня 1921 р. була проголошена незалежна Радянська Соціалістична Республіка Абхазія, яка щоправда в грудні 1921 р. опинилася у складі Грузинської СРР під назвою Абхазька Договірна Республіка, що у свою чергу у 1931 р. була перетворена на Абхазьку АСРР у складі Грузинської РСР.

У 1956, 1967 і 1978 рр. представники абхазької інтелігенції і навіть партійні керівники звертались до керівництва СРСР з проханням відокремити Абхазію від Грузії і приєднати її до РРФСР, але Кремль йшов лише на поступки у кадровій і культурній політиці. Зокрема, у 1980-х рр. Абхазія мала своє радіо і телебачення, а абхазці становили непропорційно велику частку партійних працівників і кадрів адміністративного апарату республіки. І це при тому, що абхазці складали абсолютну меншість населення республіки (станом на 1 січня 1990 р. населення Абхазії нараховувало 537 тис. осіб, з них 44 % - грузини, 17% - абхазці, 16 % - росіяни, 15 % - вірмени, 8 % - інші).

Сучасний грузино-абхазький конфлікт розпочався з проведення 18 березня 1989 р. абхазької сходки у с.Лихни, у якій брали участь 30 тис. осіб, в т.ч. партійні й урядові керівники Абхазії і представники вірменської, грецької та російської громад республіки. Сходка ухвалила “Постанову представників абхазького народу” і “Звернення до М.С.Горбачова”, у яких йшлося про необхідність оздоровлення міжнаціональних відносин через повернення Абхазії “політичного, економічного і культурного суверенітету в межах ленінської ідеї федерації”.

Грузинська влада замість пошуку компромісу лише “підлила масла у вогонь”: упродовж 1989-1990 рр. Верховна рада Грузії ухвалила низку законодавчих актів, які анулювали усі договори радянського уряду Грузії у 1920-ті рр, що слугували правовою базою для існування грузинських автономних утворень – Аджарії, Абхазії і Південної Осетії. У серпні 1990 р. грузинський парламент ухвалив закон про вибори, в якому містився пункт про заборону брати участь у виборах до республіканського парламенту регіональним партіям. У відповідь на це 25 серпня 1990 р. абхазькі депутати Верховної ради Абхазької АРСР прийняли Декларацію про державний суверенітет Абхазії, що була анульована Верховною радою Грузії. Проте після перемоги блоку З.Гамсахурдіа на парламентських виборах у Грузії в жовтні 1990 р. парламент Абхазії взяв курс на непокору Грузії. Підтвердженням цьому стало обрання головою парламенту Абхазії рішучого прихильника незалежності республіки Владислава Ардзінби.

У березні 1991 р. З.Гамсахурдіа виступив зі зверненням до абхазького народу, в якому назвав В.Ардзінбу “зрадником” і “знаряддям Москви”. У відповідь на це 98,4 % учасників референдуму в Абхазії за збереження СРСР, що відбувся 17 березня 1991 р. проголосували “за” (офіційний Тбілісі цього дня проводив референдум з питання відновлення державної незалежності).

У лютому 1992 р. Верховна рада Абхазії ухвалила постанову про відновлення Конституції Грузії 1991 р. і призупинення Конституції 1978 р., а також про поновлення Конституції Абхазії 1925 р. Це означало анулювання правової бази входження Абхазії до складу Грузії.

Поступово грузино-абхазький конфлікт набув форми збройного етнічного протистояння між грузинами і абхазцями. Початок воєнним діям було покладено в ніч з 13 на 14 серпня 1992 р., коли частини грузинської Національної гвардії і регулярної армії увійшли до столиці Абхазії Сухумі. Одначе грузинське керівництво фактично програло війну з Абхазією через перебування на її території трьох російських військових баз.

Іншою “гарячою точкою” на політичній карті Грузії залишається Цхінвальський регіон (у 1922-1990 рр. Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР), де мешкають переважно осетини. Зі 100 тис. населення регіону 66,2 % складають осетини, всього за переписом населення 1989 р. в Грузії проживало 165 тис. осетин.

У складі Грузинської РСР Південно-Осетинська автономна область утворена 20 квітня 1922 р. Сучасний етнічний конфлікт між грузинами і осетинцями був спровокований рішенням Південно-Осетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр АО м.Цхінвалі, організований З.Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Г.Гумбарідзе для “захисту грузинського населення” автономії. Учасників маршу не допустили в місто війська МВС СРСР, але кров все ж пролилася.

Восени 1990 р. Південно-Осетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення прав радянських автономій, проголосила область Південно-Осетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулась до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб’єктом радянської федерації. У грудні 1990 р. офіційний Тбілісі взагалі скасував Південно-Осетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Цей період ознаменувався також військовим протистоянням обох сторін, особливо жорстким воно стало після того, як в результаті референдуму, проведеного південно-осетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90 % його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що продовжувались з перервами до липня 1992 р., були припининені за посередництва Росії, що розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузино-осетинського конфлікту трагічні: 93 спалані дотла села, понад тисяча убитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Окрім Абхазії й Північної Осетії в Грузії є ще низка проблемних регіонів, що є потенційно вибухонебезпечними для територіальної цілісності держави. Найбільшим з-поміж них є Аджарія, що має конституційний статус автономії у складі Грузії. Корінне населення Аджарії (столиця – м.Батумі) – грузини, що були насильно навернені до ісламу під час турецького панування. За часів правління в Аджарії Аслана Абашидзе (до весни 2004 р.) республіка фактично не визнавала юрисдикції Тбілісі у питаннях зовнішньої, у т.ч. зовнішньоекономічної політики, про що свідчили рішення, які стосувались питань іноземних інвестицій, спільних підприємств, торгівлі, транскордонного співробітництва Аджарської Республіки, що ухвалювались в Батумі, а не в Тбілісі. Лише після втечі Абашидзе та представників його клану до Москви офіційний Тбілісі отримав серйозні важелі контролю за ситуацією в Аджарії.

Не проти домогтися тієї чи іншої форми автономії й мешканці Джавахетії (адміністративний центр – м.Ахалкалакі), де компактно проживають вірмени, що становлять 8 % населення Грузії. Підживлюються ці настрої й тим, що регіон безпосередньо межує з Республікою Вірменія.

Проблемним залишається й Ахметський район Грузії, в якому мешкають переважно чеченці-кистинці (цей район ще називають “малою Чечнею”). Влада офіційного Тбілісі є тут номінальною, а закони Грузії фактично не діють на цій території. Про це свідчить спроба грузинської влади восени 1999 р. відкрити відділення поліції Грузії в с.Дуїсі – неформальній столиці цієї зони – що закінчилась перестрілкою з місцевим населенням

На фоні цілої низки проблемних регіонів, область Квемо-Картлі, що розташована на стику Грузії, Азербайджану і Вірменії і де компактно проживає азербайджанське населення Грузії, може слугувати за приклад вирішення міжетнічних проблем. До правління в Грузії Е.Шеварднадзе азербайджанці Квемо-Картлі зазнавали серйозних утисків, але на сьогодні тинання нормалізоване, що підтверджує існування прозорого кордону між Грузією та Азербайджаном.