48. Структура правовідносин.

Правовідносини – це складна юридична категорія, що характеризується визначеню структурою та змістом.

Структура правовідносин – це сукупність елементів правовідносин, що взаємодіють та визначають сутність правовідносин.

Значення структури правовідносин:

1. Характеризує наявність елементів правовідносин та забезпечує можливість визначення суспільних відносин саме як правовідносини;

2. Характеризують сферу та особливості суб’єктів і цим самим визначають особливості правовідносин.

3. Визначають характер правовідносин з точки зору їх можливостей забезпечення інтересів суб’єктів чи забезпечення негативної реакції держави на протиправну діяльність.

Основними елементами структури правовідносин є:

• Об’єкт.

• Суб’єкт.

• Зміст, що має самостійний характер.

Характерною ознакою правовідносин є наявність чітко визначеного об’єкту. без наявності такого об’єкту відносини між суб’єктами не можуть мати визначеного змісту і не є правовідносинами.

Об’єкт правовідносин – це предмет чи явище, на використання чи охорону якого націлені права та обов’язки суб’єктів. Саме об’єкт правовідносин характеризує той інтерес, на реалізацію якого націлені правовідносини.

В юридичній літературі склалося два підходи до визначення об’єкту правовідносин:

І. Моністичний, об’єктом правовідносин який визначає лише дії та вчинки суб’єктів.

ІІ. Плюралістичний, що визначає можливість існування різноманітних об’єктів правовідносин, що класифікуються на п’ять основних груп:

1. матеріальні блага (майно, речі, цінності), що мають певний грошовий еквівалент;

2. нематеріальні блага, що відображають природні можливості суб’єктів не мають грошового еквіваленту (життя, здоров’я, гідність);

3. результати духовної творчості, що можуть бути об’єктом як матеріальних (грошова винагорода), так і нематеріальних (авторство) відносин (комп’ютерні програми, результати наукової діяльності, твори мистецтва, літератури, музики);

4. результати дій учасників правовідносин, що визначають результат діяльності суб’єктів та суб’єктивні інтереси (результати відносин в сфері будівництва, перевезення);

5. цінні папери та документи, що є об’єктами галузевих правовідносин (акції, гроші, атестати, дипломи).

Таким чином, об’єкт правовідносин є необхідним елементом структури, що надає можливість:

• чітко визначити характер явища чи предмету (особистий, матеріальний);

• визначити характер дій суб’єктів правовідносин (використання чи охорона об’єкту);

• визначити зміст прав та обов’язків, що характеризують поведінку суб’єктів (регулятивний чи охоронний).

Необхідним елементом структури правовідносин є наявність суб’єкту.

Суб’єкт правовідносин – це особа, що є учасником правовідносин, що має визначені права та обов’язки, а також несе відповідальність у випадку протиправних діянь.

Суб’єкт правовідносин характеризується певними властивостями, що визначають його правосуб’єктність. В юридичній літературі визначають чотири основні різновиди суб’єктів правовідносин:

І. Індивідуальні, тобто фізичні особи. До них належать громадяни певної держави, іноземці, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством.

ІІ. Колективні, що характеризуються як юридичні особи. Серед них: державні органи, установи, організації та підприємства, органи місцевого самоврядування, суб’єкти підприємницької діяльності, громадські об’єднання та релігійні організації.

ІІІ. Держава як суб’єкт внутрішньодержавних, так і міжнародних правовідносин (державні утворення, адміністративні одиниці).

ІV. Соціальні групи, що є суб’єктом загально соціальних відносин (народ, нація, етнічні групи).

Основною вимогою визнання особи суб’єктом правовідносин є правосуб’єктність.

Правосуб’єктність – це передбачена нормами права здатність особи бути суб’єктом суспільних відносин, що регулюються правовими нормами.

Правосуб’єктність – це властивість, що характеризує як фізичну, так і юридичну особу. Однак характеристика цієї категорії відносно суб’єктів правовідносин є різною.

Правосуб’єктність фізичних осіб передбачає відповідність особи трьом характеристикам, які є елементами правосуб’єктності:

1. Правоздатність.

2. Дієздатність.

3. Деліктоздатність.

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження фізичної особи та припиняється з моменту її смерті. Вона є рівною для всіх суб’єктів і не залежить від ніяких умов.

Дієздатність – це передбачена нормами права здатність фізичної особи самостійно власними діями здійснювати суб’єктивні права, виконувати обов’язки та нести відповідальність. На відміну від правоздатності, дієздатність залежить від наступних факторів:

• віку

• стану здоров’я

Розрізняють наступні види дієздатності:

1. мінімальна характеризує осіб віком від 14 до 15 років. Її змістом є можливість самостійно укладати дрібні побутові угоди;

2. часткова, з 15 до 18 років, надає можливість самостійно розпоряджатися власним заробітком, реалізації конституційних прав. Несення деяких видів відповідальності;

3. повна, що настає з моменту повноліття.

За законом особи, що мають часткову дієздатність, можуть бути визнані повністю дієздатними у випадках:

• якщо неповнолітній, що досяг 16 років, працює за трудовим договором чи займається підприємницькою діяльністю;

• якщо неповнолітній вступив до шлюбу;

Визнання неповнолітнього дієздатним (емансипація) відбувається за рішенням органу опіки та піклування, за згодою батьків або за рішенням суду. В деяких випадках відповідно до закону і за рішенням суду особа може бути визнана обмежено дієздатною або абсолютно недієздатною.

Обмежено дієздатними є:

• особи, по відношенню до яких вступив у законну силу вирок суду, що передбачає позбавлення волі;

• особа, що зловживає наркотичними чи спиртними напоями, ставлячи тим самим сім»ю у складне матеріальне становище.

Абсолютно недієздатними визнаються особи, що внаслідок душевної хвороби чи слабоумства не розуміють значення власних дій і керують ними. У випадках обмеження дієздатності чи абсолютної недієздатності особі призначається опікун або піклувальник.

Деліктоздатність – це передбачена нормами права здатність нести відповідальність за скоєне правопорушення.

На практиці в деяких випадках деліктоздатність може передувати настанню повної дієздатності (кримінальне право). Питання деліктоздатності пов’язане з питанням осудності, що є передумовою відповідальності. Неосудними визнаються абсолютно недієздатні суб’єкти та суб’єкти, що є недієздатними за віковим принципом (до 14 років).

Правосуб’єктність юридичних осіб характеризується особливістю настання правоздатності, дієздатності, деліктоздатності, оскільки всі ці елементи правосуб’єктності настають одночасно з моменту реєстрації особи та закінчуються з моменту реорганізації чи ліквідації. Юридична особа – це суб’єкт правовідносин колективного характеру, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав і нести обов’язки, а також бути позивачем і відповідачем у суді, господарському та третейському суді. Юридична особа як суб’єкт правовідносин характеризується ознаками:

1. Організаційна єдність, тобто чітка структура та наявність реквізитів.

2. Наявність майна, що знаходиться у розпорядженні організації (банківський рахунок, статутний фонд та кошторис).

3. Чітке визначення цільового призначення.

4. Можливість реалізувати надані права та виконувати обов’язки від свого імені.

5. Можливість бути позивачем.

6. Можливість нести відповідальність за порушення зобов’язань чи невиконання обов’язків.

Найбільш поширеною є класифікація юридичних осіб за характером діяльності на:

• Комерційні (приватні).

• Некомерційні (публічні).

Особливістю некомерційної особи є наявність спеціальної компетенції як закріпленої законом сукупності владних повноважень та предмету відання. Владні повноваження охоплюють юридичні права і обов’язки, що пов’язані із здійсненням державних функцій, а предметом відання є основне функціональне призначення юридичної особи. Відповідальність юридичних осіб пов’язується з результатом роботи і настає за неналежне виконання повноважень або перевищення їх обсягу.

Необхідною умовою правовідносин, їх виникнення та функціонування, є зміст правовідносин, що має подвійний характер:

1. Юридичний.

2. Фактичний.

Юридичний зміст правовідносин – це можливість певних дій уповноваженого суб’єкта, а також необхідність здійснення чи утримання від здійснення певних дій зобов’язаного суб’єкта, що передбачаються правовою нормою.

Фактичний зміст правовідносин – це дії визначених суб’єктів, в яких реалізуються передбачені правовою нормою права та обов’язки суб’єктів у конкретних правовідносинах.

Юридичний зміст правовідносин є більш широкою категорією, оскільки фактична діяльність суб’єктів правовідносин може бути націлена на реалізацію значно меншого кола прав та обов’язків, що мають передбачатися юридичним змістом. Таким чином, зміст правовідносин складають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, а також реальна діяльність по їх реалізації.