3. Переділ світу, закріплений Віденським конгресом

Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможницями.

Російська імперія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тарнополя.

Велика Британія закріпила свою гегемонію в Європі, зберег­ла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину ко­лоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Маль­та, Капська колонія на півдні Африки й о. Цейлон.

Австрія закріїшла свій вплив у північно-східній Італії' (Лом­бардії, Венеції) і малих італійських герцогствах; ще й отримала

перевагу в Німеччині.

Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, при­дбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найваж-ливіїпі за економічним значенням і стратегічним положенням області Німеччини — Рейнську провінцію і Вестфалію — що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був утворений

Німецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу було укладено ще 17 додатків, у тому числі договір про поділ Польщі, декла­рація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства по прикордонних і міжнародних річках, положення про дипломатичних агентів, акт про консти­туцію Німецького союзу та ін.

Незважаючи на всі зусилля. Віденський конгрес виявився не в змозі цілком викорінити результати революційних і наполе­онівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму у відношенні німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360-ти дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.

Віденський конгрес вперше розробив систему договорів, яка регулювала міжнародні відносини й закріпляла кордонну масштабах усієї Європи. Ос­новою Віденської системи стало співробітництво Великої Бри­танії, Росії, Австрії і Пруссії'. Будь-яке загострення протиріч поміж ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріїїлення Віденської системи у по­дальшому було утворено Священний союз і Четвертний союз Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії.

Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено новий договір Росії з Францією, Великою Британією, Австрією та Пруссією - так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., було укладе­но у травні 1814 р.), який був ще несприятливіїпим для Франції'. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790-го року, і вона була зобов'язана протягом п'яти років виплатити контри­буцію у 700 млн. золотих франків.

4. Священний союз

26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали у Парижі "Акт Священного союзу". Від імені трьох монархів цих держав акт був розісланий шшим європейським державам з метою приєднання.

Мета союзу полягала у збереженні статус-кво, встановлено­го в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена не­обхідність підтримувати ті європейські кордони, які були закршлені Віденським конгресом.

19 листопада 1815 р. до Священного союзу приєдналася Франція. Згодом до нього увійшла більшість монархів європейського континенту, за винятком Великої Британії', Ту­реччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Велика Британія офіційно не приєдналася до союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії'.

Політика держав-членів Священного союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських ка­нонів; адже це був союз православної Росії, католидь”ої Австрії' та протестантської Пруссії'. Священний союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій з держав альянсу.

У Священному союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравали австрійський канцлер К.Меттерніх та російський імператор Олександр І.

• За весь час існування Священного союзу було проведено чотири конгреси. Окрім керівників трьох держав-засновників, у них брали участь представники Великої Британії і Франції. Пер-мий конгрес Священного союзу відбувся в Аахеніу 1818 р. На ньому бу­ли присутні представники усіх п'яти країн. На цьому конгресові вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а та­кож ухвалена декларація, що постулювала основною метою Священного союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності". За пропозицією Великої Британії було встановлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.

Незабаром цей пункт було скасовано на другому конгресі Свя­щенного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою К.Меттерніха у зв'язку з революцією в Не­аполітанському королівстві. Особливо занепокоєнним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. До того ж уряди Росії, Австрії і Пруссії хотіли припи­нити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 лис­топада 1820 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для приду­шення сепаратистських рухів. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.

Для зручності переговорів з італійськими урядами третій конгрес _у січні 1821 р. зібрався у Лайбах (Любляні у нинішній Сло­венії). Там російський і австрійський імператори, прусський ко­роль, представники Великої Британії і Франції зустрілися з не­аполітанським королем та іншими італійськими монархами. 12 березня 1821 р. прийшли звістки про революцію у Пємонпгі та про повстання у Греції проти турецького панування. Олександр І відмовив грекам у допомозі, а австрійські війська з благословення Священного союзу розправилися з революційним рухом в Італії.

Веронський, четвертий, конгрес Священного союзу, проходив з 20 жовтня по 14 грудня 1822 р. На ньому погляди учасників зійшлися лише у питанні щодо повстання у Греції'. Воно дістало засуд­ження усіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний союз розколювали протиріччя поміж державами - між капіталістичне розвиненішою Великою Бри­танією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і проми­слове нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Ідеї та рішення союзу ставали вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, з якими мусили рахуватися уряди. Значно погіршило становище Священного союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.

Австрія, Пруссія і Росія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу урядові Іспанії проти національно-визвольного руху у латиноамери­канських колоніях. Франція охоче взяла на себе цю місію. Але для Великої Британії' поява французів у Латинській Америці бу­ла вкрай невигідною, тож британський уряд звернувся до Спо­лучених Штатів Америки за допомогою. У 1823 р. президент США Дж.Монро виступив на захист усього американського ма­терика від європейців. Було проголошено "доктрину Монро". Священний союз був вимушений відмовитися від інтервенції в Латинську Америку. Натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французький корпус вдерся до Іспанії' й придушив революцію.

Веронський конгрес став останнім в історії' Священного союзу. Визнання британцями 31 грудня 1824 р. незалежності ла­тиноамериканських країн - колишніх іспанських колоній — оста­точно підірвало єдність Священного союзу.

У 1825-1826 рр. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії по цьому питанні залишалася різко негативною. Ліберальний і рево­люційний рух в європейських державах, і розвиток національно-визвольного руху в інших країнах підточували Священний союз. У 1830 р. відбулися революції у Франції, Бельгії та повстання у Польщі проти російського панування. Ці події' демонстрували не­спроможність Священного союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухами.

Священний союз проіснував півдесятилітгя. Він виявився не в змозі зберегти тривалий міжнародний мир і запобігти роз­витку революційних і національно-визвольних рухів. Незва­жаючи на це, значення Священного союзу полягає в тому, що Це була спроба утворення чогось на зразок міжнародної ор­ганізації (міжнародного уряду) з підтримання загального миру і гарантування Віденської системи міжнародних відносин, хоч” Священний союз не мав постійно діючих організаційних структур, крім неформальних комісій і проведених чотирьох конгресів, які займалися в основному вирішенням поточних міжнародних проблем.