4. Світова війна і світова політика в ядерну епоху в умовах біполярного світу і в постбіполярну епоху

Принципові зміни в розумінні ролі війни і миру відбулися внаслідок появи ядерної зброї і засобів й доставки Страх перед

ударом V відповідь, "ядерною зимою", глобальною економічною катастрофою, загибе улю цившзаші значною мірою унеможлпв-\ював використання ядерної зброї, та й узагалі не допускав еска латі периферійних конфмкпв до центрального рівня На \вим цих есхато \опчних прогнозів у рамцях "нового політичного мислення" навіть виникла теорія про неприйнятність викори­стання ядерної зброї для досягнення політичних цілей Однак прагнення до примноження в \ади змушувало людську думку шу­кати шляхи ефективнішого використання ядерної зброї, аніж це передбачалось у рамках концепції "отримання"

Виникають ідеї, пов'язані з використанням "чистої" ней тронної зброї, створення глобальних систем ПРО (так звані "зоряні війни"), і взагалі в останні роки всі ті теоретичні моде vi, на основі яких прогнозувались катастрофічні нас мдки можливої ядерної війни, ставляться під сумнів Це \шче загальний фон еволюції співвідношення політики і війни в епох\ ядерною про тистояння

Саме в умовах ото уярного світу війна починає зміщуватись із центру системи міАнародних відносин до її периферії (ди фузія сили), помножаються юка\ьні, регіональні, ареальні війни найрізноманітніших гатлнків від демоне грацц сили до грома­дянської війни 3 іншого бон) пройш \и апрооацію напіввійськові і невійськові форми і методи ведення боротьби

Ядерна зброя ста \а з одного бок\ гарантом стабільності на планеті і завдяки їй вддуось у никнучи серйозних уражень, з іншого боку країни неодноразово бумі на межі ц використання

Ядерна зброя й нині мішається першорядним чинником впливу на військове по мтичний ба\анс репона\ьного і гло­бального масштабів С ш, відзначити, що за наявності військово-полі-гичних факторів, здагних вплинути на хід війни, основні ядерні держави припускають можливість використання ядерної зброї Так, наприклад, США готові використати свої ядерні ар­сенали у разі ядерної атаки на них, або з метою відвернення та­кої можливості, Китай - ко\и йою територія буде зайнята агре­сором Таким чином, передбачаються і наперед обумовлюються можливість використання ядерної зброї, якщо ця міра відповідає національним інтересам

Іншою особливістю, що ц можна визначити як основну яри аналізі конфліктів сучасного етапу розвитку світу, є перехід ^{мй^}народних конфліктів на регіональні рівні - відтак ці конфлікти, позбавившись балансу двох наддержав, "зажили" до ^ввої міри самоспйно

Наступна характеристика сучасних конфліктів полягає у знеокремленні внутрішніх конфліктів від міжнародних Це зу­мов \ено рядом причин нерідко конфлікт виникає як внутрішній, стає міжнародним внас мдок свого розширення І навіть без цього, внутрішній конф \ікт як прави \о впливає на сусідні країни, зокрема внас мдок переходу кордону біженцями

5. Локальні і регіональні війни в сучасному світі, їх політичне значення і роль в світовій політиці

Із закінченням "холодної війни" впача бшо\ярна система рівноваги Прямим нас мдком згортання центральної конфрон­тації стало тамування породжених нею конфліктів у Цен-гра\ьній Америці, Ефіопи, 'Унгои Проте закінчення хо\одноі війни ніби розморози ю втримання потенційних факторів мож-уегвого нового протистояння - націоналізм} й цивілізашйно-ре мгійного протистояння

Г\обальна штеграційна направ \еність нинішніх економічних, політичних і ідео \опчних процесів теоретично не дає підстав для проінозування великих збройних зіткнень між провідними політико економічними центрами світу Аналіз наявної літератури дозволяє виділити наступні інваріанти майбутніх конфліктів

~ просторовий роьюм центрі периферія Тут можливі маргінальні конф икти, розв'язані до і пост історичнітми си\а ми, нездатними серйозно вплинути на централізоване управління новим порядком у світі Це так звана дихотомія Північ Південь

- національний розлом або повернення до принципу національності Руйнація ве \иких по итико-ідеолопчних спільностей висуває на перший п\.ан проблему національної ідентичності Надія на те, що в процесі створення національних держав за одне два поко иння вдасться уникнути етнічних та ре мгійних незбігів навряд чи справдиться

~ цівілізаціинии розлом За С Хантінгтоном, зони конфліктів знаходяться на кордонах зіткнення цивілізацій Однак, сцд відзначити що останніми роками найжорстокшп конфлікти

відбуваються між державами однієї цивілізації (Іран та Ірак, Ірак і

Кувейт)

Власне необхідність поділу війн на малі та великі виникла ще на початку XIX ст Одну з перших таких класифікацій ми знаходимо у К Клаузевща, який в основу своєї класифікацій по клав ступінь напруженості бойових дій і кінцеві політичні цілі

У працях початку XX ст при характеристиці "малих" воєн усе частіше ^3>ЯВ уяється термін " \окальна війна" У міжвоєнний період у військовій теорії здійснено спробу співставити світову війну, що минула, з військовими конфліктами \окальних масштабів

В умовах абсомотизацц ядерної зброї юкальні війни не •пдьки не зникли, але й пройш\и стадію "змужніння" Як зазна чав Г Кіссшджер, військова боротьба в умовах "ядерного г \ухого кута" має вестись на нижчих за тотальний рівнях насильства, що не загрожують тотальним знищенням Таким рівнем є обмежена війна, навіть з використанням ядерної зброї Доктрина "гнучкого реагування' розділи \а загальну ядерну війну й \окальні війни на периферії, які, як передбачалось, мають проходити на безпечних низьких рівнях використання си \и Зокрема, доктрина 'гнучкого реагування" роби \а ставку на використання звичайних збройних сил та озброєнь у локальних конф иктах годі як ядерна зороя за шшалася го\овним резервом на випадок заіауьної ядерної війни Локальні війни й різного род) військові конфлікти відтоді інтерпретуються як альтернатива загальній ядерній війні, при збереженні готовності до ведення такої війни Таким чином, по чинаючи з 1960 х рр \окальні війни й різноманітні форми збройного втручання виходять на провідні позиції г\оба\ьноі стратегії Прпб\изно так само ітерпретує наступна американська доктрина "реалістичного залякування , яка визнавала можливу ядерну війну як самогубство, про ге не відмов уялася від війни як діючого інструменту по итики

Механізм дії рівноваги си\ базусгься на озброєнні і скру пудьозному перес мдуванні в \аснпх інтересів Іншими с \.овами, мир забезпечується підготовкою до війни і будь яка війна с наслідком не так небажання нападника дотримуватися миру, як незадовільного озброєння жертви

Більшість дослідників, серед яких й І Кант, критикували подібну моде\ь, віддаючи перевагу союзу держав, яка є б \ижчою до універсальної модем Вони звертають уваг) на те, що постійні збройні си ш загрожують іншим країнам війною, спонукаючи до необмеженої гонки озброєнь, через що мир стає ще не стерпнішим за коротку війну

Фактично рівновага більше сприяла політичній поляризації, язж дотриманню мир} в Європі Однак саме завдяки системі рівноваги сил XVIII ст війни хоча й не зникли, зате були ло калізовані Віденський конгрес 1815 р відновив систему рівноваги сил також і через те, що миротворча дія все ще згадувалася після Наполеонівських війн

Вершиною розквіту системи рівноваги сил оуло, оез сумніву, XIX ст Ще за чотири стоиття до цього у XV ст в Італії були сформу \ьовані перші принципи функціонування цієї системи Пізніше Н Макіаве \лі описав рівновагу сп 'I як акт по мтичного

мистецтва

З перенесенням механізмів рівноваги си\ в Європу і \тво ренням європейської системи держав ро\ь стабілізатора рівноваги перейшла до Ве шкооританц Завдяки свому острівному становищу Британія виступала як довісок до

європейської системи рівноваги

Щоби утримувати ша\ькп терезів v рівновазі варто проводи­ти й превентивні війни Війни ста\и справою державного інтересу і тому зазнала змін і теорія справедливих війн Справед-\ивими війни стали вже через те, що одна сторона побоювалась, що інша в май6утньом\ стане си \ьнішою за неї Війна, що є не обхідною, ставала й справедливою

Неве \икі держави Європи безпечно почували себе під дахом цієї рівноваги, позаяк їм гарантувався захист у разі загрози ве уикої держави через необхідність попередити зростання сили по­тенційного супротивника "Політичні інтереси, симпатії, анти­патії, - писав ККлаузевщ, - вибудувались у досить струнку сис­тему жоден постріл гармати не міг статись без того, щоби всі уряди не мали в тому свою частку"

У своїй розвиненій формі теорія балансе си \ б\ \а сфор­му \ьована приблизно тоді ж, ко\и й економічна теорія Адама Сміта Вони виходять з однакових принципів переслідуванні кожним своїх в\аснпх інтересів найкраще відповідає інтересам

суспільства в цілому

За різної кон'юнктури система бахансу си\ проіснувала до

1914 року

Відомий прибічник шко \и балансу си 'I -Г Кгспнджер стверд­жує, що новий світовий порядок все більше нагадуватиме європейську політику XIX ст Тут с \ід зробити два застереженні. По-перше, сьогоднішня схема рівноваги балансу сил починай працювати вже не в європейському, а у глобальному масштабі. По-друге, зазнало еволюції саме поняття "міці" держави — адже економічні й інші компоненти суттєво впливають на баланс сил Нова розстановка безсумнівно призведе до створення нових осет взаємодії, особливих відносин Наслідки цих змін вж відчуваються у зростаючому тискові на користь реформував” системи 00Н і в першу чергу ц керівних органів ,

Складність проблеми забезпечення миру полягає в том}', I^й

Під впливом чинника ядерної погрози саме існування цивілізації виявилося під загрозою Відповідно, \опчно думати, що забезіїе чення мир) пов'язане •\ першу чергу з необхідністю подо \ання тим або іншим чином подібного стану цивілізації

У дискусіях навко\о можливості реалізаци всеосяжного мир-у набу\и значення досидження історичних першопричин війни, відсутності війни, агресивності та миро иобства доісторичних соціальне малодиференційованих суспільств, можливого май бутнього світопорядку й а ^ьтернативних оборонних сис гем

Більшість мирних п \анів і моде \ей об \дштування мир) ви ходять із ана^изу причин війни У тііпо \огц міжнародних систем підтримання миру (на противап субштернащона уьнпм і гю бальним системам підтримання миру) Йоган Га \ту нг розрізняє сім типів мирного будівництва Вони базуються на

а концепціях розподілу в \ади в міжнародній системі,

а протидії виникненню конф иктів,

а переорієнтації лояльності індивідів від нацюна\ьних дер жав до міжнародних організацій,

з ступені взаємоза \ежносп нацюна \ьних держав,

О ступені соціальної і ку \ьтурноі гармонії,

а функціональній кооперації між націями

Можна констатувати як загальну тенденцію, внас цдок без перспективності військових і насильницьких стратегій миру, зро стання інтересу до невійськових, ненасильницьких концепцій трансформації міжнародної системи, тобто мирних змін всере дині держав і поміж державами

На основі аналізу філософської, по иго логічної і військової літератури і джереч, що детермінують г\обальну військову загро зу, у якості умов, необхідних для вирішення проб \еми г \обаль ноі стабільності, можна визначити

•> подо\ання роз'єднаності і досягнення такого ступеня єдності світу, що зроби \о 6 неможливими війни країн і народів один проти іншого,

•!• подоіання самого чинника військової, головним чином ядерної, загрози

Лопчно думати, що вирішення першої із зазначених про олем неминуче спричинить і подолання іншого негативного ^Вника Проте наскільки можуть бути подолані суперечності, Щ⁰ Детермінують збройне протиборство між різноманітними істинами г \обального соціума⁵

Багатий досвід історії свідчить про принципову можливість Убезпечення безпеки подібним чином, а саме у так званих

"співтовариствах безпеки", наукова концепція яких була розроб­лена у працях групи американських дос^уідників під керівництвом К.Дойча. Держави, що входять у "співтовариство безпеки", дося­гають такої інтеграції' між собою, що цілком виключають вияс­нення відносин один з одним воєнним шляхом.

Внутрішня єдність у "співтоваристві безпеки" створюється і підтримується не збройним шляхом, а за рахунок спільності інтересів і цінностей (насамперед політичних і економічних) скла­дових його частин. Як результат, у відносинах поміж нігми вико­ристання збройних сил стає геть не потрібним. Дійсно, оскільки члени "співтовариства безпеки" утворюють між собою єдність, воювати один з одним для них означає воювати із самими собою.

Різноманітні варіанти забезпечення безпеки суб'єкт}' міжнародних відносин можна розділити на два основних способи:

•:• за допомогою підвищення його обороноздатності;

•:• шляхом усунення самої військової небезпеки як такої.

Аналіз показує, що основними характеристиками тра­диційної парадигми безпеки є розуміння безпеки як обороноз­датності. Основним засобом її забезпечення виступає саме військова мідь, збройна сила. Між безпекою суб'єкта міжнародних відносин й основним засобом ії забезпечення існує пряма залежність: чим більше його військова мщь, тем вище його обороноздатність і, відповідно, безпека. Основним змістом про­цесу забезпечення безпеки є удосконалювання і нарощування військового потенціалу суб'єкта політики. У рамках даної пара­дигми неможливе припинення глобального процесу удоскона­лювання і нарощування озброєнь.-

Це свідчить на користь того, що теперішній стан системи міжнародної безпеки став неминучим саме внаслідок внутрішньої логіки розвитку самої цієї системи, заснованої на традиційній па­радигмі забезпечення безпеки. Ядерна загроза цивілізації є аж ніяк не "патологія", невластива традиційному засобові забезпе­чення безпеки, а являє собою прояв іманентних, сутнісних яко­стей даної парадигми безпеки на визначеному етапі ії розвитку.

Важливим напрямком створення стабільності у сучасних умо­вах є роззброювання. Багатосторонні і двосторонні договори з роз­зброєння і нерозповсюдження зброї масового знищення, які вкла­даються в рамках процесу роззброєння, сприяють зниженню напруги воєнно-політичної обстановки на глобальному рівні й скороченню різних видів зброї. Її сутністними характеристиками є:

а розуміння безпеки не тільки як обороноздатності, а як відсутності власне військової небезпеки;

а збройна сила розглядається як необхідний засіб стриму­вання війни;

а основним змістом процесу забезпечення безпеки е взаємне скорочення військової мощі потенційних супротивників, тобто процес роззброювання;

а взаємний характер даного засобу забезпечення безпеки, що служить необхідною умовою реалізації даної парадигми.

Роззброєння як напрямок створення умов стабільності вихо­дить з визнання необхідності зниження кількості боєприпасів, визнання небезпеки їх накопичення. Окрім того, потрібно відкинути шлях модернізації сучасних воєнно-технічних засобів.

Іншим напрямком зняття конфронтації в міжнародних відносинах може стати вирішення конфліктів політичними засо­бами. Така політика змогла б підвищити стабільність в міжнародних відносинах і можливо створила б атмосферу, в якій пошвидшилося б роззброєння, а в довготривалій перспективі вона стала б моделлю міжнародних відносин доби ядерних технологій.

Мир, як і війна, є ціллю та засобом політики. При цьому мир як стан не означає зникнення всякого насилля, навіть якби повністю зникла війна. Мир як діяльність є процес, котрий являє собою систему різноманітних дій по попередженню і недопу­щенню війни. Війна і мир тісно пов'язані. Мир передував війні та її завершував. Сьогодні еволюція засобів насильства призвела до того, що мир не може бути простою передишкою або підготовкою до війни. Це перетворило мир із мети й засобу політики на моральний Імператив.

Мир як імператив світових політичних відносин підштовхує процеси інтернаціоналізації й глобалізації. Строюються міжнародні інститути, є певні успіхи в миротворчості. Їх розви­ток на основі інтеграції і кооперації спричиняє девальвацію національної держави і сприяє вирішенню суперечливостей на основі компромісу.

Проте така тенденція не є всеосяжною. Сучасний світ бу­дується на основі безпеки і стабільності. А отже головними зако­номірностями є баланс сил і баланс інтересів. За таких обставин головними в механізмі реалізації миру виступають роззброєння і контроль за дотриманням прийнятих норм, засоби довіри, вирішення конфліктів політичними, а не військовими засобами.

Розділ 3. Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися в світовій політиці.

1. Криза колоніалізму та Гі чинники

До другої світової війни ко \оніальні во \одшня займали приблизно третину земної суші В ко\оніях та на підмандатних іериторіях проживало б\изько одної третини насе\ення Землі, ще одна його третина припада \а на напівко \оніальні країни

По закінченні другої світової війни розпочався процес де­ко лоюзаци, який тривав кілька десятиріч та спричинився до мквідащі колоніальних імперій

Основними чинниками розпаду колоніальних імперій були

1 Поразка в другій світовій війні Німеччини, Ітамі та Японії й утрата ними своїх ко \оніальних во \одднь

2 Значне ослаблення ко \оніа \ьних імперій Великої Бри тани, Франції, Голландії та Бе \ьги

3 Розвиток національно-визвольного руху, підвищення національної самосвідомості, економічне зростання в ко \оніях під час другої світової війни

4 Здобуття деякими коїоніями, безпосередньо втягнутими в др^гу світову війну, досвіду збройної боротьби

До Статуту 00Н бууи включені по\оження про рів­ноправ'я та самовизначення народів Мандатну систему Діти Націй заступила опіка 00Н, яка мала метою створення умов для надання незалежності підлег \им територіям

Ступінь антиколоніальної активності, піднесення на­ціонально-визвольного руху в різних частинах світу 6у\а неод­наковою вона зумовлювалася рівнем розвитку народів, що їх на­селяли, та їхньої політичної свідомості

2. Перша хвиля деколонізації

Процес деколонізації умовно подияють на три етапи (три хвилі) перший (з 1945 р до середини 50 х років) - визволення від колоніальної залежності країн Дзи,

другий (з середини 50 х до середини 60-х років) - поява незалежних держав у Північній та Тропічній Дфриці,

третій (з 1975 р до 1990 р) - завершення деко\ошзації півдня Дфрики

Розпад ко •\оніальни\ імперій розпочався на азіатському континенті

Дзіатсьи народи більшою мірою, ніж інші залежні народи, виявилися втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, в тому чисм в \авах Опору, що допомог \о створити в Індокитаї, Бірмі, на Філліпінах та в Індонезії масові народні армії В Індії ко­лонізатори самі надали зброю чис \енним індійцям, мобілізованим для участі \ війні з Японією та Німеччиною Це не мог \о минути­ся безслідно з огшду на історію визво\ьноі боротьби індійського народу Схожі процесії відбува-шся й на Близькому Сході

Істотно зміни \ися патріархальні соціальне економічні структури країн Дзи, набули розвитку капіта мстичні виробничі відносини, з'явишся пролетаріат та нацюна\ьна буржуазія, які бу\и заінтересовані, хоч і з різних причин, у мквідаци сіісіеми колоніальної та напівко \оніальноі за \ежності

Головні поли на континенті розгорне \ися в перше по­воєнне десятиріччя Першими проголосили незалежність країни Близь­кого Сходу й Південна Східної Ази

Складні процеси відбувалися у Французькому Індокитаї. 2 вересня 1945 р проголоси \а незалежність Демократична Рес­публіка В'єтнам Дле Франція зроби \а спробу відновити там ко­лоніальний режим Це призве \о до війни за неза \ежніс гь \⁷ бе­резні 1949 р Франція надала незаможність В'їтнаму, в 1953 р -Каліпучгг та Лаосу, в 195⁷ р -Малайї

На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. Великобританія муси\а в 1946 р погодитися на незалежність Йор­данії Ще під час другої світової війни (в 1941 р ) була формально проголошена незалежність Сири та Лівану — підмандатних тери­торій франції, але фактично вони стали незалежними в 1946 р. після виведення французьких збройних си \

Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утво­рений ще в 1885 р Індійський національний конгрес

У 1947 р Індія отримала статус домініону В країні пошири­вся масові індо-мусульманські сутички Ве \икобританія запро­понувала "план Маунтоеттена", який передбачав поділ країни В серпні 1947 р утворилися незалежні Пакистан і Індійський Союз

Поразка Япони надихнула на визвольну боротьбу народи ^окитаю, Бірми, Малайї, Індонези

4 липня 1946 р. СІЛА визнали незалежність Філіппін, 4 січня 1948 р. проголосила незалежність Бірма.

У 1948 р. Великобританія надала незалежність Цейлону.

Індонезія протягом трьох століть була колонією Голландії та Португалії. За років другої світової війни її окупувала Японія. Після капітуляції Японії в серпні 1945 р. Індонезія проголосила незалежність.

Під приводом роззброєння залишків японської армії Гол­ландія і Велика Британія восени 1945 р. розпочали в Індонезії інтервенцію. Але Велика Британія вже на початку 1946 р. вивела свої війська.

Після безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальний режим в Індонезії Голландія надала їй неза­лежність та вивела свої війська. В серпні — листопаді 1949 р. було досягнуто домовленість про визнання Голландією суверенітету 'Рес­публіки Сполучених Штатів Індонезії та про входження ії до складу Нідерландсько-індонезійського Союзу на чолі з голландською королевою.

15 червня 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною республікою, а за кілька років (у квітні 1956 р.) розірвала всі дого­вори конференції "круглого столу". У вересні 1950 р. Індонезія ста­ла членом ООН.

До середини 50-х років майже вся Азія, за винятком кількох територій, визволилася від колоніальної залежності. На цей час територія колоніальних володінь зменшилася майже вдвоє порівняно з довоєнним часом.

З середини 50-х років розпочався новий етап розпаду колоніа^іьних систем. Одну з найважливіших особливостей нового етапу ста­новило те, що процес ліквідації колоніальних систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоніальної системи в цілому. Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці.

Слід зазначити, що процес деколонізації в Африці роз­почався відразу після закінчення другої світової війни. Афри­канський континент було поділено між різними європейськими державами. Відсталість та роз'єднаність африканських народно­стей, відсутність чіткої класової диференціації та незрілість політичного руху, здавалося, давали колонізаторам підстави для сподівань на довгі роки неподільного панування.

Але африканці думали інакше. Африка зробила чималий внесок у справу перемоги над фашизмом, і це допомогло її на­

родам усвідомити свою силу. За приблизними розрахунками, близько 1 млн. африканців було мооілізовано в армії' союзників та близько 2 млн. обслуговували діючі війська. Зросла роль аф­риканської інтелігенції, з середовища якої-вийшло багато борців за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Туре, Патріс Лумумба та ш. Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У зверненні П'ятого панаф-риканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945 р.), що зібрав представників різних партій, профспілок, національних ор­ганізацій з усіх кінців Африки, було проголошено: "Усі колонії' мають бути вільними від іноземного контролю, як політичного, так і економічного".

У 1947-1948 рр. відбулося велике антиколоніальне повстан­ня на Мадагаскарі. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії охопили п'яту частину території острова з населенням близько 1 млн. Повстання було придушено. Проте ця героїчна боротьба позначилася на долі континенту.

В 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав народ Кенії. Це повстання, що дістало назву "мау-мау", набрало харак­теру своєрідної селянської війни й тривале понад чотири роки. Базою для повстанців слугували непролазні джунглі. Під час придушення повстання англійські війська вбили понад 11 тис. африканців, понад 60 тис. були ув'язнені в тюрмах та концтабо­рах. В організації повстання колонізатори звинуватили Спілку африканців Кенії, створену 1946 р. Спілку заборонили, а ії лідерів заарештували. Серед них був і /іжомо Кеніата - майбутній перший президент незалежної Кенії'.

У різних районах Африки прокотилися численні страйки, які мали не тільки економічний, а й політичний характер. За­гальний страйк портових робітників у Матаді (Бельгійське Кон­го) в 1945 р. вилився у збройну сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. жертвами розправ із хвилею виступів стали 45 тис. алжирців. Масові заворушення на континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег — тепер Гана) в лютому 1948 р. англійська поліція розстріляла демонстрацію, організо­вану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29 убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час розстрілу африканських шахтарів, що страйкували в місті ^иугу, було вбито 18 та поранено 31 особу.

Африканський національно-визвольний рух набирав дедалі зріліщих форм. Постали політичні партії, що очолили боротьбу їа незалежність: "Народна партія конвенту" в Золотому Березі під

проводом Кваме іікруми, ''''Національна рада Нігерії та Камеруну" під керівництвом видатного політичного діяча Б^Азгківе, "'Демократичний рух Африки'', що розгорнув свою діяльність у більшості французьких колоній, та інші організації їхня діяльність поступово підривала позиції колонізаторів

В Африці активізувався арабський національно-визвольний рух

У повоєнний період Лівія стала першою державою на аф­риканському континенті, яка здобула незалежність У 1950 р 00Н прийняла рішення про надання їй незалежності У грудні 1951 р. Лівію було проголошено незалежним королівством

Проголошення незалежності Судану в 1956 р відбулося на хвим повоєнної антиколоніальної боротьби Доля Судану знач­ною мірою пов'язана з долею арабського, в тому числі єгипетського, національно-визвольного руху Ще в 1899 р під час колоніального поділу Африки Судан формально отримав статус англо-єгипетського кондомініуму (спільне керівництво), а фактич­но став британською колонією У 1951 р парламент Єгипту де­нонсував угоду 1899 р та прого \осив Судан частиною Єгипту Ве-\ика Британія не визнала цього рішення, посилила свою військову присутність у Судані, проте, не покладаючись на воєнне вирішення проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм. Слід зазначити, що половину населення країни становлять араби, що мешкають на півночі, на кордоні з Єгиптом, а південна части­на країни заселена африканцями з числа негритянських етнічних спільнот Це є істотним фактором політичної нестабільності

В 1955 р Установчі збори Судану ухвали \и рішення про проголошення незалежності, а в 1956 р бую проголошено неза­лежність Судану

Характерну особливість розвитку національно-визвольного руху в цей період становило те, що з локально відокремлених рухів він переріс у глобальний, поширився на всі основні рай­они колоніальних імперій 3 півдня хвиля національно-визвольного руху посунулася на північ та прокотилася потім по Західній, Центральній та Східній Африці