Розділ 4. Політична модернізація як чинник глобального розвитку

1. Поняття та сутність політичної модернізації

Модернізація — це особлива форма цгвілізаціиного процесу, сутність якої полягає _у набутті менше розвиненими суспільствами ознак розви-нетших. Модернізація передбачає еволюційний перехід від суспільства, що втратило матеріальні й духовні потенції для ди­намічного саморозвитку, до прогресивного соціального ладу. Підґрунтям динаміки модернізації є здатність до власного вдоскона-\ення й відповідна духовно-інституційна атмосфера. Мо­дернізація є свідомою насгановою держави на проведення якісних перетворень у суспільстві з урахуванням досвіду розви­нених країн

2. Теорія політичної модернізації та етапи й'розвитку

В основі теори політичної модернізації лежить обгрунтування загальної моделі глобального процесу цивілізації, її сутність полягає в описові характеру та напрямів переходу від традиційного до су­часного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативних та ціннісних систем

Етапи розвитку теорії політичної модернізації:

Перший етап — 19 50-60-ті рр. - модернізація розглядалася пере­дусім як вестернізація, тобто механічне копіювання західного досвіду Ба­зові й засади полягали у наступному'

а) ідея однолінійного поступу (деякі країни відстають від інших, але загалом усі вони прямують одним шляхом мо­дернізації - "ідентичність завдань"),

6) політична модернізація є демократизацією країн третього світу за західним взірцем,

в) політична модернізація країн третього світу є наслідком активної співпраці з провідними країнами Заходу;

г) уява про невід'ємність модернізації від культури мо-дернт Між ними подеколи ставлять знак рівності. Так, згідно

поглядів відомого теоретика модернізації ШАйзенштадта (Ізраїль), й (модернізацію або модертті) слід розгойдати як особливіш тип цивілізації, шо зародився в Європі й поширюється після другої світової війни у своїх політичних, економічних, ідеологічних аспектах майже на цілий світ Історичне коріння культурологічного комплексу мо-дернгп - в античності, у добі Ренесансу та Просвітництва (Лео-нардо да Вінчі, Галілео Галілей, Френсіс Бекон, Рене Декарт та щ.), але склалася вона лише у XIX ст (ІІІарль Бодлер, Чарлз Дарвін, Герберт Спенсер тощо) й дійшла до сучасності зі суттєвими трансформаціями

Ку\ьтурі модернт притаманні ідеї особистої свободи, індивідуалізму, здатності людини до постійних змін, мобільносп в усіх царинах своєї життєдіяльності, вдосконалення світу за до­помогою Розуму, тяжіння до європейського раціоналізму та сцієнтизму (від лат - знання, наука), ставлення до природи як до об'єкта власних зусиль і знань

Концепції модернізації розрізняють як за хронологічною періодизацією, так і за злт.товою специфікою.

Так, зокрема, американський дослідник Е Роджерс вважав, що модернізація є процесом зміни індивідуумами свого тра­диційного способу життя на складніший, технологічно розви-неніший К.Ьлек розг \ядав модернізацію як пристосування тра­диційних інституцій до нових функцій, поява яких зумовлюється безпрецедентним зростанням людських знань, що дозволяє кон трелювати оточення й процеси наукової революції Д^ернер вбачав у модернізації передусім секулярну революцію, тобто звільнення від релігійного впливу Буїевг вважав модернізацію за соціальну революцію, яка заходить так далеко, як є можливим без руйнування самого суспільства СУ[ішет піддає науковому аналізу передусім принципові зміни в культурі суспільства У.Ростоу вважав, що модернізація базується на спільності стадій економічного зростання, що через них проходять усі країни.

Наявні різновиди модернізащйних теорій 1950-60-х рр у концептуальному плані мають спільні тези, серед яких головною є •універсальність процесу модернізації Слово "універсальність" тут має значення різноплановосп, багатофункцюнальності, все­осяжності (а не тотожності або схожості, як найчастіше тлума­читься це поняття літературою країн "третього світу").

Універсальність модернізації базується на культурі мо-дерніті; соціологічній теорії Т Парсонса, що розглядає еволюцію суспільства як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного й узгодженого системного; на спільності стадій економічного зростання, через яю проходять усі країни (У.Ростоу)-на ідентичності завдань, що вони мають бути розв'язаними у конкретних царинах (наприклад, в економщі - розвиток і засто­сування прогресивних технологій, які грунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; роз­виток ринків товарів, грошей і пращ; поява й розширення вто­ринного (індустрія, торгівля) й третинного (послуги) сектора господарства, скорочення частки аграрного виробництва за умо­ви його вдосконалення; поєднання галузей, що випускають за­соби виробництва та предмети споживання, тощо); й на раціональності соціальної дц.

Універсалізм, що є істотною рисою як теорії, так і політики модернізації, водночас спричинився до розбіжностей серед цих теорій. Розмежування відсувається у двох напрямах' критики мо­дернізації та пошуку її нових моделей.

Другий етап розвитку теорії політичної модернізації — 1970-90-ті роки У цей час виникають концепції, які іноді називають модернізацією поза модернт, але відоміші вони як теорії постмо-дернзаци. їх відрізняє синтез _уягверілігзму й партикуляризму (тобто зорієнтованості на незалежність від жорсткого нав'язування суспільству "цінностей на замовлення" - духовних, техно-\опчних та м.). Вони грунтуються на досягненнях світової суспільної думки та національних культурних традиціях, на заса­дах як раціональних, так і волюнтаристських (вірі людей у власні сили й можливості). По-новому бачиться зв'язок між мо­дернізацією та розвитком, досліджуються політичні процеси з урахуванням специфічних історичних та національних умов.

У межах другого етапу можна відокремити два головні напря­ми. Перший, ліберальний (О.Тоффдер, 3 Бжезінський, Г.Алмонд, Л.Пай тощо). Для представників цього напряму головним кри­терієм політичної модернізації є ступінь залучення населення до впливу на характер та динаміку модернізації; наявність конку­ренції політичних еліт; забезпечення взаємної безпеки конку­руючих політичних угрупувань, наявність міцної виконавчої влади, що залежить від демократичних інститутів

Другий, консервативний або радикальний напрям (С.Хантшгтон, А.Турен, Ж.Фурастье тощо). Вони за головне вважають забезпе­чення політичного ладу за допомогою централізованих інститутів; а модернізованість політичних інститутів пов'язують не з рівнем їхньої демократизації, а з міцністю та ор­ганізованістю. Авторитарність політичної влади для них є не­обхідною умовою модернізації. Для цього потрібна компе­

тентність політичних лідерів, розрізнення етапів модернізації, кожен з яких має конкретні цілі та пріоритети.

Щодо критиків теорії модернізації, то їхніми чільними заса­дами є тези, мовляв, модернізація • веде до знищення національної культури, гальмує створення нацюнально-спеціфічних суспільних цінностей, методів, стилю; буцімто вона безпосередньо торкається меншості населення, а для решти еко­номічне зростання, підприємництво, індустріальне виробниц­тво, модерністська культура є геть чужими