2. Наукові школи геополітики

Сучасна геополітика спирається на результати досліджень вчених різноманітних наукових шкіл, що, як правило, презенту­вали великі за масштабами планетарного значення держави .

"Батьком" геополітики по праву вважають німецького дослідника Фрідріха Ратцеля (1844-1904), хоча сам віїї цей терміїї у своїх працях не використовував. Його головна робота, яка вийшла друком у 1897 р., називалась "Політична географія". Го­ловна думка геополітичної доктрини Ф.Ратцеля - це ставлення до держави як до "живого, просторового, укоріненого в грунті організму". Просторова експансія держави є природним проце­сом, характерним для розвитку живого організму. У великих країн в їх розвитку є тенденція до максимальної географічної ек­спансії, яка поступово виходить на планетарний рівень. У цьому контексті Ф.Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутню світову континентальну державу з розвиненими військово-морськими силами.

У стислому вигляді в працях Ф.Ратцеля містяться практично всі основні тези, які лягли в основу геополітики.

Німецький політик Карл Хаусхофер (1869-1946) створі-свою теорію на основі ґрунтовного вивчення концепці Ф.Ратцеля. Картина планетарного дуалізму — "морські сили проти "континентальних сил" — була для нього тим ключеі який відкривав усі таємниці міжнародної політики.

Планетарний дуалізм "морської сили" і "сухопутноі сили ставив Німеччину перед проблемою геополітичної с;

моідентифікації. Майбутнє Великої Німеччини бачилось у гес політичному протистоянні Заходові й особливо англосаксонсі кому світові. У своїй доктрині К.Хаусхофер обгрунтувг необхідність створення континентального блоку "Берлін — Мосі ва - Токіо". Й хоча К.Хаусхофер проявляв політичний кої формізм (підтримував створення осі Берлін - Рим - Токіо, а т;

кож вважав, що Німеччина повинна піти на союз з Великої Британією і США проти СРСР), провідною була його концепц:

"східної долі" Німеччини, яка грунтувалась на міцному й довго-ривалому європейському союзі.

Як уже зазначалося, Р.Челлен був першим, хто вжив поня' тя геополітика. У своїй основній праці "Держава як форма жи';

тя", яка побачила світ у 1916 р., вчений розвиває геополітичі принципи Ф.Ратцеля щодо конкретної історичної ситуації у с^ часній йому Європі. Шведський дослідник довів до логічного зг вершення ідею Ф.Ратцеля про "континентальну державу" стс совно Німеччини, яка, на його думку, є тим простором, яки володіє динамізмом й покликаний структурувати навколо себ європейські держави. Віссю такого простору будуть, природне німці. Геополітичне ототожнення Німеччини з Європою невідворотним. Інтереси Німеччини (інтереси Європи) проть лежні інтересам західноєвропейських держав (особливо Франц та Британії).

Засновником французької геополітичної школи вважаєтьс Вгдаль де ля 'Ьлаш (1845-1918). Він створив концепцію, відповідності до якої політична історія має два аспекти - гес графічний (власне, навколишнє середовище) й історичний (сам людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору). У цьс му питанні він не погоджувався з Ф.Ратцелем, який, на його пс гляд, абсолютизував роль просторового фактора. Людина є н лише фрагментом декорації, а й головний актором спектаклю.

Інтелектуальним батьком сучасного атлантизму по прав вважається американський адмірал Альфред Мехен (1840-1914).

Для А.Мехена поняття "морська могутність" грунтується н свободі "морської торгівлі", а військово-морський флот слугу

лише гарантом забезпечення цієї торгівлі. "Морська Сила" є особливим типом цивілізації - найкращим і найефективнішим. А.Мехен вважав, що в США - "морська доля", яка на першому етапі полягає в стратегічній інтеграції всього американського континенту, а потім v встановленні світового панування. Голов­ною небезпекою "морської цивілізації" є континентальні держа­ви Євразії, насамперед Росія і Китай, а потім Німеччина. Бо­ротьба з континентальною масою Російської імперії' визначалась для Морської Сили головним довгостроковим стратегічним зав­данням.

Англійський вчений і політик Хе^іфорд /їж. Макіндер (1861-1947) у 1904 р. в доповіді "Географічна вісь історії'" стверджує, що з планетарної точки зору в центрі світу розташований Євразійський континент - "географічна вісь історії". Це гео-політичне поняття тотожно Росії. Росія "займає у цьому світі центральне стратегічне положення, яке в Європі належить Німеччині. Вона може наносити й стримувати удари з усіх на­прямків, за винятком Піїіночі".

Виходячи з цього, Х.Макіндер вважав, що головним зав­данням англосаксонської геополітики є недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо "географічної осі історії" (Росії). луя цього необхідно відірвати максимальну кількість берегових просторів від євразійського блоку й постави­ти їх під вплив "острівної цивілізації". Очевидно, .що саме Х.Макіндер заклав до англосаксонської політики, яка стала через півроку геопо.итикою США й Північно-Атлантичного Союзу, основну тенденщю: будь-якими засобами перешкоджати самій можливості утворення євразиіського блоку, формування стра­тегічного союзу Росії й Німеччини, його геополітичному поси­ленню й експансії.

Американець голландського походження Ніколас Спайкліен (1893-1943) не приділяв великої уваги географії, зв'язку народу з грунтом, впливу рельєфу на національний характер, а розглядав геополітику як найважливіїпий інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної стратегії'.

Н.Спайкмен вводить надзвичайно важливе поняття "Середнього океану", маючи на увазі Атлантичний океан, обид­ва береги якого - американський та європейський - є ареалом найрозвиненшгої у технологічному й економічному розуміннях західної цивілізації. Нервовим центром та механізмом "атлантичного співтовариства" є США, їхній торговий та військово-промисловий комплекс. Якщо якась держава не має

геополітичної могутності, то ця держава вимушена вступити до загальнішого стратегічного союзу. Європа є розумовим придат­ком США, й поступово має скорочуватись політична суве­ренність європейських держав, а влада переходити до особливої інстанції, яка об'єднує представників усіх "атлантичних" про­сторів і підкоряється пріоритетному главенству США.

Таким чином, вже у 1942 р. Н.Спайкмен передбачив най­важливіші політичні процеси й їхні наслідки - створення Північно-Атлантичного Союзу (НАТО), зменшення суве­ренітету європейських держав, планетарну гегемонію США.

Петро Миколайович Савицький (1895-1968), за освітою еко­номіст, учень В.Вернадського й П.Струве, перший (і один з не­багатьох) російських авторів, якого в повному розумінні можна назвати геополітиком. Основна ідея П.М.Савицького полягає в тому, що Росія становить особливе цивілізаційне утворення, яке визначається через якість "серединносгі". Якщо "серединність" Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа є лише "західний мис" Євразії, то Росія займає цен­тральну позицію в рамках усього континенту. Росія - не частина Європи і не продовження Ази, вона — самостійний світ, са­мостійна й особлива духовно-історична геопомтична реальність - "Євразія".

Міжнародна політика, яку проводив Радянський Союз, у геополітичному сенсі багато в чому збігалася з концепціями П.М.Савицького. Аналіз радянської зовнішньої політики наво­дить на думку, що вона постійно дотримувалася саме євразійського курсу, ніколи не заявляючи про це відкрито.

Практично кожен з відомих геополітиків XX ст. приділяв увагу ролі українського фактору в світовому геополітичному просторі. В працях Ф.Ратцеля, які мали яскраво виражений пронімецький, націоналістичний характер, Україна розглядалась лише як "життєвий простір", який може бути використаним в процесі просторового зростання німецької держави.

Р.Челлен, аналізуючи політичні проблеми першої світової війни, показує "подвійний стандарт слов'янської політики Росії" та місце в ній українського фактору. Він вважав, що Росія, вико­ристовуючи "слов'янську ідею" для досягнення своєї гео­політичної мети, одночасно проводить таку реальну політику щодо України, яка руйнує ії як етнокультурну цілісність, обмежує можливості її участі у розв'язанні проблем європейського про­стору, не зважаючи на те, що вона має для цього всі необхідні об'єктивні і суб'єктивні передумови.

Практично кожен з відомих геополітиків XX ст. підкреслював унікальність української культури, характеризував й як таку, яка значно перевищує якість та розвиток загально-російської матеріальної та духовної . культури. Найбільш обгрунтовано цю позицію обстоював німецький філософ Макс Вебер. Підкреслювалась близькість української культурної тра­диції і стилю життя українців до середньоєвропейського типу.

Х.Маккіндер вважав, що Росія другої половини XX ст. пе­ребрала на себе всі функції колишньої Монгольської імперії. Зу­пинити її можливо лише створенням і підтримкою своєрідної "буферної зони". Саме тут і виявляється геополітична роль Ук­раїни, яка може стати такою зоною при умові перетворення ц в незалежну і суверенну державу.

Після здобуття Україною незалежності З.Бжезінський пи­сав: "Незалежна Україна змінює всю геополітичну карту Європи. Її поява - одна з трьох найбільших геополітичних подій XX ст. Перша подія - розпад у 1918 році Австро-У горської імперії'. Дру­га - поділ Європи у 1945 році на два блоки. Поява незалежної України може вважатися третьою такою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії." Він обстоює тезу про ви­значальну роль України у Центрально-Східній Європі.