63

Лекція № 1

Протестантизм. Римо-католицька церква напередодні реформації. Перші реформаційні рухи. Внутрішні і зовнішні причини виникнення протестантського руху в європі. Юридизм римо-католицької церкви та розбещеність духовентва – одна з причин виникнення протестантизму.

Джон Уїкліф, Ян Гус, Ієронім Савонарола

Увесь перебіг історичного процесу перетворення Римо-католицької Церкви у потужну абсолютну монархію, що настирливо і суворо поширювала свою владу в церковній і політичний сферах, вів до неминучого відходу від її початків Вселенської Церкви, до внутрішніх суперечностей, бо мирський меч в руках "намісника Христа" був явищем протиприродним, що глибоко спотворював духовну сутність і Церкви, і її предстоятеля.

Починаючи з ХІV ст. у надрах Римо-католицької Церкви виникали і поступово зріли настрої, спрямовані проти найкрайніших форм вияву догматичного й політичного диктату. В самому католицизмі з’явилися перші реформаційні рухи. У ХУІ ст. вони привели до повної реформації Римо-католицької церкви і виникнення нового християнського віро­вчення – протестантизму, що розділився через декілька десятиліть на три потужні вітки – лютерантство, кальвінізм і англіканство.

Тут доречно згадати основні віхи історії католицизму, які щільно пов’язані з зародженням цієї конфесії.

Ще в ХІ ст. Римська Церква в особі папи Лева IX рішучим чином поставила умовою церковної єдності беззастережний послух їй у всіх питаннях всіх її помісних Церков. У відповідь на пропозицію Константи­нопольського патріарха Михайла Керуларія відновити церковний зв’язок, який був порушений н а початку XIст.; він назвав Церкву, що не ко­риться Римові, “синагогою сатани"... (16). З листом папи, що містив цю заяву, в 1054 р. прибули в Константинополь папські легати і піддали православних анафемі. Відтак замість зближення відбувся повний розрив Церков.

Засада всецілого беззастережного послуху торкалася не стільки Римської Церкви яв колективу, що складався з християн-римлян, скільки її одноосібного зверхника – папи.

Це стає в дальнішому основним положенням римо-католицької екклезіології. "Диктатом" папи Григорія VII римський єпископ, що здійснює верховенство, визнається одноосібним, нікому непідсудним правителем Церкви.

Ще раніше цієї засади утверджується у VIII ст. за папи Стефана II право папи на володіння світською владою, Римо-католицька Церква набуває рис царства світу цього. Папа Інокентій III (ХІІ-ХІІІ ст.) діє як повелитель монархів, він вдається до збройної сили для при­душення єресей і завершує серію так званих хрестових походів. За нього була заснована інквізиція (1215) і набув поширення Інтердикт – страшна зброя в руках єпископату і папства у боротьбі за примат Цер­кви над державою. Папа Інокентій ІV дає благословення інквізиторам на застосування тортур (1252). Тортури в інквізиційних процесах схвалюються і наступними папами. Супереч^іна духові Нового Заповіту, беззасте­режна, сліпа покора вищому ієрархові ставиться в обов'язок членам Церкви і розглядається як головна умова спасіння.

В царині моральних понять також спостерігається відхід римського християнства від євангельських початків. Учення про папські індуль­генції і виправдання за гріхи відвертали увагу віруючих від головного: від прагнення до моральної чистоти і спрямовували до способів звільнен­ня від покарань. Усією системою цих учень підказувалася думка, що вірному синові папської Церкви при вчиненні гріхів неважко уникнути покарань за них... Це, звичайно, не могло не відбиватися на моральному житті як пастви Римо-католицької Церкви, так і її духовенства.

Багато було негараздів і в самому церковному житті. Папські схизми, що хвилювали Римо-католицьку Церкву наприкінці II і на початку ХІІ ст., а також наприкінці XIV і початку XV ст., були ліквідовані. Але не були подолані інші недоліки: симонія, заступання цер­ковних посад людьми, котрі зовсім не годилися для пастирського слу­жіння, занепад моральності серед духовенства й особливо у папському дворі, великі церковні побори, що лягали неабияким тягарем на люд, надмірне збагачення князів Церкви тощо.

Кращі представники Римо-католицької Церкви розуміли доконечну необхідність реформи Церкви серед чільників і звичайного люду.

Рішення в цьому напрямку були прийняті Константським (1414-1418) і Базельським (1431-1443) Соборами. Обидва ці Собори прого­лошували засаду переваги соборної влади над одноосібною папською.

Але постанови цих Соборів не були виконані.

В той же час виникають перші, спрямовані на реформацію церковного життя, антикатолицькі вчення і релігійно-політичні рухи.

Усередині ХІV ст. набуло широкого поширення учення першого англійського реформатора Джона Уїкліфа (бл. 1320-1384), котрий виступив виразником національних інтересів Англії. Разом з Миколою Герфордом Джоном Перві він виконав переклад Біблії з латинської на англійську мову. Він виступив проти сплати англійським королем податку на користь папської скарбниці, проти права папи призначати своїх кандидатів на церковні посади в Англії. Ідеї Уїкліфа розвинуті і в формі стрункої теорії в книгах “Про божественну владу” і “ Про світську владу”.

Уїкліф заперечує зазіхання папства вже тому, що не вважає Петра князем апостолів. Папа, на його думку, - це людина гріха (2 Сол. 2, 3), схиляння перед ним – огидне ідолопоклонство. Чернецтво – це образа для християнства, воно немовби хоче показати, що вчення Христа недосить досконале і недостатнє. Святе Письмо Уїкліф вважав єдиним джерело релігійного знання. Рух уїкліфізму викликав гонінні з боку папи Григорія У11 і був придушений. Сам Уїкліф уникнув папського допиту та суду, але згодом його труп було віддано на спалення папською інквізицією на знак осуду осуду за єресь. Вчення Уїкліфі справило помітний вплив на видатних представників європейського реформаційного руху. У 1415 році воно було осуджено католиками на Константському Соборі.

Послідовником філософських і богословських ідей Уїкліфа виступив знаменитий чеський реформатор Ян (Іоан) Гус (1369-1415), свяшеник, ректор знаменитого Празького університету, За публічну підтримку ідей Уїкліфа з університетської кафедри він був відлучений від Церкви і запрошений на допит на Собор в Констанцу. Виступав на захист своїх переконань. Гус не поступився вимогам безумовного та беззастережного зречення, сліпого послуху авторитету і до кінця ішов слідом за голосом свого сумління. За це він був осуджений Собором в єресі і виданий світським властям для страти – публічного спалення. Як сказав Еразм, Гус був спалений, але не переможений (exustus non convictus) .

Релігійний народний рух прибічників Гуса мав істотний вплив на перебіг подій у центральній Європі початку Х1У ст. і розхитування авторитету католицизму. Всі каральні заходи Риму проти гуситів наштовхувались на активний збройний спротив. Проголошений Гусом принцип триматися в питаннях догматів, церковних обрядів і правил життя Святого Письма чи, як говорили чехи, “Божого закону”, проводився гуситами в життя, незважаючи на різнорідні внутрішні течії, що склалися в гуситському русі. Тим не менше саме одному з послідовників Гуса – табориту Прокопію Великому належить заслуга першого публічного проголошення на Базельському Соборі принципу релігійноі свободи та терпимості.

Сміливим осуджувачем пороків Римо-католицької Церкви був наприкінці ХУ ст. у Флоренції монах-домініканець Ієронім Савонарола, відлучений папою від Церкви і страчений як єретик в 1398р. Папська інквізиція продовжувала свою активну діяльність, щоразу спалахували вогнища аутодафе. Слухняна папським вказівкам Римо-католицька Церква вела в цей час жорстоку боротьбу з "відьмами" (булла Інокентія VІІІ, 1484р.).

Папа Лев І буллою 1515 р. організував в єпархіях архиєпископа Магдебурзького п’ятирічний розпродаж “повних індульгенцій”, надходження від котрих ішли частково на побудову римського храму св. Петра, частково на користь названого архиєпископа, певну вигоду від цієї справи мав і німецький імператор.

Явний відхід Римо-католицької Церкви, від євангельського духу, що відбився в усьому цьому, був головною релігійною причиною реформаційних рухів.

Слід згадати про V Латеранський Собор (1512-1517), що відбувався за пап Юлія II і Лева Х, і вважався у римо-католиків Вселенським. На цьому Соборі питання реформи Римо-католицької Церкви було висунуто як першочергове завдання, але цього завдання Соборові не вдалося виконати. Сучасний католицький професор богослів’я Ганс Кюнг пише з цього приводу "Невдача цього Вселенського Собору, що засідав тривалий час, була катастрофою для Церкви; через шість місяців після його закриття спалахнула лютеранська реформація” (17).

Запитання до теми:

Чим характеризується загальний занепад Західного християнства у Х1-Х111 ст? Назвіть кілька ознак цього явища?

Яку роль у початку реформаційних рухів відіграли Джон Уїкліф, Ян Гус та Ієронім Савонарола? В яких областях морального життя виявлявся юридизм католицького віровчення? До яких наслідків призвели інтердикт та інквізиції?Про що свідчила моральна розбещеність духовенства у ті часи?

Завдання до теми:

Порівняйте погляди Джона Уїкліфа, Яна Гуса та Ієроніма Савонароли. З ’ясуйте спільні та відмінні риси у їхніх судженнях про Церкву.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.

Лекція № 2

Спотворення римо-католиками віровчення – одна з причин виникнення протестантизму. Мартін Лютер і його роль у протестантському русі. Лютеранство – один з різновидів реформаційних течій. Розділення Німечини на прихильників римо-католицької церкви і Лютера. Селянські рухи на підтримку протестантів. “Аугзбурзьке визнання”. Аугзбурзький мир

Починаючи з ХІ ст. Римо-католицька Церква визнає, що Святий Дух “від Отця і Сина походить”; в Нікео – Царгородський Символ Віри, не обговоривши питання на Вселенському Соборі, єпископ римський вніс додаток “і від Сина”.

Можливо, захищаючи євангельське вчення про Сина Божого, сформульоване в Нікеї ще в VI ст. іспанські єпископи цим додатком, “filioque” хотіли підкреслити рівність Осіб Святої Троїці. Однак невдовзі ця думка про вічне походження Святого Духа і від Сина почали відкрито обгрунтовувати і захищати у Франції та Іспанії, а на початку ІХ ст. (809р.) в Аахені відбувся собор під головуванням Карла Великого. З огляду на незгоди між учасниками отці собору не дійшли згоди і залишили VІІІ-й член Символу Віри незмінним. Але Карл Великий, перший із західних імператорів, остаточно відірвавшись від Візантійського імператора, бажаючи підкреслити свою незалежність від Візантії і своє значення в Церкві, звернувся до папи Лева ІІІ з проханням утвердити вчення про Святого Духа, яке нещодавно з’явилося і внести його в Нікео – Царгородський Символ Віри. Папа Лев ІІІ відкинув прохання імператора Карла Великого і щоб запобігти в майбутньому можливість перекручення Нікео – Царгородського Символу Віри, викарбував його на двох срібних дошках, - на одній грецькою і на другій латинською – і поклав ці дошки біля гробниці апостолів Петра і Павла з написом “Я, Лев, поклав ці дошки з любові до Православної віри і для її збереження”. Однак ці заходи ні до чого не привели: за сприяння імператора Карла Великого і його наполяганням новий догмат став швидко поширюватися у підвладних йому країнах. Згодом це внесення осудив і папа Іоанн VІІІ, визнавши, що цей додаток зроблений “від безрозсудства” (879 р.), але вже його наступник Адріан ІІІ, особистий ворог константинопольського патріарха Фотія, вчення про походження Святого “від Отця і Сина” звів до ступеня догмату. Так, підо впливом світської влади і людської пристрасті, новий догмат на кінець Х – го ст. поширився по всьому Заходу, крім міста Риму.

Єдиною підставою на виправдання цього додатку були умовиводи західних богословів, схильних до раціоналізму. Римо-католики змішували тут два догматичні моменти – догмат особистих властивостей Іпостасей і зв’язаний з ним догмат одноістотності Осіб Пресвятої Трійці. Так, блаженний Феодоріт говорить, що “не від Сина чи через Сина Він (Дух Святий) має буття, але що він походить від Отця, властивий і Синові, як названий одноістотним з Ним”. Отже, Дух Святий одноістотний з Отцем і Сином, Він є Дух Отця і Сина, тому що Бог є одноістотна і нероздільна Трійця. Цю істину ми отримали від Самого Викупителя, її ствердили апостоли і виклали нам Вселенські Собори. Від неї і віддалилися через свої мудрування римо-католики.

Догмат про першорідний гріх римо-католики перекрутили також. В той час, як Православна Кафолічна Церква вчить, що “Бог створив людину безгрішною за природою і вільною за волею, безгрішною не тому, що вона була недоступною для гріха, бо лише Саме Божество не може грішити, але тому, що грішити залежало не від його природи, а від її вільної волі. За сприяння благодаті Божої, вона могла би чинити добро; при своїй вільній волі, від допусту Божого, могла відвернутися від добра і бути у злі. Римо-католики ж вчать, що Бог, створивши людину з двох протилежних, а відтак протидійних одна одній частин (душі і тіла, розуму і чуттєвості), усунув цей дуалізм тим, що особливим від творення актом, надав праотцям надприродний дар “благодатної праведності”, який до падіння, і втримував душу і тіло в їх гармонії, усуваючи між ними природний розлад. Джерело розладу полягало в чуттєвості, в похоті, але це джерело було паралізовано до падіння дією благодаті. “Перша людина”, – говорить римо-католицький кардинал, єзуїт Белярмін, “втратив первісну красу, якою, немовби якоюсь вуздечкою, утримувалися пристрасті”. І потім: “Досконалості першої людини не були внадрені і вкладені в її природу як природні дари; навпаки вони були пришиті і додані їй, як надприродні дари, чисто зовнішнім чином”.

Отже, римо-католики вчать, що стан перших людей був надприродним, що, з падінням людини, вона була позбавлена лише благодаті, як вуздечки, що природа людини залишилася неушкодженою в той час, як Святе Письмо, Вселенські Собори і Святі Отці вчать, що перша людина вийшла з рук Творця досконалою, як душею, так і тілом (Бут. 1, 31), що падіння потягло за собою не лише втрату благодаті, а й спричинило псуття природи, пошкодження сил душі (Бут. І, 7–13), затьмарення в них образу Божого.

Якщо, як вчать римо-католики, Сам Бог підтримував у перших людей рівновагу між нижчими та вищими прагненнями, якщо надприродний дар благодаті, подібно до вуздечки, утримував плоть у послусі духу, то чому тоді в ньому нижчі сили взяли гору над вищими? Невже благодать, яка спрямовувала волю людини на добро, виявилася безсилою продовжувати далі свою діяльність? Чи вона залишила людину, надавши її самій собі? – чому? Все це несумісно ані з Біблійним ученням, ані з поняттям про Бога, як усемогутню сутність.

Римо-католицьке вчення, доведене до логічного кінця, приводить до думки, що Сам Бог є причиною зла у світі, тобто їхнє вчення про першорідний гріх приводить до абсурду.

Учення про першорідний гріх, яке полягало у тому, що в прародичів і всього людства був відібраний “надприродний дар благодаті”, привело до догмату про “непорочне зачаття Діви Марії”. Цей догмат був проголошений у 2-ій пол. ХІХ ст.

Римо-католики вчать, що для того, аби стати достойною Матір’ю Христа Спасителя, Пресвята Діва Марія, як виняток, – у вигляді привілею, була звільнена, при своєму зачатті, від першорідного гріха. Вона отримала надприродний дар благодаті, дар “первісної праведниці” і була цим самим уподібнена до Єви перед її гріхопадінням. Офіційне римо-католицьке вчення про догмат “Непорочного Зачаття” стверджує таке: “Вчення, яке містить, що Преблагословенна Діва Марія від першого моменту Свого Зачаття за особливою благодаттю і перевагою від Всемогутнього Бога, з огляду на заслуги Ісуса Христа, Викупителя людського роду була збережена від будь-якої плями першорідного гріха, – є вчення, відкрите Богом, тому його повинні твердо і рішуче визнавати усі вірні”. В такому ж дусі висловлюють свої думки римо-католицькі богослови, наприклад, Тишкевич, Улартон та ін., мовляв, будучи всеціло, і душею, і тілом, дочкою Адама, залишаючись причетною до першорідного гріха, – бо він невіддільний від старозавітної природи людської, – Діва Марія учинила першорідний гріх і Собі безплідним, чим і посоромила диявола.

Можливість підстав для догмату “непорочного зачаття” відкидається і словами апостола Павла: “Через одну людину гріх увійшов у світ і через гріх (увійшла) смерть, бо так смерть увійшла до всіх людей, адже через нього усі згрішили” (Рим, V, 12). Не має підстав цей догмат і в тих місцях Святого Письма, на які посилаються римо-католики. Та й сам, згаданий вище, римо-католицький богослов Улартон “визнає недостатність посилань на Святе Письмо і, на завершення свого тлумачення цього догмату, відверто заявляє, що зі Святого Письма не можна вивести цей догмат”. І чи ж не цим пояснюється, що в офіційне визначення цього догмату папа Пій ІХ не вніс ніяких посилань на Святе Письмо.

За догматом “про непорочне зачаття” було проголошено в 1950 р. догмат про Воскресіння та Вознесіння Діви Марії, і цей новий догмат став логічним висновком з догмату “про непорочне зачаття”, бо, якщо Матір Божа була вилучена з загального закону першорідного гріха, то Їй, природно були дані і надприродні дари – праведність і безсмертя. Вона, подібно до прародичів до гріхопадіння не повинна була підлягати закону тілесної смерті.

Особливий наголос вкладається римськими богословами в учення про папу і про папську владу. Тут з особливою силою виявилось розуміння законників, юридичний погляд про благодать і суть Церкви. Перекручення учення Христового, апостолів, рішень Вселенських Соборів і поглядів святих отців дуже чітко відокремлює Рим від православного вчення.

Вчення про папську владу, про видимого главу Церкви, “заступника” і намісника Христа”, що іноді затуляє невидимого главу – Христа, є фундаментом усього вчення, усієї догматики римо-католицтва. Але це вчення суперечить основам Євангельського й Апостольського вчення і про Церкву, і про її життя, і про пізнання Істини.

Постанова Ватіканського Собору 1870 р. говорить про те, “що коли римський першосвященик промовляє зі своєї кафедри, тобто, коли, виконуючи своє служіння, як пастир і вчитель всіх християн, він у силу своєї вищої апостольської влади, визначає вчення про віру чи моральність… володіє тією непогрішністю, якою Божественний Спаситель благоволив наділити Свою Церкву…

У “Зводі канонічного права” (1917) поміщено ряд папських булл (булла Боніфація VІІІ, 1302 р.; Євгенія, 1439; Павла ІV, 1559 р.) в яких стверджується про те, що підпорядкування римському єпископу є необхідною умовою спасіння, що йому (папі римському) передана цілковита влада пасти Вселенську Церкву, керувати нею, що римський першосвященик володіє повнотою влади над племенами і царствами і всіх судить.

ХІІІ-е ст. було ознаменовано в релігійному житті Європи остаточною перемогою папства над світською владою. Рим знову став володарем світу. За помахом папи цілі народи приймають меча і хреста і йдуть битися проти кожного, кого папа назве своїм ворогом.

Папа – “намісник Христа і Бога” на землі, тому йому належить право верховного суду над усіма і право скидати королів. “Я сам імператор”, - так завершив свою промову у 1300 р. Боніфацій VІІІ. В цій боротьбі за світську владу над світом єпископ Риму входив у внутрішню суперечність з самим собою, бо світський меч в руках “намісника Христа” був дивним і неприродним явищем, яке глибоко спотворювало духовну сутність і Церкви і її предстоятеля. Багато представників Церкви та окремих народів почали усвідомлювати це, відзначаючи, що “намісник Христа” на землі зловживає своїм становищем, іменем віри, інтригами і ціною крові окуповуючи своє світське панування. З ХVІ ст. почався релігійний, моральний і політичний занепад папства та римської Церкви. Більшість народу стогнало під гнітом морально розбещеного папського двору і духовенства. Духовенство, – як свідчить сучасний німецький історик, – “ставиться з презирством до вивчення богослів’я; воно нехтує Євангеліє і прекрасні Твори Святих Отців; воно мовчить про віру, про благочестя, поміркованість та інші чесноти, які вихвалялися навіть декотрими з найкращих язичників, воно не говорить про чудеса милосердного Бога і заслуги Спасителя. Однак навіть на вершині своєї влади папи не усвідомлювали небезпеки своєму становищу. Падіння папства настало тоді, коли в особі Боніфація VІІІ папство, як видавалося, встигло накласти свої кайдани на народи Західної Європи. Зітнувши імператорів, папи не змогли впоратися з королями. І першим, хто вступив у боротьбу з папськими зазіханнями, був французький король Філіп ІV Гарний (1285–1315),котрий пішов на конфлікт з папою Бенедиктом VІІІ у 1314 р.

На початку XVI ст. європейський і особливо німецький християнський світ, який вже давно звик до всіляких зловживань, був глибоко обурений безсоромством продавців індульгенцій. В 1513 році на папський престол вступив Лев Х, який, походячи з дому Медічів, успадкував від нього любов до наук і був людиною схильною до розкоші. Аби покрити витрати на всілякі потреби, він скористався індульгенціями. Продавці індульгенцій наводнили своїх товаром, особливо Німеччину. Прибутки, звичайно, усі йшли до Риму, причому зібрані гроші насмішкувато називали peccata germanum, “гріхами німців”. Римська церква вміла прекрасно надавати блиску своїм зловживанням. Так в одній з інструкцій архиєпископ Майнцський та Магдебурський Альбрехт пояснював, що власне, дає індульгенція: по-перше, повне відпущення гріхів, повернення божественної благодаті, звільнення від чистилищного вогню, надання привілеїв в участі у всіх благах церкви, в молитвах, в паломництвах тощо. Для здійснення цієї справи був вибраний один домініканець, бакалавр богослів’я, Тецель з Лейпціга. Об’їхавши різні місця, він восени 1517 року наблизився до Вітенберга, що дало привід до зіткнення з Лютером, і це зіткнення спричинило початок реформації. Однак реформація була б неможливою, якби у тому, з ким доведеться зустрітися Тецелю за посадою, не відбулося наперед внутрішнього перетворення.

Мартін Лютер (1483 – 1546) народився у саксонському місті Ейслебені в родині рудокопа. Сім’я була патріархальна, доволі заможна (батько орендував кілька плавильних печей і штолень). Мартін готувався стати освіченою людиною, вчився у місцевій школі, потім у школах інших міст, у 19-річному віці вступив до Ерфуртського університету, де вивчав право та філософію, готуючись до юридичної кар’єри.

Але по закінченні університету із ступенем магістра (1505) Лютер, всупереч бажанню батька, прийняв чернецтво в монастирі августинського ордена в Ерфурті.

В нових умовах він переживає глибоку духовну кризу. Обурюваний спо­кусами, він не знаходить задоволення й спокою в аскетичних подвигах. Відверті бесіди з генеральним вікарієм августинського ордену Штаупіцем певним чином заспокоїли збаламучену совість молодого монаха. Штаупіц радив йому покладати надію не стільки на подвиги, скільки на милосердя Боже.

Після кількох років перебування в монастирі Лютер отримує сан пресвітера (1507). В монастирі Лютер виконував нові обов’язки з величеезним сумлінням. У 1511 році він здійснив поїздку в Рим, де переконався у розбещеності тамтешнього духовенства. Повернувшись з Риму він через рік став доктором богослів’я. Свою науково роботу він поєднував з проповідництвом. Його проповіді знаходили багато співчутливців. Через декілька років він стає професором Віттенберзького університету (Саксонія) й удостоюється звання доктора богослів’я, У Віттенберзі сталося його перше зіткнення з римо-католицькими авторитетами, з питання про продаж індульгенцій.

Як уже сказано, в епоху гуманізму, коли папи, опікуючись мистецтвами, несли особливо великі грошові розходи, індульгенції давалися головним чином за гроші. Продаж індульгенцій в цей час відбувався з незвичайним розмахом і становив для пап джерело величезних доходів.

Отже, 1517 р. до Віттенберга прибув для продажу індульгенцій на користь папи та архиєпископа домініканський монах Тецель. Запрошуючи віруючих купувати індульгенції не тільки для живих , але й для мертвих, Тецель говорив: “Як тільки в скриньці задзвенить монета, душа вистрибне з вогню”. Почувши про безсоромні дії Тецеля, Лютер вирішив боротися проти таких зловживань. В жовтні 1517 року він просить архиєпископа Альбрехта скасувати індульгенції і тоді ж прибив до брами замкової церкви 95 тез, в яких висловлено переконання про те, що торгівля індульгенціями – омана.Ось основні з цих положень: “...Наш Господь і Вчитель Ісус, кажучи “ покайтесь”, хотів, аби усе життя віруючих було покаянням... внутрішнє покаяння ніщо, якщо воно і зовні не тягне за собою цілковитого умертвлення тіла. Папа не може звільняти від жодних покарань ... не може звершувати ніякого відпущення провин. Чисто по-людськи думають ті, хто вважає, що як тільки у скриньці задзвенить монета, то душа полетить на небо... Не по-християнськи проповідують ті, хто вчить,ніби для відкупу душі не потрібна скруха... кожен істинний християнин, що кається. Має повне прощення гріха і провини і без індульгенції...Істинний скарб церкви є Святе Євангеліє слави і благодаті Христової... ми стверджуємо, що індульгенція не може скасувати ані найменшого гріха...” Не виступаючи проти основ римського католицизму, Лютер осуджу­вав у своїх тезах практику продажі індульгенцій, стверджуючи, що вона викличе у грішників почуття безкарності. Тези набули значного поширення.

Тим часом Тецель, здобувши також ступінь доктора богослів’я, висунув нові тези, в одній з яких він заявляє, що індульгенція може згладити найстрашніший гріх, навіть збещещення Матері Божої. В них говорилося також про папу як зверхника вселенської церкви.

Зі свого боку Лютер ішов далі у своїх судженнях, які різко суперечили тодішнім діям римського папи, в результаті чого його викликали на суд в Аугсбург, де від нього зажадали зректися хибних поглядів. Однак Лютер, підтриманий друзями, відмовився від зречення і втік з Аугсбурга. Відтепер він став ще різкіший у своїх висловлюваннях, і проголошував папу мало не антихристом, а папську владу як таку, що суперечила постановам Нікейського собору. У червні 1520 року він написав свій твір: “Про поліпшення стану християнства”, в якому проводить думку, що всі християни мають священне достоїнство, папа не повинен мати влади над імператором, і взагалі називає його антихристом. У відповідь на це папа Лев Х видав проти Лютера буллу, в якій осуджувалися його тези (41 твердження). Однак у Німеччині успіху вони не мали. Невдоволені папським засиллям в Німеччині встали на бік Лютера, а прибічники папи звинуватили його в єресі. Під час проповідей і дис­путів Лютер заявляв, що визнав лише авторитет Святого Письма і що в багато дечому солідаризується з Уїкліфом і Гусом. В 1520 р. була опу­блікована булла папи Лева X, під страхом відлучення вимагаючи від Лютера зречення від його поглядів, але Лютер привселюдно, на очах студентів, 10 грудня 1520 року спалив папську буллу зі словами: “Оскільки ти зневажила святого Господа, то нехай поглине тебе вічний вогонь”.

Розрив з Римом став очевидним. Лютер тепер відкрито виступає проти Римо-католицької Церкви, називаючи її “вертепом розбійників” і "блудницею”; з-під його пера виходить гарячі, сміливі статті й памфле­ти, їхня мова проста, груба і й дотепна. Він закликав імператора й дворянство знищити в Німеччині владу папи, передавши його функції одному з німецьких архиєпископів, передати державі церковні володіння, розпустити чернечі ордени, дозволити брати шлюб духовним особам (до речі, сам Лютер, ще будучи католицьким священиком, навмисно порушив правило целібату й узяв шлюб), скасувати інквізицію, аби боротьба з хибними поглядами велася на підставі розумних доказів, а не з допомогою вогню й тортур. Ім’я Лютера стало незвичайно популярним.

Спробу подіяти на Лютера зробив німецький імператор Карл V. Лютер відповів йому: “Якщо мене не переконають у помилковості на підставі Письмя чи доказів розуму... я не можу і не бажаю відмовитися від чого-небудь. Нехай допоможе мені Бог. Амінь”. Імператор оголосив Лютера поза законом (Вормський едикт 1521 р.). Невдовзі у Вормсі відбувся сейм, куди новий імператор запросив і Лютера, котрий виступив там на захист своїх тверджень. По-суті справи своїми промовами перед імператором та державним зібранням він підірвав авторитет церкви і висунув принцип вільного самовизначення віруючих без посередництва церкви. 26 травня на сеймі було вирішено піддати Лютера державній опалі. Але курфюрст саксонський забезпечив йому в замку поблизу Ейзенаха. Лютер, однак, не перебував там довго, а їздив по країні і проповідував, аж поки не прибув до Вітенберга. Скрізь він знаходив співчуття і підтримку з боку народу. Власне, реформація і почалася в Саксонії, Фрісландії, померанських містах, Ліфляндії і Сілезії, а трохи згодом в Прусії та Мекленбурзі. А у Франкфурті-на-Майні міська рада вже в 1523 році звеліла духовенству проповідувати слово Боже чисто і без якихось домішків. Головним же осередком реформації став Страсбург, де, починаючи з 1524 року, почало скасовуватися римо-католицьке богослужіння.

Реформаційний рух охопив різні верстви німецького суспільства. Князів приваблювала перспектива секуляризації церковних володінь. Селя­ни сподівалися, що Реформація принесе їм звільнення від кріпаччини, чи, принаймні, значне полегшення у їхньому становищі. Всі були зацікавлені у скасуванні тяжких поборів на користь Риму.

Одразу ж у реформаційному русі намітилась радикальна течія – анабап­тизм, представники якого ішли далі Лютера у питаннях віри і зовсім не поділяли його консерватизму у соціальних питаннях.

В результаті учення Лютера втратило популярність серед селян та реміс­ників. Реформація втратила свій “селянський” характер і стала в подаль­шому “князівською”.

Саксон­ський курфюрст Фрідріх Мудрий надав Лютерові пристановище у своєму замку. Пере­буваючи у безпецІ, Лютер береться до перекладів Святого Письма з латин­ської на німецьку, вживав заходів з облаштування церковного життя своїх послідовників, пише катехизис. Справа Реформації, дарма на вороже ставлення до неї імператора, тривала.

Карл V, зайнятий до цього війною в Італії, знову намагається оголо­сити Реформацію поза законом. На засіданні рейхстагу в Шпеєрі (1529) він домагається практичного виконання Вормського едикту 1521р. про приду­шення Реформації. У відповідь князі та міста, що підтримували Лютера, заявили протест. Так виникла назва “протестанти”.

Суперечки розпалювалися усе гостріше. Здаючи собі справу в тому, що імператор не зупиниться перед застосуванням сили, лютерани в місті Шмалькальдені уклали військову оборонну спілку проти імператора (1532). У 40-х роках Карл V дійсно вирушив у воєнний похід проти протестантських князів. “Шмалькальденські” війни велися з перемінним успіхом, то при­пиняючись, то спалахуючи знову, але остаточна перемога була на боці протестантів. У 1555 р. був укладений так званий Аугзбурзький релігій­ний мир на умовах визнання за князями свободи вибору віровизнання; однак їхні піддані у питанні віровизнання повинні були йти слідом за своїм володарем, керуючись принципом: “Чия влада, того й віра” (“Cuius regio,eius religio “), в результаті чого Німецька імперія виявилася поділеною між двома віровизнаннями.

Вся північно-східна Німеччина, а також землі Саксонії відійшли до протестантського табору. У католицькому залишилися південно-східна частина з землями Габсбургів, Баварія і західна частина Німеччини.

Бачачи крах своїх планів, Карл V зрікся престолу. Лютера в цей час вже не було в живих; він помер у 1546 р.

Отже вітка протестантизму, шо виникла в Німеччині, – отримала свою назву за іменем ученого монаха Мартіна Лютера.

Основна мета його вчення – визволення Церкви з-під гноблення Римо-католицького папізму і повернення християнства до чистоти апостольсько­го віку. Однак учення Лютера неминуче відбивало дух і характер своєї епохи, як і інші протестантські конфесії, лютерантство виросло не органічно з факту євангельського Благовістя, а з опозиції проти крайнощів католицького світогляду, морального занепаду римо-католицтва. До ідеї боротьби за чистоту Церкви, таким чином, долучався елемент нецерковний, що ворогував з папством не з релігійних спонук, а з спонук політичних, економічних та політичних. Це негативним чином відбивалося на розвитко­ві реформації і її вчення. Поставивши перед собою завдання відновлення чистоти Церкви від католицьких перекручень, Лютер та інші вожді Рефор­мації недостатньою мірою були готові для її виконання: їхня середньовічна схоластична освіта не давала їм досить глибокого знання творінь отців та вчителів Давньої Церкви на Сході, у своїх тлумаченнях вони спиралися лише на власний домисел та особисту думку.

На сеймі, що відбувся в Аугсбурзі, мала вирішити релігійна доля Німеччини. Звідусіль туди зібралися німецькі князі та уповноважені від міст держави. На ньому було прийнято так зване “Аугсбурзьке визнання” (25 червня 1530 р.) і підписане багатьма німецькими князями і представниками з ряду німецьких міст.

“Аугсбурзьке визнання” складалося з двох догматичних частин, в яких головні положення віри протестантської церкви викладалися як противага римо-католицькому вченню. До них долучались сім інших статей, які торкалися скасованих зловживань. Основна ідея полягає у звільненні вчення про спасіння у Христі від усіх людських додатків. Певну складність становив десятий артикул, який трактував про євхаристію. Там написано так: “Про вечерю Господню (наші) вчать, що тіло і кров Христа істинно присутні і роздаються тим, хто споживає трапезу Господню”. А далі йшло доповнення: “І не схвалюють тих, хто вчить інакше”. Останнє викликало супротив у римо-католиків. У відповідь на це Меланхіон написав апологію до десятого члена.

– “Апологія Августина”, в якій стверджувався євангельський принцип виправдання вірою, з’ясовувалися всі спірні питання і спростувався римський католицизм.

В цей час у Німеччині виникає рух анабаптистів (перехрещенців) та спалахує селянська війна. Проповідником вчення анабаптистів став Томас Мюнцер. У травні 1520 року він організував селянський бунт, який виразно носив соціально-демократичний характер. Центром повстання було місто Мюльхаузен. Однак натовпи селян були розбиті у битві біля Франкенгаузена, а самому Томасу Мюнцеру зітнули голову.

На противагу Лютеру, Мюнцер висунув вчення про безпосередній зв’язок з Богом. Вихідний пункт цього твердження – вчення про внутрішнє слово, про дух і основу душі. Бог вирікає Своє Слово у середину душі. Людина через це безпосередньо обожествляється Богом. При цьому він, звичайно, вимагає, щоб душа утримувалася від будь-якої тілесної похоті. В душі повинен бути дух найглибшої скорботи, смутку і скрухи, і тоді до неї наближається Бог. Цей стан і є ревність із стражданням Христа і настільки в ньому вже міститься виправдання.

У січні 1525 року вибухнуло ще одне селянське повстання, яке поширилося по Швабії, Франкену, та Ельзасу. Селяни висловили свої скарги у 12-ти статтях, - про право самім вибирати пасторів, про скасування десятини, зменшення панщини. Лютер спочатку підтримував помірковані вимоги селян, але згодом виступив з різкою критикою їхніх дій і закликав жорстоко розправитися з повстанцями, що й було згодом зроблено.

Тим часом Реформація в Німеччині набувала розмаху. На бік реформації перейшов і глава німецького ордену Альбрехт брандербурзький, який прийняв у своє володіння Прусію. З метою захисту реформації у 1526 році був заснований Торгаузький союз, до якого приєдналися ряд північно – німецьких князів. А на Шпейєрському сеймі у 1526 році (червень) було прийнято рішення, щоб кожен з тих у Саксонії, котрих торкався вормський едикт, міг жити і керувати

Запитання до теми:

Які догмати Вселенських соборів були особливо пепрекручені римо-католиками у Х1-Х111 ст? В чому виявлявся конфлікт між римською Церквою та європейськими державами? Хто з європейських монархів першим виступив проти одноосібної влади римських пап?Чи можна вважати продаж індульгенцій приводом до початку Реформації в Німеччині? Що спонукало Мартіна Лютера до його виступу проти католицькоі Церкви?

Завдання до теми:

З ’ясуйте суть і зміст 95 тез Мартіна Лютера.Які з них були особливо гострими і проти чого вони були спрямовані?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.