Методизм

Методизм виник у ХVІІІ ст. в результаті прагнення пожвавити державну Англіканську Церкву. Зародилося це нове англійське віровизнання під впливом лютеранського піетизму в студентському середовищі Оксфордського університету. Його головним ініціатором був Джон Веслей (1703–1791), котрий став невдовзі священиком Англіканської Церкви. Все почалося з утворення у 1729 р. невеликого релігійного гуртка, учасників якого за суворі правила і подвижницький спосіб життя стали називати “методистами”. Їхнє число поступово збільшувалося. Методисти повели широку роботу серед простолюду, виступаючи де доведеться, частіш усього просто неба. На перший план вони висували діяльну любов, що передавалася в діяльному соціальному служінні.

Англіканське духовенство несхвально дивилося на діяльність Веслея і відмовило йому у поставленні священиків. В ХІХ ст. методисти повністю відокремилися від Англіканської Церкви. Веслей став рукопокладати священиків сам, оголосивши пресвітерство рівним за благодаттю єпископству.

Методизм набув поширення в Америці. Особливе зростання він мав в ХІХ ст. у 1951 р. був заснований Всесвітній союз методистів.

Запитання до теми:

З’ясуйте погляди Веслея. Чому він розчарувався в англіканстві? Що нового він уніс у церковне життя? Схарактеризуйте особливості адміністративного устрою та віровчення методистів.

Чим пояснити відносний успіх діяльності методистів?

Що являє собою течія “Учні Христа” або кампбеліти? Які основні положення їхнього вчення?

Завдання до теми:

Які основні тенденції в розвитку протестантизму можна визначити? Що їх об ’єднує? В чому розбіжності між ними?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.

Лекція 11 Протестантизм на сучасному етапі

У протестантизмі слід розрізняти два різні напрямки: ортодоксальний протестантизм послідовників Лютера і Кальвіна і так званий модерний протестантизм, поширений у нинішній час. Відмітна особливість цього нового напрямку полягає у тому, що кожна окрема людина, її особисті переживання стають мірою речей, а необхідність поповнення індивідуального розуму, пізнання Істини соборним церковним розумом відкидаються. Цим релігійним суб’єктивізмом сучасний протестантизм вступив у різку суперечність з Лютером і навіть Кальвіном, бо ці “отці протестантизму” були змушені виступити проти римського учення, проти юридизму і пасивного сприйняття благодаті, усвідомленням сили Божої, що все долає, і не підлягає людському нагляду, перед котрою неодмінно мусить замовкнути нікчемне людське “я”. Але сам початок релігійного суб’єктивізму був усе таки покладений Лютером, його запереченням передання і “випаданням з досвіду Церкви”.

Суб’єктивізм перетворив релігію в позбавленні твердої основи, мінливі переживання окремих, не зв’язаних між собою, особистостей, зведений у принцип суб’єктивізм розпилює віру: звідси замість єдиного “стовпа й утвердження істини”, замість єдиного цілого – Тіла Христового – море сект, котрі в ученні про віру й Церкву зайшли далі Ватікану й початкового протестантизму. У протестантизмі не Святе Письмо і не досвід Церкви визначають богословське мислення, а, навпаки, останнє зумовлює вірогідність першого. Для доказу цього упередженого твердження протестантистські богослови вибирають з Святого Письма ті тексти, якими його можна підтвердити. При цьому вони беруть ці тексти смикано, поза будь-яким зв’язком з контекстом, із загальним змістом оповіді Святого Письма. Природно, що смисл при цьому перекручується або тлумачиться спотворено.

Характерною рисою сучасного протестантизму є також перекручення, примітивне розуміння учення Церкви про спасіння. У протестантів (практично у всіх) в ученні про спасіння кожної людини і всіх християн разом є особлива теза: людина спасається тільки вірою. У більш спрощеному вигляді це можна почути від будь-якого іноземного нинішнього проповідника у такому формулюванні: “Прийми Христа як свого особистого Спасителя, прийми Його нині, увіруй, і ти в ту ж мить спасешся”…, спасешся в той момент, коли увірував і прийняв Христа як свого особистого Спасителя. Цей протестантський постулат, згідно з яким людина спасається не вірою, що супроводжується ділами любові і милосердя, а тільки вірою самою по собі, не просто омана, котру ми мусимо відмітити, а річ глибинно трагічна, бо з цього вчення випливають дуже сумні для морального вигляду протестантів висновки.

Відзначимо, що західні протестанти відрізняються від нас зовні безтурботним настроєм, вони завжди посміхаються і завжди радісні. Католики – ні, католики знають, що це діло непросте. А протестанти як брати у Христі допомагають усім, допомагають і нам, щиро вважаючи себе вже спасенними. І це дуже сумно. Адже це означає, що уявлення про аскезу, уявлення про боротьбу з гріхом, часто багаторічну, важку, з потом і кров’ю, про подолання гріховного початку в самому собі, власних пристрастей, і гріховних навиків у них повністю відсутнє. Коли вже людина спасенна, то як можна ставитися серйозно до якого аскетичного подвижництва? Тому у протестантів немає і постів, немає зовнішніх виявів стриманості, тому і богослужіння сприймаються як певна данина, котру треба віддати Богові, а не як засіб внутрішнього аскетичного зростання. Тому у них відсутнє уявлення про ранкове і вечірнє келейне правило.

Цим самим вся історія протестантизму свідчить, що відрив від справжньої церковності, від Святого Письма призводить, які б не були щирі спонуки вождів протестантизму, не до відродження апостольської простоти і чистоти віровчення й життя, а ще до очевиднішого, аніж у католицизмі, перекручення учення Давньої нерозділеної Церкви.