Лютеранське вчення про Церкву

Визнавши Римо-католицьку церкву заблудлою і порвавши з нею, Лютер і лютерани не навернулися до Церкви, що безперервно перебувала в істині, а створили “свою церкву”, тобто поклали початок новій релі­гійній громаді, без успадкованого від апостолів єпископату, і для цієї громади виробили нову екклезіологію і нові віровизнавчі норми, спира­ючись на власне тлумачення Біблії.

Це говорить насамперед про несумісність протестантизму з вірою у непохитність апостольської Церкви – Церкви, врученій пастирському піклуванню апостолів та їх наступників, котрі мають особливе післанництво згори, з вірою у церкву одну і єдину, раз і назавжди засно­вану Христом, яка має на землі видиме неперервне буття до кінця віку. Дії Лютера і лютеран самі по собі є запереченням такої віри в Церкву Христову. Визнаючи таку віру, Лютер не мав би слушності виступити в ролі засновника нової Церкви, яка не є неперервним продовженням того, що створив Христос. Гріх невір’я в Церкву,що лежить в самих основах лютеранства, лютеранам треба було б якось виправдати. Треба було відповісти на пи­тання, де ж була істинна Церква до Лютера.

Лютерани вдалися до цього до вчення про невидимість Христової Церкви. Ми, мовляв, також віримо у Церкву і визнаємо її безперервність, але до Лютера істинна Церква існувала на землі “невидимо”, вона була позбав­лена організаційних форм і складалася з істинно віруючих людей, ві­домих одному Богові. Вихід із становища, таким чином, бува знайдений, але вихід не ґрунтовний, хоча вчення про “невидимість” і претендує на духовність і піднесеність. Природно запитати, яку ж Церкву заснував Сам Христос – видиму чи невидиму, які таїнства заснував для вступу в неї і для участі в її житті – видимі чи просто духовні, яких апостолів дав їй – відомих одному Богові чи відомих усім, що належать їй, ким, нарешті, був Він Сам, що втілився задля нашого спасіння, бачений очима і відчуваний руками Своїх блаженних сучасників (пор. 1 Ін. 1, 1), що зійшов на землю, за словами апостола, не до безтілесних ангелів, а до насіння Авраамового (пор. Євр. 2, 14-16). Відповідь була більш аніж зрозуміла. Головне в Церкві Христовій дійсно звершується незримо для очей, в глибині люд­ських душ і сердець і відноситься до царини духовності – в цьому немає сумнівів, але й також безсумнівно, що ця невидима сторона нерозривно зв’язана з видимою.

Лютерани й самі розуміють, що заперечувати видимість Церкви повністю – значить вступати у суперечність із Святим Письмом. В лютеранських катехизисах тому й говориться про видимі вияви Церкви. Навіть більше, стверджується, що Церква невидима міститься у видимій як душа у тілі. Але все це вони відносять повною мірою лише до Церкви перших часів християнства і до церковної організації, заснованої Лютером. А де була істинна видима Церква, скажімо, з V-го по ХV-е ст.? Це пи­тання, на яке лютеранами важко відповісти. В лютеранських катехизи­сах говориться, що видима істинна Церква “була заледве примітною”. Тисяча років заледве примітного існування! Але якщо це не те саме, що повне заперечення Церкви, то лютеранам слід було б усе таки конкрет­но вказати в цьому тисячолітньому історичному періоді ту “малопримітну” Церкву, яку вони могли б визнати своєю. Зробити цього вони не можуть.

В такому ж становищі перебувають інші християнські визнання, що не мають неперервного церковно-історичного буття, неперервного сакрамен­тального наступництва і неперервності благодатного життя з моменту першого пролиття Св. Духа в день П’ятидесятниці. Всі ці громади (каль­вінізм, англіканство, баптизм та ін.) спираються на нові основи, покладені значно пізніше людськими руками.

Однією з невід’ємних видимих форм православної церковності є без­перервність богозаконного пастирства – священства. Символічні книги Лютера визнають необхідність священства і навіть необхідність його постійного існування, для звершення таїнств, зокрема “для відпущен­ня гріхів через слово і символи для втішення й підбадьорення нашого сумління” (“Великий катехизис”). Але, за вченням Лютера, таке втішення совісті і відпущення гріхів з посиланням на слово Боже, у випадку потреби може кожен християнин.

“Аугзбурзьке визнання” згадує про це ,заперечуючи при цьому “особливі благодатні дари”, що вирізняють священика з-поміж мирян- єпископів, а “Апологія” – про їхнє право звершувати таїнства й керувати, причому категорично.

У символічних книгах лютеран нема ані слова про наступництво пастирського служіння, про особливе післанництво на це служіння згори.

Право рукопокладення лютерани визнають за будь-яким членом Церкви (так зване післанництво знизу). В “Шмалькальденських членах” гово­риться: “З огляду на недостойну поведінку католицьких єпископів і незмогу для Церкви залишатися без священиків... ми, за прикладом Давньої Церкви, й отців (яких отців?), хочемо і повинні самі посвячувати у священиків здібних людей”.Зоставшись без єпископа, протестанти змушені були створити таке вчення про пастирство без наступництва. Але ми знаємо, що в Церкві завжди діяла засада спадко­ємного післанництва згори. В обранні могли взяти участь і рядові члени Церкви, але саме рукопокладення обраний отримував від того, хто вже був законним пастирем, хто сам дверима увійшов у подвір’я овече,бо “ як Мене послав Отець, так і Я посилаю вас,” – сказав Христос Своїм ученикам (пор. Ін. 18). Як може посилати іншого той, хто сам не посланий?

Применшивши значення Церкви, лютерани відкинули значення і молитовного зв’язку Церкви земної з Церквою Небесною.

В “Апології” мовиться: “Ми не заперечуємо того, що святих треба шанувати”. Але молитовне звернення до святих і значення молитовного піклування святих вони рішуче відкидають, з посиланням на слова апостола Павла про єдиного Посередника (1 Тим. 2,5). “Нерозсудливі вдаються до святих і відвертаються від Христа, як від тирана”, – говориться в тій самій “Апології”. “У прикликанні святих міститься та мерзота, що святі стають на місце Христа”. Так само рішуче осуджують прикликання святих “Шмалькальденські члени”: “Прикликання святих є антихристова омана”, “це боговідступництво, тому що честь піклування і допомоги належить тільки Богові” (Христові). “Меса за померлих марна".

Тут простежується такий хід міркувань. Якщо у нас один Посередник – Христос і людина спасається вірою в Нього, значить, людина спасається без будь-якої допомоги з боку, поодинці. Тому на слова про “єдиного Посередника” протестанти посилаються у всіх тих випадках, коли хочуть применшити значення належності до апостольської Церкви з її спадко­ємним пастирством, значення церковних священнодій і молитв. В цьому виявляється обмеженість протестантського мислення, нерозуміння лютера­нами головного. Вірити в Христа – значить вірити в усю його справу. Не можна вірити в Христа і не вірити у створену Ним Церкву, за яку Він видав Себе. Посередник один, але це зовсім не означає, що ті, хто спасається, роз’єднані між собою. Вони стають частинками того таєм­ного Організму, котрий є Тілом цього єдиного Посередника. В цьому бла­годатному союзі, де всі члени покликані турбуватися одне про од­ного (пор. 1 Кор. 12, 25), і звершується справа спасіння. Христос не Спаситель роз’єднаних, котрі замкнулися в своїй особистій вірі інди­відуумів, Христос є “Спаситель тіла” (Еф. 5, 23).

Віра у Церкву, таким чином, аніскільки не применшує віри православних у Христа, навпаки, прославлення Церкви і прославлення святих рівнозначні прославленню діла Христового. У першосявященичій молитві Він Сам сказав: І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм, Хто вірує у Мене, діла, що їх Я чиню, і Він учинить, і більше цих учинить (Ін. 14, 12). Хто вірує у Мене, як і говорить писання, ріки води живої потечуть з утроби його. (Ін. 7, 38). У святих діє Христос. Відкидати ж благодатну поміч святих і молитву одне за одного (живих за померлих, померлих за живих, матері за дитину тощо) на тій підставі, що у нас один Піклувальник, можна з чистісінького нерозуміння.

Ставши на шлях практичного заперечення Церкви, що веде своє неперервне існуван­ня від апостолів, Лютер не міг не применшити й учительну роль Церкви, цього “стовпа й утвердження істини”, за висловом апостола Павла.

Нерозривно зв’язана з Христом, являючи з себе таємничий організм, з особливим, благодатним життям, що ніколи не переривалося, Церква у розумінні православних є живим носієм істини, оживленою книгою Євангелії Христової, оселею Духа Святого.

Лютер усе таки не доходив до повного заперечення значення Церкви. У своїй аргументації він скрізь посилається на історію Церкви, на писання як апостольські, так і отцівські. Лютер не вчив, що можна від­мовитися від віри у Церкву і замінити її вірою у Біблію. Але сам факт заснування ним нової церкви говорить про відсутність у нього віри в істинність та непогрішність апостольської Церкви, у нездоланність її брамою пекла. Лютерани, зрештою, відкинули учительну роль Церкви. В їхньому розумінні роль Церкви у справі утвердження Істини звелася до збереження біблійних книг.

У “Формулі згоди”, складеній вже після смерті Лютера, міститься таке положення: “Ми віруємо, вчимо й визнаємо, що єдиним правилом та дорого­вказною стрічкою, по яких можна судити й оцінювати будь-яке вчення і будь-яких вчителів, є тільки пророчі й апостольські писання Старого й Нового Заповітів”.

У подібних твердженнях пронизується прагнення применшити чи навіть викреслити учительну роль Церкви, забути про Духа-Утішителя, що завжди за обітуванням діє у Церкві і навчає нас “на всяку істину”, про духа Нового Заповіту, про лист на “плотяних скрижалях серця” (пор, 2 Кор. 3, 3-6; Євр. 8, 8-13). В них виразно видно прагнення піти від широти церковності до вузькості книжництва.

Таким чином, учительну роль Церкви лютерани применшують не менше, аніж папісти, хоча підстави в одних і в інших різні. У перших це робиться внаслідок їхньої фактичної відірваності від Церкви, у дру­гих – в ім’я хибно сприйнятої єдності.

У символічних книгах лютеран нічого не говориться про те, чи визнають лютерани церковні канони, що містять перелік священних книг.І якщо не визнають цих канонів, то на чому вони обґрунтовують ви­знання самого переліку? Символічні книги лютеран не роблять різниці між канонічними і неканонічними книгами, черпаючи докази з тих і тих. У виданнях “Малого катехизису” Лютера з поясненнями неканонічні книги названі, однак, “апокрифічними”.

Лютер не тільки ділив біблійні писання на більш і менш важливі, але деякі книги Біблії прямо визнавав слабкими. Послання апостолів Петра і Якова за вчення про добрі діла він називав навіть “солом’яними”.

Запитання до теми:

Що таке “символічні книги” лютеран? У зв ’язку з чим були прийняті так звані “шмалькальденські члени”? Який зміст “Формули згоди”? На яких засадах грунтується вчення Лютера про Церкву?

Завдання до теми :

Які положення лютеран з погляду Православної Церкви помилкові? Як вони розглядають питання про Церкву, таїнства, священство?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.