Передмова

Цією книгою автори, викладачі Інституту міжнародних відносин Київського національного університету мені Тараса Шевченка, доктор історичних наук О А Коппе \ь та кандидат історичних наук О С Пархомчук, продовжують серію публікацій, розпочату виданням навчального посібника "Міжнародні відносини XX століття"

Ь головна мета полягає в тому, щоб на основі методичних положень світової наукової та науково-методичної мтератури з міжнародних відносин, загальнотеоретичних висновків політо \оги та соціології міжнародних відносин розкрити зміст спе цифічних понять та підходів, що використовуються світовою наукою у дослідженнях політичних взаємодій на міжнародній арені

Читач отримає уяву про зміст сучасних наукових погшдів на характер світової політики, основні тенденції та проблеми, ям їй притаманні

Особлива увага приділяється місцю та ролі України в світовій політиці

Систематизоване та цілеспрямоване дослідження міАна родних відносин в межах відносно самостійної дисцип мни роз­починається тільки з XX століття Тому не дивно, що науці про міжнародні відносини притаманні боротьба парадигм, шкіл та напрямів Автори мали на меті узагальнити та систематизувати основні положення та висновки світової наукової думки про міжнародні відносини

Розглянуто основні теоретичні проблеми міжнародно-політичної науки, висвітлюються методи дослідження нею свого об'єкту

За структурою навчальний посібник складається з двох частин

В частині І "Міжнародні системи" розглядаються особ \.и-восп та основні напрями системного підходу до дослідження міжнародних відносин, типології та структури міжнародних систем. Аналізується історичний розвиток міжнародних систем

В кожний окремий проміжок часу складається визначений ха­рактер взаємодії між основними учасниками міжнародних відносин. Ці відносини набувають особливу для кожного періоду структуру, яку автори визначають як систему міжнародних відносин або міжнародну систему.

У частині II "Світова політика" висвітлюються міжнародні відносини як системна сукупність економічних, політичних, військових, культурних, правових, ідеологічних і інших зв'язків та взаємовідносин між основними суб'єктами світового співтовариства. Це середовище, в якому реалізується світова політика. В той же час світова політика є важливим фактором, який впливає на розвиток міжнародних відносин. З цієї точки зору подаються основні аспекти світової політики як системи відносин між державами та групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами і ор­ганізаціями, які діють на світовій арені.

В умовах посилення взаємозалежності світу перед учасни­ками глобальних політичних взаємодій по-новому постає ціла низка проблем. Мова йде, зокрема, про проблеми безпеки та стабільності, проблеми війни та миру, ролі релігійного фактору в сучасних міжнародних відносинах.

Світова політика як процес суперництва та узгодження інтересів, пов'язана з геополітичним положенням та ресурсними потребами її учасників. У цьому ракурсі розглянуто основи та мотивації міжнародної політики держав, пов'язані з & гео­політичним положенням. Геополітика активно використовується при дослідженні глобального розвитку світового співтовариства.

Реакцією політичної науки на загострення глобальних про­блем другої половини XX століття стало виникнення політичної глобалістики як системи знань про політичні аспекти глобаль­них проблем. Її важливою функцією стало прогнозування пер­спектив розвитку цивілізації в умовах планетарних проблем.

В посібнику також розглянуто поняття цивілізаційної сис­теми як самодостатньої та відносно автономної історичної реалії. Подається можливість ознайомитись з концепціями, прогно­зуючими перспективи розвитку цивілізації, аналізується політична модернізація як чинник глобального розвитку.

Посібник оздоблений схемами та таблицями, які охоплю­ють всі основні теми.

Даний посібник належить до підручників нового покоління та має експериментальний характер. Будь-які критичні зауважен­ня та поради будуть зустрінуті авторами з подякою.

у Мюнстері, але у разі потреби переміщалися до Оснабрюку.

Представники держав зЇжджалися вельми повільно. Пер­шими (у 1643 р.) з'явилися венеціанський посол Контаріні, папський нунцій Кіджі (згодом папа Олександр VII) і посли німецького імператора - граф Людвіг Нассау і доктор Фольмар. Головний представник імператора граф Траутмансдорф прибув у листопаді 1645 року. Окрім зазначених амбасадорів, велику роль у конгресах відіграли французькі представники граф д'Аво, Абель Сервьєн і згодом герцог Лонгвілль. Іспанію презентував іспанський гранд дон Ґаспар Зракамонте; Швецію — Йоганн Ок-сеншерна.

Каменем спотикання на початкові конгресу стали амбіції німецького імператора, який волів представляти "всю імперію", заперечуючи самостійність князів. Франція і Швеція заявили, що вони не підуть на переговори раніше за появу князівських по­сланців. Після перемоги шведів над імператорськими військами імператор Фердінанд III змушений був піти на поступки у цьому питанні.

2. Вестфяльський мир

24 жовтня 1648 року було підписано обидві угоди в Оснаб-рюці й Мюнстері. Їхні статті стосуються трьох основних питань:

•:• територіальних змін в Європі внаслідок Тридцятирічної війни;

•:• віросповідальних відносин в імперії;

•;• політичного устрою імперії.

Статті Вестфальського договору зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі. Фактично на ціле століття було встановлено більшість державних кордонів.

За результатами домовленостей шведські вимоги були задо­волені майже цілком. Швеція отримала всю західну частину східної Померанії, о-ви Рюген і Волін в усті Одеру, Меклен-бурзьке місто Вісмар та єпископства Бременське й Верденське в усті Везера. Основна мета Швеції, таким чином, була досягнута:

найважливіші гавані на узбережжях не лише Балтики, але й Північного моря, опинилися в ії руках (а до того ще й устя най­важливіших рік Німеччини - Одера, Везера й Ельби). Швеція отримала 5 млн. талерів на покриття військових витрат.

Бранденбург отримав єпископства Гальдберштадт, Камін і М інден, а також право на приєднання архієпископства Магдебург по смерті тамтешнього архієпископа.

Мекленбург збільшився на єпископства Шверін і Ратце

Частина І

Міжнародні системи

Розділ 1. Системний підхід до аналізу міжнародних відносин.

1. Особливості системного підходу до аналізу міжнародних відносин

В якості методологічної основи дослідження міжнародних відносин обирається системний підхід. Основне положення сис­темного підходу полягає в тому, що будь-який об'єкт являє со­бою складну, відносно самостійну систему, якій притаманна єдність множинності елементів, сторін та відносин: структурних, функціональних, генетичних, необхідних та випадкових, об'єктивних та суб'єктивних.

Системний метод передбачає систематизацію всіх процесів міжнародного життя _у вигляді моделей (модель "біполярної" та "монополярноі" систем) й їхній аналіз на основі поведінки "акторів" — тобто держав, що діють у межах загальної системи.

2. Міжнародна система

Система являє собою не просто конгломерат або сукупність якихось елементів, а таке органічне утворення, таку суму еле­ментів та зв'язків, об'єднання яких дає нову якість. Інтегральність являє собою одну з найважливіших характеристик системи. Взаємодія держав у сучасному світі визначає зміст і стан сучасних міжнародних відносин. Якщо взяти держави окремо, вони не складають у сукупності міжнародну систему й є лише й складо­вими. Держава існує, функціонує та розвивається у тісному зв'язку з іншими державами, тобто в системі відносин.

Середовищем е те, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє.

Розрізняють два види середовища - зовнішнє (оточення системи) та внутрішнє (контекст).

Для держави система міждержавних відносин являє собою зовнішнє середовище. Під її впливом в значній мірі формується ц зовнішньополітична діяльність, у ній вона реалізується, у ній держави взаємодіють одна з одною.

Функцією системи є її реакція на вплив середовища, спрямо­вана на збереження визначеного типу відносин між елементами системи.

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, держава вступає в відносини з іншими державами і стає тим самим "елементом" системи міждержавних відносин. Як "елемент", вона впливає на систему, й сама, в свою чергу, відчуває вплив з ії боку. Держави, знаходячись у стані взаємодії та взаємозв'язку одна з одною, утворюють, таким чином, особливу систему відносин, яка має свою специфічну природу, якості та закономірності, які виходять за межі закономірностей життєдіяльності держав, що до неї входять. Система складається з держав, але не являє собою просту суму іх складових. В той же час кожна держава у складі системи являє собою далеко не те, чим вона є як окремо взяте утворення. Держава проявляє ті свої якості, якими вона завдячує саме фактові своєї належності до системи.

В основі системної взаємодії лежить насамперед взаємозалежність держав. Ця взаємозалежність відображається у визначеній впорядкованості відносин, яка знаходить відображення в структурі їхніх зв'язків, у системі рівноваги сил та союзів держав, тобто в явищах, які мають характерні ознаки системних відносин.

Взаємозалежність сприяє самозбереженню системи, відштовхуючи від себе "несистемні" дії' держав, тобто такі дії', які порушують закономірності функціонування системи.