6. Становлення ідеології та практики Руху неприєднання

Конф мктії між ве \икими державами, а також їхні спроби втягнути в г\о6а\ьне протистояння країни Азії, Африки й Ла

•ганської Америки підштовхнули велику групу видатних діячів держав, ) тому чисм тих, які нещодавно визволилися віл ко логаальної залежності, зайняти позицію неучасті у військово-по­літичних б \ока\, відсторонитися від конф \.иств провідних дер

жав світу

Вперше термін "Рух неприєднання' було використано в доку­ментах ЇЙ конференції країн, що не приєдналися (Лусака, 1970 р) Формуванню Руху неприєднання передувало зародження док­трини неприєднання на межі 40-х і 50-х років та вибір політики неприєднання більшістю країн, що визволилися, наприкінці 50-х

- на початку 60-х років Започаткував ідеологію Руху не­приєднання/^ Перу.

З ініціативи прем'єр-міністра Індії А-Неру, президента Юго­славії Й.Броз Тіто, президента Єгипту Г^А.Насера, керівників Індонезії й Гани та інших держав у вересні 1961 р в Белграді відбулася конференція 25 глдв урядів, що поклала початок Рухові неприєднання її організаторами стали Югославія, Єгипет, Індія,

Індонезія та Афганістан Учасники Руху, більшість яких вважала що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосиш неприєднання до вшськово-політичних б \оюв, підтримали боротьбу народів про­ти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування 3 1981 р. 1 вересня свят-куетьі.я як День Руху неприєднання

Своєрідність організаційного боку діяльності Руху не­приєднання полягає в тому, що він ф; нкшонує без Статуту, тоб­то немає основопо \ожного документа, який визначав би його мету, завдання та структуру, регламентував функції його органів

Головні програмні документи Руху неприєднання прийма­ються на конференціях глав держав та урядів, що проводяться ре­гулярно (Белград - 1961 р, Каїр - 1964 р, Лусака - 1970 р, Л,іжир -1973 р, Кояомбо - 1976 р , Гавана- 1979 р). Країна, в якій прово­диться конференція \ верхах, стає країною-координатором, а й керівник — головою руху Країна-координатор і керівник Руху не­приєднання забезпечують підготовку його форумів та документів. Для обговорення актуальних пробуєм проводяться конференції міністрів закордонних справ

Документи Руху неприєднання ухвалюються на основі кон­сенсусу й мають рекомендаційний характер

Отже, цілі та принципи Руху неприєднання зафіксовані в програмних документах його форумів Це - боротьба проти імперіалізму, колоніалізму й неоколоніалізму, апартеїду, расизму та всіх форм гегемонізму й експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку міжнародної напруженості, при­пинення гонки озброєнь, за перебудову світових економічних відносин, за новий міжнародний інформаційний порядок

7. Еволюція Руху неприєднання в 60 - 70-ті роки

Зовнішньополітична активність нових суверенних держав відображається в міжнародних актах, прийнятих ними са­мостійно або спільно з іншими державами. Функція підтримання миру й міжнародної безпеки є одним з найважливіших аспектів зовнішньополітичної діяльності афро-азіатських країн Ця функція охоплює такі питання, як загальне й повне роззброєння (ліквідація іноземних військових баз, евакуація іноземних військ), заборона застосування атомної зброї й проведення ядерних ви­пробувань, мирне розв'язання міждержавних конфліктів тощо.

Боротьба афро-азіатських країн за загальне й повне роззб­роєння та суворий міжнародний контроль за озброєннями має

на меті не лише збереження миру, а й вивільнення в разі роззб­роєння значних коштів і ресурсів для подолання голоду, злиднів, неосвіченості й рабства на Землі В розглядуваний період на сесіях Генеральної Асамблеї 00Н, у Комітеті 00Н з роззб­роєння та в інших ц органах представники країн Ази Й Африки брали активну участь в обговоренні питань роззброєння, під­креслювали свою заінтересованість у їхньому швидкому розв'язанні, часто виступали з конструктивними пропозиціями

Перша Асамблея Організації африканської єдності (Каїр, 17-21 червня 1964 р) ухвалила Декларацію про оголошення Африки без'ядерною зоною. Керівники африканських держав заяви \п про готовність взятії на себе зобов'язання не виробити ядерної зброї й не встановлювати контроль над нею, закликали всі дер­жави взяти на себе аналогічні зобов'язання, а ядерні держави -поважати Декларацію, дотримуватися ц вимог Асамблея ОАЄ звернулася до Генера \ьноі Асамблеї 00Н з проханням схвалити декларацію і вжити всіх необхідних заходів для скликання міжнародної конференції з цих питань Проект резолюції, пода­ний 28 африканськими країнами - членами ОАЄ, був одного­лосне схвалений XX сесією Генеральної Асамблеї 00Н 3 груд­ня 1965 р і проголошений резо\ющєю Генеральної Асамблеї 2033 (XX) під назвою "Декларація про перетворення Африки на без'ядерну зону"

Об'єктивні потреби неза іежного розви гку змуси \и уряди національних держав Ази Й Африки подбаги також про ліквідацію іноземних військових баз Це питання було внесено до по­рядку денного таких міжконтинентальних форумів, як Бандунзь­ка конференція 29 афро-азіатських держав (1955), Белградська (1961), Каїрська (1964), Аусацька (1970) конференції держав, що не приєдналися Створення ОАЄ поставило боротьбу за ліквідацію баз на африканській землі на якісно новий ща6е\ь. Згідно з рішенням конференції в Аддис-Абебі (1963), ця бороть­ба вважається принципом державної політики Резолюція про роззброєння запропонувала всш державам Африки ліквідувати іноземні військові бази на своїх територіях і денонсувати угоди про "взаємну оборону", нав'язані раніше колоніальними держа­вами. Положення резолюції ОАЄ 1963 р про роззброєння уягли в основу рішень Каїрської конференції держав, що не приєдналися. У спеціальному документі "Військові пакти, Поземні війська та бази" було зафіксовано, що учасники Каїрської конференції вважають "утримування й розміщення в майбутньому іноземних військ на територіях інших держав про-

ти волі цих країн грубим порушенням суверенітету держав та за­грозою свободі й міжнародному миру" Конференція заявила "про цілковиту підтримку країн, які прагнуть домогтися евакуації іноземних баз зі своєї території", і запропонувала державам, що утримують війська й бази в інших країнах, негайно їх вивести

Процес очищення території незалежних країн від іно­земних баз і військових контингентів у зазначений період ще да-\еко не закінчився, проте колоша \ьні держави протягом 70-х років змушені були піти на значні поступки в цьому питанні, особливо в Африці На південь від Сахари французьким ко­лонізаторам удалося зберегти лише по одній базі в Сенегалі, Бе­резі Слонової Кості, Нігерії, Центра \ьно-Африканській Рес­публіці, Габоні та на Мадагаскарі Від багатотисячного контингенту "імперських сил" Великої Британії в Африці ли­шилося тільки три форпости — в Південній Родезії, Свазіленді та ПАР На 1972 р Великій Британії вдалося частково компенсува­ти свої втрати за рахунок будівництва військових баз у зоні "на схід від Суецу" (від мису Або до мису Доброї Надд, на Сейше \ь-ських островах, у районі архше \агу Чагос та на островах Мав­рикій, Альдатра, Фаркуар) Одночасно Ве\ика Британія і ПАР приступили до створення спеціальних вшськово-морських сил для контролю за комунікаціями навколо мису Доброї Надії

Значно звузилася зона американської "військової при­сутності" в Північній Африці Після приходу до влади Рево­люційної ради в Ліви СІНА змушені були в терміновому порядку евакуювати свою ключову авіабаз-у Віл-лус-Філд У багатьох арабських країнах останні відчутні с йди американського впливу зникли після війни 1967 р на Близькому Сході

Таким чином, позиції миролюбних сил в Ази й Африці піс \я краху колоніальних систем значно зміцнилися

Важливим аспектом функції підтримки міжнародного миру й безпеки є мирне врегулювання міждержавних конфліктів Напру­жені ситуації в Азії й Африці, як правило, спричинюються при­кордонними проблемами, що дісталися молодим суверенним державам у спадщину від колоніальних часів

ОАЄ нагромадила позитивний досвід урегулювання су­перечностей між африканськими країнами В її активі — врегулю­вання територіальних конфліктів між Кенією, Ефіопією і Сомалі, а також прикордонних непорозумінь між Сенегалом і Гвінеєю Під час наради в Рабаті (1972) було підписано угоду про врегулю­вання прикордонних конфліктів між Марокко й Алжиром

Певні зрушення в цьому плані відбулися й на азіатському

континенті Відомо, що протягом багатьох років відносини між Індією і Пакистаном затьмарювалися недоброзичливістю і во­рожнечею, які неодноразово вилігвалися в збройні сутички Пе ремога національно-визвольного руху й створення незалежної держави Бангладеш визначили нову розстановку сил у цій час­тині Ази Прогресивна громадськість світу з глибоким задово­ленням сприйняла індо-пакистанську угоду, підписану в Сімлі 3 лип ня 1972р В документі, прийнятому за підсумками переговорів між прем'єр-міністром Індії Панді і президентом Пакистані }^{ 'Бхутто, проголошуватися рішучі наміри обох урядів поклд ста край конфронтації

Отже, афро-азіатські держави своїми миролюбними акціями підтвердили статутні положення 00Н щодо те риторіальної цілісності й політичної незалежності будь-якої держави Вони також визнали недоторканність кордонів, що склалися на час проголошення незалежності, а в разі виникнен ня міжнародних конф уіктів зберігали за собою право арбітражі з метою нормалізації відносин між ворогуючими сторонами

Боротьба за ліквідацію колоніалізму, расизму й неоколоніалізмі стала однією з найважливпиих функцій зовнішньополітичної діяльності афро-азіатських країн Основу цієї боротьби стано­вить право націй на самовизначення, яке було зафіксоване в Статуті Організації Об'єднаних Націй, а в подальшому підтверджене іншими важливими документами 00Н Декла­рацією про надання незалежності колоніальним країнам і наро­дам, міжнародними пактами про права уюдини, рішеннями Спеща\ьного комітет}' з деколонізації, резолюціями Генера\ьноі Асамблеї 627 (VII), 1803 (XVII) і 2158 (XXII) "Про невід'ємний суверенітет над природними ресурсами", Декларацією про не припустимість втручання у внутрішні справи держав тощо

Велике значення для здійснення принципу самовизначення мають також акти, прийняті конференціями держав, що не приєдналися, Організацією солідарності країн Ази Й Африки та Організацією африканської єдності

Внаслідок зміни загального співвідношення сил в 00Н на межі 50-60-х років XX ст право націй на самовизначення і не­обхідність остаточної ліквідації колоніально-расистських режиміїі визнавалися переважною більшістю країн-членів 00Н Ініціаторами дискусій і авторами антиколоніальних резолюцій ВДступали, як правило, представники мододих незалежних дер­жав Ефективність боротьби 00Н проти колоніалізму й расизму ЗДачно зросла, і неабияку роль у цьому відіграли міжнародні де

мократичні організації В 1969 р Генеральна Асамблея ООЦ розглянула "Маніфест про південну частин) Африки", підготовлений VI сесією Організації африканської єдності, і заяви \а про свою непохитну во\ю шукати спільно з ОАЄ справедливих рилець щодо статусу Південної Африки, де на той час склалося загроз­ливе становище 21 листопада 1969 р на засіданні Генеральної Асамблеї 00Н 6у \о прийнято резолюцію про політику апартеїду чЬя. ду ПАР і рекомендації Ради Безпеки вжити невідкладних заходи щоб ліквідувати загрозу міжнародному мир) в цьому районі зем­ної кум Генеральна Асамб\ея схвали \а пропозиції групи афри­канських країн про застосування економічних санкцій до ПАР Португалії й расистського уряду Південної Родезії Делегати аф ро-азіатських країн піддали гострій критиці західні держави, яи порушували попередні рішення 00Н щодо Південної Африки