8. Третій етап розвитку глобалістики

Новий, третій, етап розвитку глобалістикн розпочався з другої половини 80-х років XX ст. Специфіка цього етапу поля­гає в динаміці предмету дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на другий план внаслідок історичних змін на політичній карті світ}-. На першому та другому етапах фактично існували дві глобалістики — західна та східна, існували два мето­дологічних підходи — надкласовий та класовий. На третьому етапі домінує об'єктивний науковий підхід.

Міждисциплінарний характер глобалістики збагачується по­глибленням прикладних методів дослідження найактуальніших проблем розвитку. Л\-я цього етапу було властивим деяке зни­ження уваги до загальнотеоретичних проблем глобалістики, її зосередження на конкретних проявах глобальних проблем. Се­ред найважливіших проблем національного та регіонального характеру перше місце посідає створення ринкової економіки в державах колишнього СРСР та в Китаї, а також раціональне вирішення регіональних конфліктів.

Ще в 1979 р. за наказом президента США Дж.Картера було зроблено "Звіт про становище в світі в 2000 році", який відобразив проблеми, сформульовані Римським клубом та дея­кими моделями глобальних систем.

Прем'єр-міністр Китаю Чжао Цзи-ян підтримав проведення іншого масштабного дослідження - "Китай в 2000 році".

На цьому етапі значна увага була зосереджена на якісному аналізі перспектив розвитку цивілізації. З'являється тенденція до дослідження взаємозалежності між оточуючим середовищем, світовим розвитком та питаннями війни та миру. Йде активний пошук політичної парадигми світового розвитку в умовах загос­трення глобальних проблем.

Поширення набуває прогнозування розвитку світового співтовариства в умовах впливу на нього фундаментальних про­блем сучасності, а також ретроспективний аналіз причин виник­нення глобальних протиріч на попередніх етапах еволюті світового співтовариства.

Висловлювалась точка зору, що глобальні проблеми потрібно вирішувати на локальному рівні. Дослідження моделей національного розвитку здійснювалося з врахуванням глобаль­них змін та можливих альтернатив поступального розвитку світової цивілізації.

Концепція " стійкого розвитку". У 1983 р. Міжнародна комісія по оточуючому середовищу та розвитку технології на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем^Брундтланд розпочала роботу над звітом "Загальне майбутнє". Його було представлено Генеральній Асамблеї 00Н. Основні ідеї звіту Гру Харлем Брун-дтланд сформулювала наступним чином: "У нас спільна світова економіка, спільне світове навколишнє середовище, яке є осно­вою теперішньої та майбутньої світової економіки, світового роз­витку та нормального засобу життя, на яке заслуговують люди. Ми повинні навчитися мис,\ити глобально і на довгострокову перспективу. Світ швидко скорочується у розмірах. Жоден район або країна не може жити в ізоляції від решти світу. В нас спільна відповідальність за спільне майбутнє. Ми повинні глибоко розібратись у нашій спільній політичній свідомості і зробити так, аби навколишнє середовище та стабільний розвиток приносили свої плоди, а не невідшкодні збитки. Ми повинні змінити своє ставлення до життя таким чином, щоб наш неухильний розвиток та збереження культурних цінностей планети вийшли на пе­редній план. Необхідно визнати, що багато в нашому сьо­годнішньому ставленні до життя сприяє пограбуванню майбут­нього наших дітей, чого дійсно цивілізований світ не може припустити".

З точки зору авторів доповіді, під "стійким розвитком''¹ слід розуміти розвиток, який забезпечує потреби нашого часу, але в

той же час не загрожує можливостям майбутніх поколінь задо­вольняти власні потреби.

Висуваються концепції ^інформаційного суспільства', як похідні від теорії пост-індустріального суспільства, згідно якої історія людства — це процес проходження певних стадіїї техно­логічного розвитку.

У 80-ті роки американський соціолог Е.То(6флер запропону­вав модиь хвилеподібного розвитку цивілізації. Ще у 70-х в працях "Футурошок" та "Екоспазм" він розробляв концепціїо "шоку від зіткнення з майбутнім". Причину кризових явищ він вбачає в при­скоренні темпів розвитку та ускладненні системи. У 1980 р. віїї ра­зом з а.о.увіном опуб мкував книгу "Третя хвиля". У 1984 р. вихо­дить його праця "Передумови та прогнози", в 1990 р. - "Зміщення влади, знання, багатство та примус на порозі XXI століття". З його точки зору, рушіїїна сила суспільного розвитку - вдосконалення нових технологій, тобто сукупності знань, способи та засоби впровадження прогресивних виробничих процесів.

Перша хвиля почалася 8 тисяч років тому і призвела до утво­рення аграрного суспільства.

/їруга хви^ія на межі XVII та XVIII ст. призводить до утво­рення індустріального суспільства.

Третя хвючя приносить новий засіб життя, заснований на нових метолах виробництва та джерелах енергії'. Виникає нова цивілізація - "суперіндустріальна", або інформаційна, її харак­терні риси:

1. пріоритет знань. Суспільство базується на розумовий здібностях, а не на фізичній силі;

2. головна форма власності — інформаційна, отримана в ре­зультаті знань. Найефективнцций іїіструмент влади наприкінці XX сто.мття - знання. Розгортається боротьба за контроль над інформацією, знаннями - "інформаційні війни";

3. зміни в політичному житті. Е.Тофлер вважає, що існує три якості влади. Перша, низька, грунтується на силі, на примусі. Це найменш дієвий інструмент влади, тому що він використо­вується лише як форма примусу та покарання Друга - середньої якості — на багатстві. Воно є більш гнучким, тому що його можна використовувати як покарання і як заохочування, а також транс­формувати в багато іїшіих засоби” впливу. Влада вищої якості -це сили знань, що підпорядковує силу і багатство. Принцип меншості змінюється на принцип більшості, відбувається відмова від представницької демократії', децентралізація влади.

Віїї визначає наступні гальма на шляху розвитку: війни, економічні катастрофи, надактівність протидіючих політичних

сил — профашистських політичних об'єднань, політизованих релігійних течій, патологічних форм екологічного руху та націоналістичних сил.

Набуває поширення дослідження проблем XXI століття. Ак­тивно розвивається футурологія — наука про перспективи розвитку цивілізації в контексті всього комплексу глобальних проблем су­часності. Цей термін вводить німецький вчений О.Флентхейм як назву науки про майбутнє, протиставляючи футурологію утопії. В той же час якщо футурологія акцентує увагу на тому, що може відбутися в найближчій чп віддаленій перспективі, глобалістика ставить питання про дослідження майбутнього як визначення можливих та вірогідних подій та тенденцій загальносвітового розвитку, в ній відсутній елемент обов'язковості.

Дослідження цих проблем було започатковане у 1960 р. книгою німецького вченого Ф.Баада "Змагання до 2000 року". Він сформулював наступну альтернативу: майбутнє - або рай на землі, або знищення людства. Головними факторами, що несуть загрозу для людства, він вважав:

1) ефективність сучасної зброї;

2) духовну та моральну деградацію людей;

3) неспроможність політиків вирішувати найважливіші проблеми;

Провідний американський футуролог Д.Несбіт видає книгу "Мегатенденцц", в якій визначались найбільш кардинальні на­прями розвитку суспільства. Він висловлює точку зору, що найважливішим стратегічним ресурсом стає не капітал, як це бу­ло в індустріальному суспільстві; а інформація, знання стають рушієм суспільного розвитку.

У 1987 р. він видає в співавторстві з американським футу­рологом П.Абурдін працю "Нове відкриття корпорації". Вчені вважають, що на зміну добі "синіх" та "білих комірців" (вико­навців ручної та рутинно-організаційної праці) прийшла доба "золотих комірців ' — людей найвищого рівня кваліфікації, вели­кого обсягу сучасних знань.

Наступна книга Дж.Несбіта і П.Абурдін "Мегатенденції, рік 2000. Десять нових напрямів 90-х років" вийшла в 1990 р.

Перша мегатенденція, з точки зору авторів, зумовлена розвит­ком світової економіки, зміцненням міжнародних економічних зв'язків, посиленням позицій вільної торгівлі, зростанням ролі телекомунікацій у прийнятті економічних рішень, появою нових джерел сировини і ресурсів, підвищенням ціни інтелектуальної власності.

Як другу мегатенденцію вони виокремлюють ренесанс мис­тецтв, який пов'язують з розширенням для людини свободи ви­бору своїх пріоритетів, зокрема щодо способів проведення дозвілля, потягом людини до духовності. •

Третя мегатенденція окреслена як час експериментів задля врятування соціалізму, внаслідок чого може з'явитися новий гібрид соціалізму з ринковими механізмами, тобто з привати­зацією засобів виробництва, ринковими цінами.

Четверта мегатенденція визначає нове співвідношення гло­бального стилю життя й культурного націоналізму, що полягає в тенденції до створення загального міжнародного стилю життя, до космополізації сучасного світу у взаємозв'язку з відродженням національної культури, традицій. Проте націоналізм може поро­дити і відторгнення глобальних шнностей, особливо у країнах, що розвиваються.

П'ята мегатенденція — це процес приватизації' державного сектора економіки.

Шосту мегатенденцт зумовлює змінена геополітична ситу­ація, передусім в АТР, який характеризується значним еко­номічним потенціалом, динамічністю розвитку.

Сьома мегатенденція пов'язана з залученням жінок на провідні посади в політиці, економіці, бізнесі.

Восьма мегатенденція фіксує зростання значення для сучасної цпві\ізації біотехнології.

Аев 'ята мегатенденція зумовлена інтенсифікацією релігійних рухів.

/Десята мегатенденція визначається як тріумф людини, за яко­го девальвуються цінності колективізму, індивідуалізм розгля­дається як етична відповідальність, спрямована на створення но­вої реальності.

Д.Несбіт та П.Абурдін вважали, що 90-гі роки XX ст. ста­нуть десятиліттям економічного розвитку, політичних реформ та культурного відродження. Але життя піїпло по більш пе­симістичному сценарію. Авторам не вдалося врахувати негативні тенденції перехідного періоду:

•:• світову економічну кризу початку 90-х років;

•:• незадовільний хід перетворень в постсоціалістачних

країнах;

•;• ре.\ігійне відродження в формі фундаменталізму та

релігійного фанатизму.

•:• дифузію сили.

В книзі "Шляхи історії: від стародавньої людини до наших днів" (1994 р.) російський вчений І.М.Дьяконов виокремлює вісім фаз історії людства. Восьма, посткапіталістична фаза, почи­нається після випробування кисневих бомб в 1952-1953 роках, її головні ознаки:

а вчення про мінімізацію особистого дискомфорту;

а відсутність релігійної або філософської ідеологи;

а поява зброї великої сили знищення;

а електронізація інформації та побуту;

а зрушення в соціальній структурі;

а прискорення зростання народонаселення;

а незалежність колоній.

З його точки зору, головна загроза - швидке зростання на­родонаселення. Окреслюється два можливих сценарії' — оп­тимістичний та песимістичний. Перший, песимістичний, за яким людство та більша частина біосфери вимре не пізніше XXII століття.

Все більш активно в сучасній науці про міжнародні відносини вивчається зв'язок між глобалізацією те регюналізацією, або, інакше кажучи, між світовою системою та регіональними підсистемами.

Зміни, що відбулися на світовій арені, вимагали нових підходів до розробки можливих альтернатив поступового руху людської цивілізації.

У статті американського політолога Ф.Фукуями "Кінець історії" була сформульована теза відносно майбутньої без­конфліктності світу. З його точки зору, історія та її розвиток раніше відбувалися за рахунок нераціональних факторів, на зміну яким зараз поступово приходять закони розуму. Людство від тем­ної епохи "закону сили" пересувається до найбільш логічного устрою, заснованого на досягненнях західної цивілізації, ринкової економіки та ліберально-демократичної' ідеологи. Ф.Фукуяма вва­жає, що "виникає досить помітний консенсус відносно ліберальної демократи як системи правління, оскільки вона отри­мала верх над протилежними ідеологічними концепціями. За­вершується процес формування нових цивілізацій. Розпочи­нається новий етап розвитку єдиної світової цивілізації, який об'єднає світ у єдину раціонально функціонуючу систему .