4. Питання про самовизначення націй

В.Вільсона у Росії більше турбувало встановлення демо­кратії, аніж вирішення купи національних питань. Що стосується позиції США щодо самовизначення народів колишньої Російської імперії, то вона хиталася від збереження "единой й неделимой" Росії аж до підтримки абсолютного ії розчленуван­ня.

До Австрії В.Вільсон через ряд причин не мав такої непри­язні, як до Німеччини. Французи й англійці, а згодом і амери­канці воювали безпосередньо з німцями, австрійський же фронт був спрямований на схід і південь (проти Росії). Крім того, ста­новище національних меншин в Австро-Угорщині не було та­ким катастрофічним, як у деяких інших імперіях. Відомий чехо­словацький політичний і державний діяч Е.Бенеш писав:

"В.Вільсон не був поборником знищення монархії (Австро-У горської), а його план звільнення народів Австро-Угорщини передбачав не утворення незалежних національних держав, а лише організацію самоуправління на зразок федерації".

Наприкінці травня 1918 р., уряд США схвалив резолюцію римського Конгресу поневолених народів, її було доповнено за­значенням, що США виступають за повне звільнення усіх слов'ян від німецького й австрійського поневолення.

23 серпня 1918 р. на вимогу сенатора РЛоджа комісія у за­кордонних справах конгресу США оголосила однією з першочер­гових умов укладення миру незалежність чехів та словаків. Через тиждень американський уряд визнав не лише незалежність чехо­словацької держави, але й перебування ії у стані війни з Німецькою та Австро-У горською імперіями. Відтак вступив з чеським урядом у переговори про ведення війни із спільним ворогом.

Отже, Сполучені Штати взагалі досить неохоче втручались у процеси національно-визвольної боротьби окремих слов'янських народів, з іншого ж боку, тут мала місце певна вибірковість.

Нарешті, американський уряд у 1917-1922 рр. підтримав тільки тих лідерів національно-визвольних рухів і ті народи, які від самого початку першої світової війни опинилися у ворожому до Німеччини та її союзників таборі (тому не підтримали неза­лежність, зокрема, українців).

Незважаючи на це, позитивний наслідок "14 пунктів" В.Вільсона полягає у прийнятті цілого ряду міжнародних домо­вленостей, згідно з якими повністю або частково вийшли з-під колоніальної опіки численні народи і держави.

5. Паризька мирна конференція

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 р. Вибір дати мав для Німеччини образливий характер, адже саме цього дня 1871 р. під Парижем у Версалі була проголошена Німецька імперія. Тепер до Парижа прибули представники 27 держав-учасниць війни з боку Антанти, серед них 9 таких, що активно воювали, 15 тих, які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, і 3 новозасновані країни - Польща, Чехословаччина і Королівство сербів, хорватів та словенців (з 1929 р. - Югославія).

Одним з провідних принципів Паризької мирної конфе­ренції стало право народів на самовизначення, сформульоване згідно "14 пунктів" В.Вільсона. Вперше в історії СІНА президент В.Вільсон залишив свою країну й прибув до Європи, де його зустріли як національного героя. Д.Ллойд-Джордж згодом писав:

"Я вважав, що президент, який мав ідеалістичні переконання, справді дивився на себе як на місіонера, покликаного врятувати бідних європейських поганців".

Президент США В.Вільсон на цей час вже був вороже на­строєний щодо участі Радянської Росії у роботі конференції. Він зазначав "Більшовицька Росія не може бути прийнята до союзу демократичних і вільних народів". Росія не була запрошена на конференцію.

До порядку денного конференції входило: підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками (до розробки умов Німеччина із союзниками та Радянською Росією не були допущені); створення Ліги Націй; розподіл колишніх колоній Німеччини та Туреччини між країнами-переможницями;

Представництво на Паризькій .конференції було на рівні голів урядів. Мирне врегулювання подібного масштабу можна співставити з Віденським конгресом.

Представництво на рівні голів урядів негативно вплинуло на роботу конференції і призвело до того, що на протязі довгого часу вони не займалися державними справами. До того ж голови Урядів, як правило, не схильні до компромісу. Враховуючи цей Досвід^ після другої світової війни мирне врегулювання проходи­ло на рівні міністрів закордонних справ.

Серед учасників Паризької конференції провідну раль відігравали "рем'єр-міністр Франції Жоряс Клемансо (був обраний галовою конфе-І^чціі), прем^єр-міністр Великої'Британії'Аевід Ллойо-Джардж та прези-дент СІЛА Вудро Вгльсон (так звана "Велика -грілка") Італію на конференції представляв прем'єр-міністр Орландо, а Японію — прем'єр-міністр Макгно

Було утворено головні органи конференції — "Рада десяти"

(голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії та Японії); "Рада п'яті/' - міністри закор­донних справ цих країн; і "Рада чотири^' - глави урядів країн без

Японії.

6. Становлення Версальської системи

З початку роботи конференції виявилися розбіжності членів "Ради чотирьох" ВВільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект статуту но­вої міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту Версальського мирного договору, аби сенат США розглядав один, а не два документи. В.Вільсон добився свого, вже 22 січня 1919 р його пропозиції були ухвалені; він же

очолив комісію по виробленню статуту

Американський і англійський проекти виявилися дуже схо­жими, що дозволило встановити -пене співробітництво при ви­робленні проекту статуту

Найпроблематичншюю виявилася пропозиція В.Вільсона про введення системи мандатів при Лізі Націй Цю пропозицію В Вільсон пояснював турботою про народи колишніх колоній Німеччини і Османської Імперії Проте існувала думка, що ман­дати відкривають шлях для колонізації та експлуатації сировин­них ресурсів цих країн, зокрема для США - це країни Ази й Аф­рики. Хоча доктрина "відкритих дверей" розповсюджувалася на всі колонії держав-переможниць, але США могли добитися у цій

справі більших успіхів

В.Вільсон вважав, що всі країни-члени міжнародної ор­ганізації повинні щорічно збиратися на Асамблею, на якій кож­на країна мала би по одному голосові. Припускалося створити Раду Ліги Націй з дев'яти членів, п'ять з яких - великі держави -

мали б у ній постійне місце.

Спірним питанням стало представництво малих країн у Раді Ліги, позаяк зпдно вільсонівського проекту їм виділялося чотири місця, в остаточному варіанті відводилося тільки два. Але малі країни діяли дуже активно й добилися своїх чотирьох місць

Суперечки викликала проблема представництва в Асамблеї Індії та британських домініонів: Канади, Південної Африки, Ав­стралії і Нової Зеландії. В.Вільсон пішов на поступки, відтак Ве­лика Британія отримала шість місць Проте багато американсь­ких політиків негативно прийняли цю поступку, що відіграло свою роль в провалі ратифікації договору

Найсерйознішою перешкодою за • весь період роботи комісії стала відмова В.Вільсона прийняти французьку вимогу про створення міжнародних збройних сил, що діяли би під опе­ративним контролем Ліги Націй. Він розцінив цю пропозицію як прагнення французів використати Лігу Націй для боротьби з Нменчиною і встановити французьку гегемонію в Європі Його підтримав заступник міністра закордонних справ Великої Бри­танії Р.Сесиль. В результаті Франція пішла на поступки.

Комісія діяла дуже швидко. За десять засідань були врегуль­овані ва спірні питання і підготований проект статуту

В.Вільсон повідомив про це в конгресі США Проте ще до прибуття президента у США в сенаті склалася опозиція, яка ба­чила у статуті пряме порушення "доктрини Монро". В.Вільсону це не сподобалося, й він вирішив дати бій сенаторам. На зустрічі з сенатською комісією у закордонних справах йому стало ясно, що опозиція є сильною і буде дуже завзято чинити опір Вона складалася з двох таборів:

З одного боку, праві республіканці, що вважали за необхідне зберегти основні положення "доктрини Монро" і вимагати світового лідерства традиційними засобами (воєнними діями і диктатом, нарощуванням військової могутності). В.Вільсон теж виступав за зміцнення обороноздатності країни. Але він не вва­жав цей чинник головним, і наголошував на демократизації міжнародних відносин під епдою великих держав

Республіканську опозицію очолював голова сенатської комісії у закордонних справах, давній супротивник В Вільсона, КАодж. Після виборів 1918 р республіканці контролювали обидві палати конгресу США.

З іншого боку, більш непримиреннішим угрупуванням,'бу­ли ізоляціоністи^ що їх очолював сенатор Бора. Вони виступали за повне збереження рамок, встановлених "доктриною Монро".

Таким чином, В.Вільсон опинився у складному становищі Сенатор К.Лодж дав зрозуміти, що ратифікація статуту відбудеться, але в тому лише випадку, якщо комісія схвалить мо­дифікації до нього К.Лодж в своєму виступі в сенаті різко критикував проект статуту.

Про негативне відношення заявили 37 сенаторів, підпи-^мпи проект відповідної резолюції. Вони вважали, що передусім, необхідно заключити мир з Німеччиною. В.Вільсон відкинув кри-'^асу, назвавши а обмеженим і егоїстичним підходом до проблеми.

Він покладав великі надії на народ і телеграфував у день від'їзду зі Сполучених Штатів свойому раднику, полковнику Хау-зу до Парижу: "американський народ у переважній більшості виступить за Лігу Націй."

Сам В.Вільсон повернувся до Парижу в поганому настрої. Після повернення до Парижу під тиском конгресу СІПА, В.Вільсон вніс на обговорення слідуючи поправки до статуту:

' •:• При голосуванні в Асамблеї і Раді Ліги рішення мають прийматися лише одностайно по всіх питаннях, окрім проце­дурних.

•> Ніщо у статуті не може впливати на законність міжнародних зобов'язань, наприклад угоди про арбітраж або регіональних угод, що забезпечують збереження миру, подібних доктрині Монро". Ця поправка викликала особливо бурхливі суперечки.

Це означало, що Ліга Націй вже не могла розповсюдити свій вплив на Латинську Америку, яка залишалася сферою впли­ву США. Прийняття цієї поправки відстороняло США від європейських справ, чого побоювалася Франція. Проте після виступу В.Вільсона вона перестала заперечувати, навзаєм витор­гувавши американську підтримку по німецькому питанні.

Велику Британію така поправка цілком влаштовувала. Її турбували інші проблеми, а саме — останні морські програми США, і вона поставила умову: підтримати поправку, якщо США істотно скоротять або відмовляться від своєї морської програми. В.Вільсон був змушений погодитися, що надалі викликало ще більше незадоволення республіканців.

Конференція остаточно схвалила текст статуту.

Майбутнє показало, що досягнутий компроміс був невда­лим для В.Вільсона.

Суперечки на конференції тривали. Дискусійною виявилася німецька проблема. Американська делегація виходила з того, що Німеччина не повинна бути остаточно послаблена, аби не по­рушити рівновагу в Європі. В.Вільсон вважав, що договір не по­винен бути "грабіжницьким миром". Він заявив, що якщо глави урядів Антанти не погодяться з цим положенням, то він повер­неться в США і готуватиме сам сепаратний мир з Німеччиною. Американський підхід не влаштовував Францію, що бажала ос­таточного підриву могутності свого давнього ворога. Велика Британія не хотіла допустити французької гегемонії у континен­тальній Європі, тож за усього бажання покарати агресора і відібрати у нього колоніальні володіння, вирокувала германцям вельми помірковано, що задовольняло і СТТТА.

В.Вільсон вважав, що німецьке питання полягає не стільки у місці, яке має посісти країна у повоєнному світі, скільки у соціальному ладі, який в ній встановиться. Чи впливатимуть на Німеччину події у Росії? В.Вільсон розумів, що причина будь-якої смути полягає у незадовільному стані життя народу. Тому він вже в січні 1919 р. наказав надати негайну продовольчу до­помогу Німеччині. Верховна військова рада Антанти прислуха­лася до В.Вільсона, і Німеччина отримала понад 1.25 млн. т. харчів та медикаменти.

Французька преса була незадоволеною діями американсько­го президента, спрямованими, як вона вважала, на захист Німеччини. Однак прем'єр Ж.Клемансо був наляканий мож­ливістю зшсувати відносини із США, тому дав команду припи­нити нападки.

Суперечки викликало питання про Рейнську область. Поки В.Вільсон у СІПА торгувався із сенаторами, Франція внесла про­позицію про створення залежної від неї Рейнської республіки.

В.Вільсон відразу ж надіслав телеграму Е.Хаузу, в якій за­значав: "Я сподіваюся, що Ви не дасте навіть попередньої згоди на відділення Рейнської області від Німеччини ні при яких умо­вах, і відкладете це питання до мого приїзду". Після повернення він добився компромісу. Було ухвалено пропозицію Д.Ллойд-Джорджа про надання Франції' з боку Великої Британії' та Спо­лучених Штатів гарантій на випадок нової німецької агресії за відмову Франції' від претензій на Рейнську область. Ж.Клемансо погодився з умовою демілітаризації' прикордонної зони, але ви­сунув нову вимогу про приєднання до Франції' Саару. Це усклад­нило обговорення питання про західні кордони Німеччини.

25 березня 1919 р. Д.Ллойд-Джордж надіслав Ж.Клемансо і В.Вільсону "Меморандум з Фонтенбло" (повна назва "Деякі заува­ження для мирної конференції' до укладання остаточного проек­ту мирних умов"). У цьому документі була викладена англійська програма й дана критика французьких вимог. Д.Ллойд-Джордж виступав:

1) проти розчленування Німеччини;

2) проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2.1 млн. німців;

3) проти передачі іншим країнам територій, замешканих Угорцями;

4) за повернення Рейнської області до складу Німеччини, ^ЇА^ у демілітаризованому станів

5) за поверення Ельзасу й Лотарінгії до складу Франції;

6) за передачу Саарського вугільного басейну в експлуа­тацію Франції на 10 років;

7) за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;

8) за передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;

9) за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;

10) за отримання Ґданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли те­риторії, населені німцями.

11) Репарації передбачалося розділити так: 50% — Франції;

30% — Великій Британії; 20% — іншим країнам;

12) Питання про роззброєння. П'ять держав-переможниць мали зберігати свої збройні сили, доки Німеччина і Росія не до­ведуть свою миролюбність. За це Франції надавалися гарантії з боку Великої Британії та СІНА у разі повторної німецької агресії.

Це врегулювання переслідувало три мети: по-перше, віддати належне союзникам; по-друге, підготувати такий мирний договір, який німецький уряд зміг би підписати у впевненості, що вико­нає усі зобов'язання; по-третє, врегулювання не мало містити у собі жодних приводів до виникнення майбутніх воєн і мало бути альтернативою більшовизму.

Британський прем'єр підкреслював: "Найголовніша небез­пека нині полягає у тому, що Німеччина може зв'язати свою до­лю з більшовиками". Таким чином, Д.Ллойд Джордж фактич­но перейшов на сторону В.Вільсона у вирішенні чільних питань урегулювання. Він багато в чому поділяв ідеологію пре­зидента СІІЇА щодо мирного будівництва, відтак його можна на­звати головним союзником В.Вільсона на конференції.

В.Вільсон і Д.Ллойд Джордж усвідомлювали необхідність докорінної перебудови міжнародних відносин на основі їхньої демократизації.

27 березня 1919 р. відбулося обговорення "Меморандуму з Фонтенбло" на "Раді чотирьох". В.Вільсон його підтримав. Цей документ визвав дуже негативну реакцію Франції, яку не задо­вольняла помірна позиція щодо Німеччини та виграш від цього плану морських і колоніальних держав, передусім. Великої Бри­танії. Між ними відбулася дискусія. Ж.Клемансо заявив, що Франція не підпише договір, якщо не отримає Саар. Таким чи­ном конференція зайшла у глухий кут.

Ситуацію посилювали і розбіжності в питанні про репарації. Франція вимагала встановити репарації у розмірі 200 млрд. дол., понад половину яких (58%) бажала взяти собі. США обмежували­

ся 30-40 млрд. дол. Британія вимагала 10-15 млрд. дол. Наслідком величезної роботи, а також численних залаштункових перего­ворів, стала угода від 8 квітня 1919 р. про невключення остаточної суми репарацій до Версальського мирного договору. Було кон­статовано, що Німеччина не може оплатити повністю всі збитки, позаяк ресурси Німеччини для того недостатні.

Було утворено Комісію з репарацій, яка мала встановити за­гальну суму репарацій, примусити Німеччину сплатити 1 млрд. дол. до 1 травня 1921 р. та визначати час від часу межі німецької платоспроможності. При цьому в угоді підкреслювалося, що Німеччина не буде сплачувати репарації' у повному обсязі, якщо доведе, що не в змозі це зробити. У цьому питанні ідеї В.Вільсона отримали перемогу.

8 квітня обговорювалася на засіданні й Саарська проблема. В.Вільсон запропонував тимчасово передати владу над Сааром спеціальної комісії', яка б діяла під егідою Ліги Націй. Через 15 років провести референдум мешканців цієї області для остаточ­ного з'ясування питання її приналежності. Ж.Клемансо врешті погодився з цією пропозицією.

Також Ж.Клемансо запропонував встановлення трьох ліній окупації Німеччини французькими військами. В.Вільсон навзаєм зажадав від Франції' зняти свої заперечення коректив проекту статуту Ліги, пов'язаних з "доктриною Монро". Прем'єр Франції змушений був погодитися. Завдяки такому обмінові поступками, рейнський вузол було розв'язано.

Проте, оскільки сенат США відмовився ратифіїсувати Вер-сальський мирний договір, було відхилено і гарантійний пакт із Францією. Таким чином, Франція позбулася військових гарантій від США і Британії' у випадку німецької агресії' в майбутньому.

Ще одне спірне питання — про кордони Польщі — було виріїпене теж шляхом компромісу. Передбачалось перетворення Ґданська у вільне місто під егідою Лії-и Націй, а також референ­дум у Верхній Сілезії' (внаслідок чого польські землі залишилися під владою Німеччини).