Реформаційна течія всередині англіканства

Окрім сформованого всередині англіканства і виділеної в самостійну організацію течії кальвіністського напрямку – (див. розділ “Поширення і розвиток кальвінізму. Гугеноти. Пуритани”), що розділився на поміркованих пресвітеріан і радикальніших індепендентів, у самій Англіканській Єпископальній Церкві утворилися і понині існують течії, що по-різному ставляться до суперечливих віроучительних питань.

Чільні церковники – це протестантська церковна аристократія, що підкреслює типові особливості англіканства, державний характер Церкви, супрематію корони, привілеї членів Церкви порівняно з диссентерами, єпискапалізм і зв’язок з середньовічною і Давньою Церквою у відправах та організації. Основна ідея Високої Церкви: протидіяти крайнощам протестантства, відстояти й зберегти в Англіканській Церкві все, що в ній міститься з давніх часів, наблизити її до традицій і практики Вселенської та її поділу. Висока Церква прагне до якомога кращого збереження католицьких традицій, приймає вчення про виправдання вірою і ділами, відстоює авторитет Церкви, підкреслює значення ієрархічного наступництва, відкидає кальвіністські погляди. Ця течія найближча до Православ’я. Високу Церкву можна назвати англіканством у власному, первісному смислі слова. У момент свого виступу наприкінці ХVІІ ст. високоцерковна партія не могла ще остаточно звільнитися від політики. Високоцерковники увійшли до лав консерваторів – торі як прихильники авторитету і прав корони і Церкви.

Низькоцерковники являють собою крайні течії протестантизму з його вченням про виправдання однією вірою і про Біблію як єдине джерело віровчення. З книг Святого Письма особливою повагою у них користується п’ятикнижжя Мойсея, хоча в теорії новозавітні книги ставляться вище від старозавітних. Низькоцерковники у кінці ХVІІ ст. вербувалися з тих рядів, які за Стюартів поповнювалися пуританами. Помітними обриси партії ставали тому, що в політиці вони з’єднувалися з вігами. Низькоцерковники входили в панівну Церкву, визнавали її установи, але не надавали їм такого значення, яке виключало б інші відгалуження протестантизму. До середини ХІХ ст. Церква чисельно зменшилася і стала розчинятися у широкій Церкві. Представники низької Церкви називають себе “євангеликами”.

Широкоцерковники – це, власне кажучи, не партія, а байдужа до релігійно – церковних питань маса, котру часто називають “індиферентною Церквою”. Вони прагнуть до об’єднання усіх течій на основі віротерпимості. Представники широкої Церкви вважають, що сперечатися через догматичні розбіжності не варто: усі християни – брати між собою і усвідомлення свого братерства вони повинні виявляти у житті через подання взаємної допомоги, особливо в релігійно – моральному розумінні. Нехтуючи основи віри, даної Христом, відкидаючи догматику, широка Церква сприймає християнство лише як моральне вчення, позбавлене свого джерела і своєї основи – “мораль без догми”.

Окрім викладених у попередніх розділах течій, Англіканська Церква викликала до життя ряд громад (сект), основні віровизнавчі засади котрих мають певні особливості, що спричинили їх відокремлення від цієї Церкви. Найважливішими й найпоширенішими є баптизм і методизм.