Лекція 7

Проповідники реформації в Швейцарії – Цвінглі, Кальвін. Виникнення кальвінізму. “Настанова в християнській вірі” Кальвіна. Віровчення реформаторів – цілковите перекручення учення про таїнства, першорідний гріх, спасіння. Вчення Кальвіна про передвизначення, про святість та роль людини в досягненні святості. Православна Церква про основні положення кальвінізму

Іншим релігійним вченням епохи Реформації, близьким за напрямком до ідей лютеранства, було вчення швейцарського священика Цвінглі.

Ульріх Цвінглі (1484-1531) народився у Швейцарії у заможній селян­ській родині. Учився у школах Берну, Відня, Базеля. Отримав звання магістра філософії (1506), був священиком. Виступав як реформатор одночасно з Лютером, був знайомий з його першими творами, але діяв не­залежно від нього. Між їхніми ученнями багато спільного. Цвінглі також розпочав свою реформаторську діяльність з виступу проти індульгенцій. У публічних диспутах з цього питання він взяв гору (1523), цюріхська міська рада стала на бік Цвінглі, і Цюріх вступив на шлях Реформації. З церков були вилучені священні зображення, органи, був скасо­ваний навіть спів. Функції священиків прийняли на себе кантональні власті. Монастирське майно було секуляризовано. Сам Цвінглі, попри те, що в ін був священиком, взяв шлюб.

У Швейцарії до Реформації приєдналися найрозвинутіші міські кантони – Цюріх, Берн, Базель, а “лісові” кантони залишилися католицькими.Війна,що почалася між ними, була невдалою для реформаторів.Сам Цвінглі загинув в одній з битв (1531).

Учення Цвінглі в основному збігається з ученням Лютера. Але в ученні про Євхаристію Цвінглі пішов ще далі від Лютера, заперечуючи присут­ність Тіла і Крові Христової в цьому таїнстві і вважав хліб і вино звичайними символами.

Загалом Цвінглі більш раціоналістичний, церковні традиції він ціну­вав ще менше від Лютера. Але в ученні про виправдання він виявляв пев­ну стриманість і про передвизначення (попередній присуд) він говорить немовби з певною нерішучістю.

У 1549 р. між послідовниками Цвінглі і Кальвіном був укладений під назвою Цюріхської угоди важливий акт, з огляду на який встанов­лювалася єдність між обома церквами у спірному вченні про преосутнення, і таким чином було підготовлене їхнє злиття в подальшому.

Учення Цвінглі відіграло помітну роль у реформації католицизму, ос­кільки воно підготувало грунт для розвитку в Швейцарії потужнішого релігійного руху, який очолив його молодший сучасник Жан Кальвін. Поряд з Лютером і Кальвіном Цвінглі зачисляють до найкрупніших діячів руху Реформації.

Кальвінізм

Вождем реформації в Швейцарії всередині ХVІ ст. став француз Жан (Іоанн) Кальвін. Коли Цвінглі та Еколаипад зійшли з земної царини, на романському грунті також скоро вступили діячі, які здійснили реформацію у своїй області, зокрема у французькій Швейцарії. І провідною особою тут був Жан Кальвін. Він народився у 1509 р. в Нойоні, в Пікардії, і вже рано виявив неабиякі чесноти у своєму характері. Розочарувавшись у римському католицизмі він старанно вивчає Святе Письмо, віддався вивченню богослів’я, постійно відвідував зібрання реформаторів, на яких він часто проповідував. Його гаслом було: “Якщо Бог за нас, то хто може бути проти нас?” Однак у Парижі він зазнав усіляких переслідувань, а тому подався до Базеля (1534 р.). А саме у цьому місті він завершив одну працю, розпочату ним ще у Франції: “Настанови у християнській вірі”. А 1536 р. він прибув до Женеви, де його впізнали місцеві жителі і стали просити, щоб він залишився у них. Відтак у Кальвіна настав рішучий поворот у житті. Він став на шлях церковної діяльності, продовження внутрішньої реформації. Щоправда конфлікт з місцевою владою у цьому питанні змусив його тікати до Страсбурга, а як учасник релігійних співбесід у Франкфурті-на-Майні, Вормсі та Регенсбурзі, він налагодив дружні стосунки з Меланхтоном і отримав у німців почесне звання богослова. В 1539 р. вийшла його друга редакція “Настанов”, а 1559 р. третя і остаточна її обробка. У 1541 р. Кальвін, на вимогу женевців, знову вертається до Женеви, де його зустріли з великим ентузіазмом. З цього моменту починається другий період в житті Кальвіна, період його сильного впливу на Женеву і на реформаторську церкву взагалі. У своїй діяльності він керувався суворими правилами, від яких він відступав лише під тиском обставин.

Перетворення Кальвіна полягали в тому, що вся його система віровчення складалася згідно з апостольським символом і узгоджена з моральним вченням. У цьому зв’язку релігії та моральності дуже чітко проступає практичний напрямок реформації Кальвіна та реформаторської церкви. Цьому, звичайно, не суперечить те, як Кальвін ставився до догмату про передвизначення. Він виходив не з умоглядного, а релігійно-морального інтересу. Його прагнення зводилися до того, щоб з огляду на панівний стан римської церкви зміцнити своїх браті в у вірі безсумнівною впевненістю божественної благодаті і уберегти себе від падіння. У виданні “Настанов” від 1539 р. він дав цьому своєму вченню форму, яка зустрічала так багато суперечностей, але яка не перейшла в реформаторські символи, тобто Кальвін перейшов від інфралапсалізму Августина до супралассалізму, тобто від учення, яке ставить передвизначення до спасіння чи до погибелі в залежності від попереднього гріхопадіння, до вчення, за яким саме гріхопадіння настало внаслідок божественного встановлення, причому, однак, зовсім не заперечується винуватість людей, подібно до того, як Кальвін не заперечував і винуватості Семея, хоча про нього Давид говорив, що Бог звелів лихословити його.

Відносно церкви, то її авторитет у Кальвіна має значно більше значення, аніж в інших реформаторів. Він визнавав за необхідне, щоб церква керувала віруючими і приборкувала їх. Взагалі, церкву Кальвін називав “наша матір”. “Церква, поза якою немає спасіння, має встановлене від Бога учительство в якому віруючі повинні виявляти послух. Вона має право виступати з ученням. Синод, який є її представником, і який повинен складатися з духовних осіб і старійшин, становить найкращу запоруку для правильного пояснення Святого Письма.

Церква має право видавати закони і стверджувати церковну дисципліну, так що грішників повинна карати духовна влада і не передавати державі для поліцейського покарання – однак від цього твердження Кальвін змушений був згодом під тиском обставин відмовитися. Вчення, на думку Кальвіна – це душа церкви, церковну дисципліну можна порівняти з нервами, які підтримують зв’язок між різними членами тіла і тримати їх у порядку. Церковна дисципліна є вуздечка для злих, спонука для добрих, батьківська тростина для покарання. Вона проходить різні ступені від приватного напучення до публічного докору, від публічного докору до публічного відлучення від євхаристії. Для того, щоб вона була правильною і не вироджувалася у панування, завідування нею не повинно належати лише самим духовним особам.

Організована на цих засадах церква строго відрізнялася від держави. Остання має на меті тільки земні інтереси, в той час як церква має на меті тільки небесне. Відтак державі не належить право над церквою, втручатися в її церковні справи. Але держава мусить подавати допомогу церкві у здійсненні її цілей, подібно до того як і зі свого боку церква сприяє здійсненню цілей держави впровадженням моральності в народі.

Працюючи над розробкою церковної структури Кальвін заявляв, що церква не може існувати без впорядкованої на євангельських засадах пресвітерії, ради старійшин за умови панування церковної дисципліни. План церковного устрою був розроблений у 1541 р. радою двохсот і згодом схвалений загальним зібранням громадян.

За вказаним регламентом був проведений церковний розподіл міста була визначена певна кількість духовних осіб, котрим було надано право здійснення ними обов’язків, встановлені вибори духовних осіб, так що вони проводилися самими духовними особами, а потім підтверджувалися міською радою та громадою, згідно з давньохристиянським положенням, за яким громада мала право veto. До духовних осіб були приєднані старійшини, що на них указувало духовенство і затверджували рада та громада. Таким чином кальвініське просвітеріанське управління собою помірковану духовну аристократію. Демократичні елементи в ньому були сильно відсунуті назад, оскільки Кальвін знав, наскільки ще громади ще не відповідали призначенню. Старійшини разом з пасторами утворювали консесторію, якій було доручено завідування церковною дисципліною. Вона мала право навіть на відлучення в разі порушення дисципліни.

Для того, щоб нести реформацію в серця народу, він спрямував свої власні зусилля на проповідь і пастирство. Особливим видом його проповіді були так звані конгрегації.

У віровченні і у вченні про моральність, в ученні про Церкву і церковні обряди Кальвін пішов значно далі Лютера. Головною особливістю його вчення – це твердження про безумовне призначення, згідно з яким Бог від вічності присудив наперед одних людей на спасіння, інших – на погибель. Це вчення лягло в основу другої після лютеранства гілки протестантизму – кальвінізму.

Кальвіністи називають себе реформаторами, а свою громаду Реформаторською чи Євангельською – реформаторською церквою.

Однак за послідовниками учення Кальвіна, котре поширилось на багато країн Європи, історично закріпилися і інші назви, характерні для національних сповідань цього вчення (див. розділ “Поширення і розвиток Кальвінізму. Гугеноти. Пуритани”.)