Основна інформація про віл-інфекцію/снід

Імунна система (ІС) складається зі спеціальних органів і клітин, які розміщені по всьому тілу. Лімфатична система (ЛС) є однією з частин ІС. ЛС складається з наповнених лімфатичною рідиною лімфатичних судин, які з’єднують між собою сітку лімфатичних вузлів. Однією з функцій лімфатичних вузлів є виявлення антигенів та іншого зайвого матеріалу і відфільтровування їх із лімфатичної рідини. Наступною функцією є зберігання білих кров’яних клітин, які називаються лімфоцитами і фагоцитами.

Органи ІС – це тимус (вилочкова залоза), кістковий мозок, селезінка, лімфатичні вузли, скупчення клітин у тонкому кишечнику, прямій кишці. Клітинами імунної системи є тканинні макрофаги, моноцити і лімфоцити. Останні у свою чергу, поділяються на Т-лімфоцити (дозрівання їх відбувається в тимусі) і В-лімфоцити (клітини, що дозрівають у кістковому мозку).

Тканинні макрофаги мають різноманітні функції. Вони, наприклад, поглинають бактерії, віруси і зруйновані клітини. В-лімфоцити виробляють імуноглобуліни – специфічні антитіла проти бактеріальних, вірусних і будь-яких інших антигенів. Макрофаги і В-лімфоцити забезпечують гуморальний (від лат. humor – рідина) імунітет.

Так званий клітинний імунітет забезпечують Т-лімфоцити. Їхній різновид: Т-кілери (убивці) – здатні руйнувати клітини, проти яких вироблялися антитіла, або вбивати чужорідні клітини; Т-хелпери (помічники) – стимулюють реакції клітинного імунітету; а Т-супресори пригнічують їх. У підсумку забезпечується нейтралізація і видалення чужорідних білків, розщеплення бактерій і вірусів, що пройшли в організм, а також злоякісно перероджених клітин самого організму.

Етіологія, патогенез, перебіг ВІЛ-інфекції.

Хоча вже зрозуміло, що причиною синдрому набутого імунодефіциту і пов’язаного з ним захворювання є вірус імунодефіциту людини, походження цього вірусу залишається невідомим. Є переконливі дані на користь того, що на Західному і Східному узбережжі США інфекція з’явилася в середині 70-х. При цьому випадки асоційованих зі СНІДом захворювань, відомих у Центральній Африці, вказують на те, що інфекція, можливо, з’явилася ще раніше (50–70 рр.). За допомогою сучасних методів культивування клітин було виявлено ретровіруси людини і мавп. Як і інші віруси, що містять РНК, вони потенційно мінливі, тому в них цілком імовірні такі зміни у спектрі хазяїв і вірулентності, що могли б пояснити появу нового патогену. Існує кілька гіпотез появи ВІЛ:

– вплив на раніше існуючий вірус несприятливих екологічних факторів;

– бактеріологічна зброя;

– мутація вірусу внаслідок радіаційного впливу уранових покладів на передбачуваній батьківщині інфекційного патогена – Замбії і Заїрі.

Схематична будова віріона ВІЛ

Вірус імунодефіциту людини відноситься до підсімейства лентівірусів, сімейства ретровірусів. Усі віруси і ретровіруси є простими мікробами, які не мають обміну речовин і можливості функціонувати незалежно від інших форм життя. У них відсутній основний механізм репродукції, тому їм необхідно потрапляти до інших організмів для відтворювання.

Віруси представляють собою покритий протеїновою оболонкою жмуток генів, які містять інформацію щодо виробництва своїх копій. Вони прикріплюються до поверхні клітини, проходять у клітину, впроваджуючи в неї свою генну інформацію. Більшість клітин містять дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК). ДНК – це закодований генетичний матеріал у ядрі всіх клітин. ДНК контролює спадковість і утворення рибонуклеїнової кислоти (РНК). РНК розповсюджується по всій клітині та керує утворенням особливих протеїнів, необхідних для виживання клітин. Процес, шляхом якого ДНК "створює" РНК, називається транскрипцією. Для своєї репродукції вірус впроваджує свою ДНК (вірусну ДНК) у ДНК клітини – господаря. Після цього вірусна ДНК бере під свій контроль перетворення клітини – господаря в "фабрику" з виробництва вірусів, яка виробляє нові віруси. Кінець кінцем ці нові віруси можуть зруйнувати клітину, знищивши її перед вторгненням у нові клітини.

Ретровіруси відрізняються від інших вірусів. Ретровіруси, такі, як ВІЛ, є унікальними, тому що містять тільки РНК. Вони також містять особливий фермент – зворотню транскриптазу, яка дозволяє їм перетворювати вірусну РНК у вірусну ДНК (забезпечує зворотню направленість потоку генетичної інформації від РНК до ДНК), а вірусна ДНК у подальшому впроваджується в ДНК клітини-господаря. Як тільки вірусу вдається взяти контроль над репродуктивною здатністю клітини, він може ефективно створювати свої копії. Після потрапляння вірусу в клітину проходить проникнення його в цитоплазму клітини-господаря. Вірус продукує ДНК, яка транспортується в ядро й інтегрується в хромосомальну ДНК (провірус). Вірус стає частиною клітини і буде залишатися нею до загибелі клітини. Далі проходить потрапляння вірусу з клітини в клітину з утворенням багатоядерного клітинного синцитію.