Психологічна сутність феномену керівництва

Керівництво – процес керування групою, здійснюваний керівником як посередником соціального контролю і влади на основі правових повноважень і норм більш широкої соціальної спільності, у який включена дана мала група.

Тобто, з одного боку, керівництво і лідерство вирішують однопорядкові близькі задачі: 1) стимулювання групи; 2) націлювання її на виконання визначених задач; 3) пошук засобів для їхнього ефективного розв’язання. З іншого боку, лідерство – психологічна характеристика поведінки певних членів групи, а керівництво – соціальна характеристика відносин у групі, насамперед з погляду розподілу ролей управління – підпорядкування.

У керівництві малою групою завжди присутні два шари, два аспекти:

1. формально-правовий аспект влади ( адміністрування);

2. психологічний аспект влади (багато в чому зближає керівника з неформальним лідером за способами впливу на членів групи).

За своєю психологічною сутністю феномени керівництво і лідерство досить близькі, але й в ідеальному випадку в групі керівник і лідер повинні сполучатися в одній особі. Однак у реальних групах виникають наступні протиріччя.

1. Найчастіше керівництво і лідерство мають різну орієнтацію:

• керівництво – на задачу;

• лідерство – на внутрішні інтереси групи.

Наприклад експресивний лідер став формальним керівником, тобі він або розвалює групову діяльність (у випадку збереження сутності своє поведінки та взаємин з групою), або перебудовує свою поведінку на інструментальні функції, вступивши в конфлікт із групою.

2. Існує обмежена кількість специфічних груп, для яких буде ефективним злиття в одній особі керівника і інструментального лідера (наприклад, наукова група).

3. Існують такі соціальні групи, де в силу існуючих заперечень або статусних розходжень сполучення форм керівництва і інструментального лідерства неможливо (клас – учитель-лідер – учень-інструментальний лідер)

Авторитет керівника

Основний інструмент психологічного впливу керівника на групу – його авторитет.

Авторитет керівника – складне психологічне явище, що передбачає єдність таких двох складових:

• авторитет ролі керівника

• авторитет особистості керівника

Авторитет особистості керівника – значно більш сильна та стійка форма впливу, ніж авторитет його ролі.

На різних етапах становлення і розвитку групи ці складові мають різне значення. У своєму розвитку авторитет керівника проходить три стадії, на кожній з яких він піддається відповідній перевірці та оцінці з боку:

• підлеглих,

• керівництва згори,

• самого себе.

На першій стадії розвитку авторитету керівника формується довіра підлеглих до його знань, до інформації, яка відходить від нього, тобто він повинен стати вірогідним джерелом інформації для групи.

На другій стадії керівник стає референтною особою для підлеглих, тобто носієм особистісних якостей, які є значущими для групи, та цінностей і поглядів, які вона розділяє. На цій стадії формується довіра до життєвої позиції керівника.

На третій стадії керівник стає довірливою особою. Йому авансується довіра підлеглих, надається право приймати значущі рішення, що стосується групи. Керівникові вже немає необхідності кожного разу звертатися до підлеглих для прийняття колективних рішень, оскільки йому надано право діяти від імені усієї групи.

Психологічні фактори, що найбільш суттєво впливають на формування авторитету керівника, і таким чином, на успішність його управлінської діяльності.

1. Стиль керівництва, обраний керівником (див. далі).

2. Система соціально-психологічних установок керівника щодо своїх взаємин з членами групи. Найбільш ефективною є установка на діалогічне спілкування з підлеглими.

3. Ряд особистісних якостей, наявність яких виступає як професійно важливі якості особистості керівника:

• якості особистості, що сприяють успішному встановленню спілкування з підлеглими (комунікабельність, спрямованість на інших людей, схильність до співробітництва, емпатія, фактичність, толерантність тощо).

• якості особистості, зумовлені специфікою управлінської діяльності (висока інтелектуальна лабільність, критичність і швидкість мислення, самокритичність, самостійність, ініціативність, рішучість, здатність до імпровізацій).

4. Навички соціально-перцептивного і споцільно-рефлексивного аналізу, тобто відповідно навички адекватно оцінювати взаємини у групі та відчувати ставлення підлеглих до себе.

5. Задоволеність власною діяльністю, оскільки відомо, що краще працює людина, яка високо оцінює свої успіхи і досягнення та свої можливості.