1.3. Регіон як просторова соціально-економічна система

Територіальна структура господарського комплексу — це його регіонально-просторова будова, що відображає розподіл на території господарських об’єктів та їхніх систем, які завдяки наявності зв’язків утворюють певну форму просторової організації виробництва й суспільства в цілому. Отже, регіональна структура господарства містить елементи, кожен з яких виконує певні функції в складній господарській системі країни або світу. Найбільш важливими територіально-структурними елементами господарського комплексу є різні типи регіонів, які становлять єдину взаємопов’язану систему функціональних елементів. Саме дослідження регіональної організації господарства, аналіз її трансформації в сучасних умовах, наукові рекомендації щодо оптимізації розвитку та функціонування господарських систем регіонів має практичне значення і виступає як наукова база розв’язання проблем управління, прогнозування, стимулювання розвитку регіонів, країн і світу в цілому.

Нині в науці та практиці виділяють такі типи регіонів:

• згідно Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» регіоном вважається визначене законодавством територіальне утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у складі АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя [1];

• згідно Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» адміністративно-територіальними одиницями в Україні є область, район, місто, район у місті, селище, село. Первинними суб’єктами місцевого самоврядування, основними носіями його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Таким чином, вони також є регіональними утвореннями субнаціонального рівня з системою органів місцевого самоврядування [2];

• згідно Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» в розділі Ш вказано, що розробка прогнозних та програмних документів економічного й соціального розвитку здійснюється для АР Крим, областей, районів та міст. Тут, як видно, до регіональних утворень додається ще й територія адміністративного району [3].

Таким чином, узагальнюючи вищесказане, під «регіоном» слід вважати визначене законодавством територіальне утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у складі АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя, інших міст, селищ, сіл.

Слід зауважити, що в ієрархії регіонів Росії, розробленій російським вченим Гранбергом А.Г. виділені наступні: первинний регіон (місце), адміністративний район, суб’єкт РФ, економічний район, макроекономічна зона, Російська Федерація, Євразія та її економічні союзи (СНД, АТЕС та ін.), світ [6, с. 24].

Аналізуючи ситуацію в Україні, можна дійти висновку, що склад регіонів та їхня супідрядність в Україні має наступний вигляд (рис.1).

Рисунок 1. Ієрархія економічних регіонів України

Крім регіонів, виділених згідно прийнятого законодавства, в ієрархію входять економічні райони, кластери, вільні економічні зони, єврорегіони, економічні простори.

Слід зауважити, що наукові дослідження виділяють регіон як економіко-географічне утворення — частину території країни з однорідними природними умовами та специфічною спрямованістю розвитку господарства (природно-господарські регіони — Київське Придніпров’я, Донбас, Причорномор’я, Промислове Придніпров’я та ін.).

Сучасна зарубіжна наука виділяє регіон як групу сусідніх держав зі спільними історичними традиціями та взаємопов’язаною економікою або частини території суміжних держав у формі територіально-галузевих інтеграцій — кластерів.

Регіон слід визначати як господарську систему, що виконує такі найважливіші функції, як створення матеріальних умов життєдіяльності населення, забезпечення місця його проживання, професійно-трудової діяльності, організації побуту та відпочинку. Як таксономічна одиниця виробничо-територіального устрою країни та форма організації виробничо-суспільного життя населення, регіон відрізняється геоекономічними, геополітичними, виробничо-господарськими, культурно-етнічними та іншими характеристиками. У той же час, регіон повинен розглядатися як підсистема соціально-економічного комплексу країни та, одночасно, як відносно самостійна його частина із завершеним циклом відтворення, що має свою специфіку. Разом із тим, із відтворювальної точки зору, регіон не є замкнутою системою. Він тісно пов'язаний з іншими регіонами й функціонує в умовах міжрегіональної інтеграції та міжрегіонального обміну.

Таким чином, регіон як господарська система — це частина глобального економічного простору і, водночас, географічного. Із системного погляду він є цілісністю природного середовища, господарства та населення. Типізація регіонів визначена взаємозв’язками з трьома названими середовищами, а економічна система — їхньою цілісністю та внутрішньою взаємодією. Останню визначають складні зв’язки — структурні, управлінські, субординаційні, внутрішньогенетичні тощо. Їхня міцність всередині системи визначає її стійкість, а пошук взаємодій із зовнішнім середовищем сприяє її розвитку. Регіональна цілісність господарської системи — це ступінь інтегрованості, відносно автономних соціально-економічних систем в економічному просторі, внутрішньо складних, але стійких структур.

В умовах світової ринкової моделі господарювання і глобального конкурентного середовища гострою проблемою діяльності регіональних господарських систем є гармонізація їх внутрішньосистемного функціонування як необхідної умови довготривалого стабільного розвитку. Гостре протиріччя проявляється і в дотриманні збалансованості функціонування елементів макро- та мегаінтеграційних господарських систем і протекціоністських (індивідуалізованих) регіональних мікропросторових. Вирішення цього протиріччя здійснюється за допомогою регіональної політики та адміністративно-господарських механізмів управління. Прикладом тут може слугувати регіональна політика Європейського Союзу.

В основу реалізації наднаціональної політики ЄС покладено такі принципи:

– партнерства — тісна координація дій між ЄС, національними урядами, регіональними і місцевими органами влади;

– субсидіарності — однієї з основ федералізму — проблеми мають вирішуватись там, де вони виникають, а «наверх» передаються тільки ті повноваження, які не можуть виконуватися «знизу»;

– доповнюваності — застосовуються з метою акумуляції ресурсів для підтримки регіонів і складаються із додаткових джерел (коштів ЄС та національних (суспільних і приватних) інвестицій).

Загальною тенденцією інституціальних змін в ЄС є надання частини функцій регулювання регіонального розвитку від національних урядів до центральних органів ЄС. Процес складний. В різних країнах проявляється незадоволення частковою втратою національного суверенітету. Про посилення ролі наднаціональної політики говорить те, що сума коштів, яка виділяється на неї із бюджету ЄС постійно зростає.

Вже сьогодні завдяки реалізації основних принципів регіональної політики Євросоюзу виділені та успішно використовуються для оптимізації економічного розвитку десятки єврорегіонів та транскордонних кластерів.

Єврорегіони становлять одну з організаційних форм транскордонних відносин, де, у межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів, на базі спеціальних розширених повноважень на міжнародне співробітництво місцеві органи влади прикордонних областей мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, реалізувати конкретні транскордонні економічні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології.

Входження України в європейський та світовий економічний простір пов’язано з формуванням міждержавних прикордонних економічних об’єднань у формі еврорегіонів. Оскільки 19 регіонів обласного рангу України межують з 7 зарубіжними країнами, то це є важливим підгрунтям для формування міждержавних єврорегіонів та прикордонних інноваційних утворень у формі кластерів, які сформовані або формуються в Україні.