Розкол мусульманського світу на шиїтів та суннітів

Хоча найближче до засновника ісламу був його кузен і зять Алі, батько двох улюблених онуків Мухаммеда, Хасана та Хусейна (синів Фатіми), першим халіфом обрали не його, а Абу-Бекра, давнього і найбільш заслуженого сподвижника померлого пророка. Правління Абу-Бекра (632-634) було відносно нетривалим, але напрочуд успіш­ним. Були врегульовані внутрішні чвари в Аравії, розпочалися завою­вання поза межами власне аравійського регіону - походи на Сирію та захоплену сасанідським Іраном Месопотамію.

Наступним халіфом став Омар, якого призначив своїм політичним спадкоємцем сам Абу-Бекр. За десять років свого правління Омар (634-644) відвоював у Ірану Месопотамію, приєднав Закавказзя та деякі території власне Ірану (увесь Іран був захоплений пізніше, в 651 p.). Арабські полководці завоювали Сирію та Палестину (попередні завойовники, візантійці, були змушені піти з цих земель в 636 p.), дійшли до стін Константинополя. В 639 р. до халіфату було приєднано Єгипет.

За Омара склалася система наділення військових за службу тимча­совими володіннями. Земельний фонд формувався за рахунок колиш­ніх володінь активних противників халіфату (монархів, членів прав­лячих династій, власників земель, убитих на війні з мусульманами). До нього також включалися виморочні землі. Розподілявся він між новими володільцями на правах т. зв. ікта, тобто умовного посадово­го володіння. Зрозуміло, що найбільші наділи отримували не рядові воїни, а їх провідники. З числа цих воєначальників виник прошарок умовних феодальних тримачів, знатних вельмож. Такі землі надава­лися з умовою несення військової служби, обов'язкової обробки земельного наділу (орендарями) та сплати відповідних податків на користь держави.

Халіфові Омару приписуються такі слова: «Якщо хтось володітиме землею і не оброблятиме її протягом трьох років, а хтось інший зорає її, то цей інший набуває переважного права на землю». Це не означає якогось «арабського соціалізму», корені якого деякі «ліві» ідеологи сучасного арабського світу намагаються шукати у сивій давнині. Податок з ікта був обов'язковим, а стягувався він з мусульман в основному в натуральній формі - як частка від врожаю. Тим самим необроблювана земля ікта доходу в державну скарбницю не приносила.

Землі ікта могли бути відчужені, але за умови виконання відповід­них обов'язків новим володільцем. Оброблялися володіння феодалів в основному на умовах кабальної оренди.

Крім ікта, в мусульманській державі існували ще три типи земель­них володінь: землі, що ними володіли племена і роди на правах спі­льної власності; приватновласницькі землі - мульк (обробляти які було необов'язково) та землі, що перебували у безпосередній власності держави (сюди автоматично потрапляли усі землі, вільні від оранки чи випасу худоби).

Немалу роль в успіхах завойовників відігравала їх релігійна віро­терпимість. До переходу в іслам завойоване населення підштовхували лише економічними методами. Тим, хто здавався без бою, гарантува­лося збереження майна, халіф обмежувався збором податків з нерухомості - подібно до того, як податками обкладалися і землі, надані в користування завойовників. Місцеве населення не вербувалося до війська, зберігалися привілеї верхівки підкорених народів (зокрема, їх обкладали меншими податками). Ті, хто перейшов у іслам, звільнялися від особливого податку на іновірців, після чого у своєму громадському статусі практично зрівнювалися із завойовниками.

Рента як податок майже з усіх земель надходила в казну халіфа. Але мусульмани як податок платили ушр - одну десяту частину доходу, а всі інші - харадж, розмір якого коливався від однієї до двох третин врожаю (або збирався у грошовій формі з одиниці площі), а також подушний податок {джизію).

Харадж був основним джерелом державного доходу - за халіфа Омара надходження тільки з південного Іраку становили щорічно бли­зько 100 тис. дирхемів. Величина хараджу змінювалася залежно від оброблюваної культури, наприклад, у південному Іраку з одиниці площі посіву пшениці брався податок по 4 дирхеми, ячменю - по 2, кунжуту і бавовнику - по 5, з одиниці площі виноградника - по 10 дирхемів і т. д. Джизією обкладалися усі дорослі працездатні чоловіки -немусульмани, які мали певне заняття. Під час збирання джизії бралася до уваги економічна самостійність кожного платника. З багатих (міняйл, торгівців тканинами та ін. багатих купців, великих землевласників, лікарів, частини ремісників) брали по 48 дирхемів, з людей середнього достатку - по 24, з бідних землеробів та ремісників (кравців, кра-сильників, шевців) - по 12 дирхемів щорічно. Торговельне мито для мусульман було також пільговим (2,5% проти 5% для решти і 10% для іноземних купців - немусульман).

Тим самим перехід у нову віру ставав економічно вигідним, а ін­коли і фактично неминучим для нових підданих халіфату.

Особливо важко було сплачувати джизію, оскільки вона збиралася грошима, а не натурою. Селяни - немусульмани були змушені везти свої продукти на ринки, в дорозі їх виловлювали державні митники, які (часто по кілька разів) примусово збирали торговельне мито. Арабський юрист Абу-Юсуф повідомляє про численні факти, коли людей за несплату податків катували, ставили з непокритою головою під пекучим сонцем, поливали голови киплячою олією. Багато хто був змушений жебракувати, щоб зібрати необхідну суму. Як уже вка­зувалося, податковий тиск на немусульман був суттєво значущим.

Прискорювала процеси переходу в іслам і його відносна близькість з іншими релігіями - християнством, іудаїзмом, заснована не тільки на монотеїзмі, але й спільній догматиці.

У 644 р. замість Омара, убитого рабом-іранцем, халіфом став Ос­ман - також мухаджір (учасник хиджри, тобто найближчий сподвиж­ник пророка). За Османа до халіфату були приєднані Вірменія та Мала Азія, північноафриканські території (Лівія - аж до Карфагену). За його правління наперед почав швидко висуватися рід Омейядів, який прибрав до своїх рук усі найбільш прибуткові посади. Рядові верш­ники, які отримували тільки частку від військової здобичі, виступили проти зосередження величезних земельних наділів в руках арабської знаті. Вони об'єдналися навколо Алі - зятя Мухаммеда. Цей рух діс­тав назву шиїтського (від шиа - група, партія, секта). До нього приєд­налися кочовики-бедуїни, а також новонавернені мусульмани, зокрема із завойованого Ірану - одним словом, ті, хто почував себе обділеним при розподілі державної власності. Шиїти вважали, що не Осман, а Алі, найближчий родич пророка та його соратник, повинен посісти місце халіфа. У 656 р. натовп шиїтів, що зібрався в Медині під вигля­дом паломників з Єгипту, Месопотамії та інших районів халіфату, увірвався до палацу Османа і убив його. Халіфом був проголошений Алі (602-661), який переніс столицю з Медіни в Хуфу (Месопотамія). Зі своїх посад були зміщені усі призначені Османом намісники різних частин величезного Арабського халіфату.

Рід Омейядів зумів об'єднати сили аристократії і під проводом Муавії (намісника убитого халіфа в Сирії) виступив проти Алі. Муа-вія, який був сином Абу-Саф'яна, фактичного правителя Мекки до її завоювання Мухаммедом, закликав арабів до помсти за убитого халі­фа Османа, якого він оголосив мучеником. Алі він звинуватив у співучасті в убивстві халіфа. Географічно Омейяди спиралися на Си­рію, в класовому відношенні - на заможну родоплемінну військову верхівку. Соціальні протиріччя набули релігійного забарвлення. При­хильники Алі утворили шиїтський напрямок в ісламі (надалі він став переважаючим в Ірані), а соратники Муавії - суннітський.

Сунна - це священний переказ, що складається з розповідей (хади-сів) про життя і діяльність пророка, його вислови тощо. Сунна скла­далася протягом перших двох століть ісламу й увібрала в себе багато історичного матеріалу та ще більше легендарних перебільшень. Шес­титомна Сунна стала чимось на зразок коментарів до Корану. Всі, хто визнавав святість Сунни, почали називатися суннітами, цей напрямок в ісламі з другої половини VIII ст. вважається ортодоксальним.

Сьогодні більшість мусульман - сунніти, за винятком Ірану, де панівне місце посідає шиїтська течія.

Спершу військова перевага повністю перебувала на боці Алі. Та у вирішальний момент битви з армією Муавії новий халіф виявив хитання і погодився на передачу спірного питання про право на розгляд тре­тейському судді. Тим самим Алі втратив авторитет в очах найбільш радикальної частини свого оточення. Від шиїтів відкололися т. зв. хараджити (тобто - ті, що вийшли), які вважали, що халіф повинен бути не спадковим, а виборним - «волею Аллаха і народу». Хараджити об'єднували переважно рядових воїнів, важливим елементом доктрини цього релігійно-політичного напряму стала вимога соціальної рівності усіх віруючих - мусульман. Проти цих учорашніх союзників довелося надалі спрямовувати головний удар.

У 661 р. Алі був зарізаний кинджалом хараджита. Його син Хасан (онук Мухаммеда) поступився престолом, виторговуючи собі деякі поступки. А новим халіфом проголосили Муавія. Він став родоначаль­ником правлячої династії Омейядів.