Нормандське завоювання 1066 р. Держава Вільгельма і Завойовника в Англії

та її розвиток. Велика Хартія Вільностей 1215 р.

У 1066 р. до Англії вторглися війська герцога північної французької провінції Нормандії. У битві при Гастінгсі англійські війська зазнали поразки. Англосаксонська знать була перебита, більшість її земель перейшла до королівського домену Вільгельма. Королю належали майже усі ліси, а міста були оголошені «королівськими ленами». Завоювання 1066 р. запобігло розпаду Англії на самостійні уділи. Управління на місцях перейшло від баронів до королівських чиновників - шерифів. Вільгельм І Завойовник (1066-1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе на­селення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зо­бов'язаних виконувати на користь корони певні повинності. Королів­ська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («па­лата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно міцними.

Ще в 1086 р. в країні був проведений перепис населення, землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на той час досягло 1,5 млн чол., з них лише 12 відсотків були особисто вільними. 70 відсотків населення становили феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів. На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти ще більш ефективно.

Того ж, 1086 р. усі вільні громадяни Англії були вимушені присяг­нути на відданість монархові («бути вірним королю проти усіх людей», тим самим і проти своїх сеньйорів). Якщо у континентальній Європі панував принцип «васал мого васала - не мій васал», то в Англії корона установила прямий зв'язок з васалами (ар'єрвасалами) своїх васалів. Навіть після численних земельних пожалувань нормандським баронам в королівському домені залишалося більше однієї сьомої усіх земель Англії, а жоден з васалів не міг і близько зрівнятися з королем за багатством. Пригадаймо: французькі Капетінги первісно були біднішими за деяких своїх герцогів. Васали англійського короля були зобов'язані йому не тільки військовою службою, ате й грошовими внесками.

Сила королівської влади в Англії пояснюється як об'єктивними, так і чисто суб'єктивними чинниками. До числа перших віднесемо вимушену покірність нормандських баронів монархові. Міцна коро­лівська влада була гарантом їх панування над підкореним, але неско­реним англосаксонським населенням. У цю ж групу чинників можна віднести політичну й економічну слабкість англійських міст, а також некомпактність земельних володінь феодалів. Соратники Вільгельма І Завойовника за свою військову службу отримували не один, а кілька дрібних наділів у різних частинах королівства. Це дозволяло тримати у покорі потенційних бунтівників.

До суб'єктивних віднесемо діяльну активність королів щодо роз­будови апарату управління. Уже Вільгельм І Завойовник зумів ство­рити відносно сильний апарат центрального управління. На чолі колишніх англосаксонських графств були поставлені королівські чи­новники - шерифи, що відали адміністрацією, судом та збором коро­лівських податків. Міста, як уже зазначалося, опинилися у королівсь­кому домені, і ця обставина була ефективно використана. Наступники Вільгельма І Завойовника і особливо його молодший син Генріх І (1100-1135) продовжували зміцнювати королівську владу: більшу роль в управлінні почала відігравати королівська рада, яка суміщува-ла одразу судові, адміністративні та фінансові функції. До її складу входили вищі посадові особи - королівські судді, юстиціарій, канцлер, скарбник, а також найбільш вірні королю великі феодали.

Для противаги зростаючому впливу баронів Генріх І починає енер­гійно відновлювати - тепер уже під контролем центральної влади -старі англосаксонські органи місцевого самоврядування. На т. зв. сотенних зборах чиниться суд з дрібних правопорушень, розподіляються і стягуються податки, проводяться різноманітні урядові розслідування. Це звужує сферу сеньйоральної юрисдикції баронів.

Генріх І помер, не залишивши спадкоємців. Його дочка Матильда, дружина французького графа Анжу Жоффруа Плантагенета, та пле­мінник, також француз, Стефан граф Блуа, розпочинають боротьбу за престол. Цією усобицею скористалися для зміцнення своїх позицій барони Англії. Вони добиваються імунітетів, якими в той час корис­тувалася феодальна знать у країнах континентальної Європи, що, зро­зуміло, в свою чергу ослаблювало королівську владу. Анархія припи­нилася аж у 1153 р. Королем став Стефан, але було погоджено, що після його смерті престол успадкує син Матильди Генріх Планта-генет. Уже в 1154 р. він зійшов на престол під іменем Генріха II (1154-1189), поклавши початок династії, що правила до кінця XIV ст. Крім Англії, Генріху II належали Нормандія, Анжу, Мен, Турень, Пуату, а згодом і Аквитанія (французькі герцогства і графства). Спираючись на необмежені ресурси цієї т. зв. Анжуйської імперії, використавши підтримку рицарів, міст і вільного селянства, Генріх II зумів провести масштабні реформи. Найважливішою з них стала судова.

Будь-яка вільна людина за певну плату могла перенести свій май­новий спір на розгляд суду королівської курії, де він розглядався коле­гією присяжних. Вотчинні суди надалі розглядали справи вілланів, бо ця категорія населення залишалася підвладною своєму сеньйорові. Але вільні - міщани, рицарство, вільне селянство - залишалися у ве­ликому виграші і були відгороджені від свавілля феодальної знаті. Одночасно зріс авторитет королівської влади, казна одержала нове джерело надходжень - судові мита.

У процесі судової практики королівських судів поступово почало вироблятися т. зв. загальне право - common law - єдине для усієї краї­ни королівське право. Останнє поступово витіснило місцеве право, що застосовувалося в сеньйоральних та сотенних судах. Реформа карного законодавства була розпочата т. зв. кларендонською ассізою 1166 р. Послані зі столиці судді регулярно об'їжджали графства. На місцях вони викликали до себе 12 місцевих поміщиків-рицарів та по 4 вільних селянина від кожного села. Усі ці люди під присягою повинні були повідомляти про ті карні злочини, що мали місце з моменту попередньої сесії суду.

Таким чином, остаточно утверджується принцип, що справи про карні злочини перестають порушуватися з ініціативи заінтересованої сторони, а виступають як злочини проти «королівського миру» і пе­реслідуються державою. Невдалою виявилася спроба Генріха II поставити під контроль дер­жави церковні суди. На цьому ґрунті він зіткнувся з главою англійської церкви архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом. У 1170 р. за наказом короля архієпископ був убитий, але у справу втрутився папа Олександр III. Під загрозою відлучення від церкви Генріха П вимусили публічно покаятися і відмовитися від своїх намірів.

У 1169-1170 pp. англійські барони розпочали завоювання Ірландії. В 1171 р. сюди прибув сам король Генріх II. В південно-східній частині острова було створено укріплений район, пізніше названий «Бейл» (буквально - огороджена територія). В 1174 р. Генріх II ненадовго примусив короля Шотландії Вільяма Лева принести оммаж і васальну присягу на Шотландію. Однак, звільнившись невдовзі від васальної залежності, Шотландія розпочала зближення з Францією Філіппа II Августа у тісному антианглійському союзі.

Ці масштабні війни стали однією з причин військової реформи. У 1181 р. був виданий королівський указ про загальне озброєння. Кожна вільна людина в державі повинна була обзавестися тією чи іншою зброєю, відповідно до свого майнового стану. Ополчення цих вільних людей у необхідному випадку приходило під командування шерифа. Цю нерегулярну армію король міг протиставити не лише зовнішньому ворогові, але й власним непокірним феодалам. З іншого боку, військове озброєння вільних селян та жителів міст зумовило зростання по­літичної волі цих прошарків населення. Замість військової служби (обмеженої щорічним 40-денним веденням бойових дій) з феодалів почали стягувати т. зв. «щитові гроші». На них король почав наймати на постійну службу рицарів та вільних селян-лучників. Тим самим закладалися основи регулярної армії.

Молодший син Генріха II Іоанн Безземельний (1199-1216) успад­кував від батька ефективний управлінський апарат. Однак надані мож­ливості були використані напрочуд невдало. Довільними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями установлених феодальних порядків король збудив проти себе опозицію баронів. У війні 1202-1204 pp. французький король Філіпп II Август захопив більшу частину володінь Іоанна Беззе­мельного у Франції: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату. Поразка 1214 р. у битвах при Ларош-о-Муані та Бувіні остаточно по­ховала надії повернути втрачені землі на континенті. Ще з 1207 р. Іоанн перебував у затяжному конфлікті з папою Інокентієм Ш. У 1212 р. папа видав буллу про позбавлення англійського короля престолу та про передачу права на англійську корону французькому королю Фі-ліппу II Августу. Побоюючись повстання своїх підданих, Іоанн в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і зо­бов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний для королівської влади акт ще більше посилив опозицію. Навесні 1215 р. барони за підтримки рицарства та міщан розпочали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписав т. зв. Велику хартію вільностей (Magna charta libertatum).

Згідно з цим актом барони обирали з власного середовища комітет з 25 членів, які мали стежити за дотриманням Хартії з боку короля. Підраховано, що з 68 статей Хартії ЗО виражали інтереси баронів, 7 - рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 - міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не були застережені.

Король зобов'язався дотримуватися свободи церковних виборів (конфлікт з папою розпочався з призначення королем Стефана Ленг-тона архієпископом Кентерберійським). Він поклявся не стягувати з своїх васалів-баронів більших поборів, ніж це було встановлено зви­чаєм, зобов'язався не збирати «щитових грошей» та інших сум без згоди «загальної ради королівства». До складу цієї ради повинні були входити безпосередні тримачі короля, тобто в основному ті ж барони.

Баронів, на відміну від представників усіх інших станів, могли су­дити лише люди рівного з ними звання - пери. Король зобов'язувався не арештовувати баронів, не позбавляти їх майна, не проголошувати поза законом без вироку суду перів. Скасовувалося утверджене після реформи Генріха II право втручатися в юрисдикцію сеньйоральних судів.

Набагато менше прав Хартія дала рицарству та верхівці вільного селянства. Баронам і королю заборонялося вимагати з тримачів ри­царських феодів більше служб і феодальних платежів, ніж було вста­новлено законом. Вільним людям було обіцяно захист від свавілля королівських чиновників та від надмірних штрафів. Стаття 20 затвер­джувала розгляд усіх карних справ для цієї категорії населення судом присяжних.

Міста отримали підтвердження уже існуючих вільностей (на по­чатку XIII ст. хартії мали 80 найбільших міст, до кінця століття ще 113 міст та містечок отримали різноманітні привілеї"). Втім, право корони збирати з міст особливо ненависний податок - талью - зберігалося. Було встановлено єдину систему мір і ваг. Дозволявся вільний в'їзд і перебування в Англії іноземних купців, що значно сприяло зовнішній торгівлі.

Для свого часу Хартія мала певне прогресивне значення. Вона об­межувала королівське свавілля не лише щодо баронів, але й стосовно рицарства і міщан - соціальних верств, що виступали в ту епоху носіями прогресивних тенденцій в економічному і політичному розвитку країни, захищала ці верстви від утисків великих феодалів.

Велика хартія вільностей так ніколи і не була здійснена на практиці у тому вигляді, в якому її замислили автори. Іоанн Безземельний звернувся за підтримкою до папи. Інокентій III негайно піддав Велику хартію анафемі, заборонив королю виконувати її, а баронам - вимагати її виконання. Він відлучив від церкви прелатів і баронів, які чинили опір королю. В країні розпочалася громадянська війна, у розпалі якої Іоанн помер. Барони визнали королем його малолітнього сина Генріха III (1216-1272).

До часу правління Генріха IV (1422-1461) Велика хартія вільностей переглядалася 37 разів. Перша поправка була внесена уже в 1216 р., коли з Хартії вилучили 61-у статтю, яка впроваджувала комітет з 25 баронів для контролю за королем. Між 1327 і 1422 pp. Хартія підтверджувалася королями (в різних редакціях) аж 44 рази, що є свідченням непевності даного документа та намагань різних суспіль­них верств «відкорегувати» цей статут у власних класових інтересах. Історія Хартії стала історією її подальших тлумачень, метою були певні політичні цілі.

Даючи оцінку документа 1215 p., слід звернути увагу на дві обста­вини. По-перше, Хартія побудована на цілком правильній основі -королівська влада не може бути необмеженою, бо це загрожує нор­мальному функціонуванню держави і суспільства. З іншого боку, якби Хартію було дотримано у незмінній редакції 1215 р. протягом скільки-небудь тривалого історичного періоду, це призвело б до остаточного феодального розпаду англійської держави. Свавілля магнатів при такому розвитку подій легко прогнозувати - для порівняння, досить пригадати історичний досвід шляхетської Польщі чи князівської Німеч­чини. На щастя, для Англії та її громадян, подальший розвиток країни проходив не в руслі аристократичної олігархії, і саме ця країна в май­бутньому зуміла дати світові перші зразки буржуазної демократії.

Відносна сила королівської влади в Англії сприяла більш ранньому, порівняно з державами континенту, становленню загальнодержавної правової системи. Першу спробу узагальнити практику королівських судів зробив у 1189 р. головний суддя Англії Ранульф Гленвілль у трактаті «Про закони Англії». Загальне право в середині XIII ст. роз­глянув Г. Брактон у праці «Про закони і звичаї Англії». Діюча в сучасній Великобританії т. зв. прецедентна система права в принципі допускає звернення до прецедентів навіть XII і наступних століть, хоча на практиці такі апеляції не йдуть далі кінця XVIII ст. Незважаючи на те, що Гленвілль і Брактон вважаються в Англії «великими кла­сиками права», справжнє значення їх праць полягає не стільки у впливах на сучасну правову думку цієї країни, скільки в утвердженні поширення т. зв. загального права - common law - на усю територію держави.