Фашизм в Італії

Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні, сина коваля, шкільного вчителя, колишнього члена лівого крила Італійської соціалістичної партії і редактора її центрального органу газети «Аванті». Вигнаний з ІСП в листопаді 1914 p., оскільки був прихиль­ником вступу Італії у війну (Італія воювала на боці Антанти з 1915 р.). У першій світовій війні країна втратила 700 тис. убитими, 450 тис. стали інвалідами, було знищено 1/3 національного багатства (на 65 млрд лір золотом.) На післявоєнній Версальській конференції ці жертви оплачені дуже скромно: область Трентіно і Пд. Тіроль, півострів Істрія та м. Трієст на Адріатиці. Самі італійці вважали себе «переможеними в таборі переможців»; на виборах 1919 р. перемогли соціалісти, які зібрали 31% голосів. Були розпочаті несміливі реформи - прийнято закон про соціальне страхування від безробіття, указ про допустимість самовільного захоплення необроблюваної землі.

У 1920 р. в зруйнованій війною Італії відбувся 1881 страйк в проми­словості з 1286 тис. учасників, було втрачено 16,4 млн (!) робочих днів. В 1921 р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соціальної революції. Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від традиційних буржуазних партій мали власні воєнізовані загони - «чорносорочечників», набраних з люмпенів, «золотої молоді», карних злочинців. Ці загони використовувалися під час розгону лівих мітингів і демонстрацій, для боротьби з пікетами страйкарів тощо.

В листопаді 1921 р. було створено Національну фашистську партію, яка практично відразу отримала велику фінансову підтримку крупної буржуазії. На перших же виборах ця партія зібрала 35 з 500 місць у парламенті. Цьому успіху сприяло не лише фінансування пар­тії, але й демагогічна пропагандистська кампанія. Отримуючи під­тримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти вимагали 8-годинного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків і жінок, свободи друку тощо.

28 жовтня 1922 року відбувся похід фашистських загонів (до 40 тис. чоловік) на Рим. Маршал Бадольо потім говорив, що вистачило б 15-хвилинної стрілянини, але уряд боягузливо пішов у відставку. ЗО жовтня Муссоліні запропонував парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками. Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925 р. На першому етапі було скасовано право селян захоплювати необроблювані землі, встановле­но жорсткий контроль над профспілками, внесено реакційні зміни в робітниче законодавство. В Італії діяли десятки дрібних партій і груп. Для того, щоб нібито подолати відсутність єдності в суспільстві, було запропоновано закон, за яким партія, що набрала принаймні 1/4 голосів виборців, отримує 2/3 місць у парламенті.

На виборах 1924 р. за Муссоліні і його партію було подано саме 1/4 голосів (з 12 млн виборців). Соціаліст Матеотті спробував розкрити шахрайство на виборах, але був убитий. Опозиція на знак протесту пішла з парламенту і утворила т. зв. Авентінський блок за участю со­ціалістів, республіканців, католиків, а потім і комуністів. Скористав­шись відсутністю парламентської опозиції, в січні 1926 р. уряд Мус­соліні присвоює собі право видавати декрети в обхід парламенту.

У листопаді 1926 р. були опубліковані «Надзвичайні фашистські закони»: розпуск офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини; введено надзвичайну юстицію (трибунали) і адміністративну (позасудову) висилку. Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися чиновники (т. зв. подеста). Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні арешти, зокрема, було ув'язнено 12 тис. комуністів.

Одночасно зростала особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем'єр був відповідальний перед королем, а П'ємонтські статути офіційно не скасовувалися, то уже законом 1925 р. «Про повноваження голови уряду» встановлювалася невідповідальність прем'єра перед парламентом, а міністри перетворювалися на чиновників, відпові­дальних перед головою уряду. Уже згаданий закон 1926 р. «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» не робив жодної фактич­ної різниці між «законами», що їх видавав парламент, і «декретами-законами», прийнятими урядом.

До 1928 р. Італія досягнула серйозних успіхів у своєму розвитку. Обсяг промислового виробництва зріс на 60% порівняно з 1920 p., a доходи селян підвищилися на 40%. Одночасно було завдано серйоз­ного удару по мафії. Разом з тим фактично було відмінено 8-годин-ний робочий день, контроль над доходами монополій тощо. Таке по­єднання забезпечувало відносну стабільність уряду Муссоліні, дозво­лило провести «Реформу політичного представництва» (1928 p.).

На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фаши­зму (штаб партії) обирала із загального списку 400 «найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони від­повідали одній з чотирьох вимог:

а) платили внески у профспілку або

б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або

в) тримали цінні папери (державні або банківські), або

г) належали до церковного кліру.

В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна дер­жава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисло­вості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати «неупереджений арбітраж». Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавало­ся визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.

Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на кон­флікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.

Зрозуміло, що навіть за умови швидкого економічного прогресу і вибуху штучно роздмухуваного ентузіазму ця корпоративна система вимагала постійної охорони і підтримки з боку фашистської партії, уряду держави та її карально-репресивних органів. У 1938 р. «Палата фашистських організацій і корпорацій» офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення. Натомість каральні органи держави ста­вали усе потужнішими. До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери - військова жандармерія. З приходом фашистів до влади було створено «організацію охорони від антифашистських виступів» (ОВРА), «особливу службу політичних роз­слідувань», «добровільну міліцію національної безпеки», додаткові загони карабінерів. Одночасно були створені особливі «поліцейські суди» за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашист­ської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності.

Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопут­них сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально пришвидченому порядку - за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день про­цесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за «непо­вагу до закону». Вердикти оскарженню не підлягали, смертний вирок виконувався негайно. Саме такий особливий трибунал присудив А. Грамші, засновника комуністичної партії Італії, до 20 років ув'язнення.

Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра.

Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеран-ськими договорами з Пієм XI.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Са­войя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не від­мовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні мож­ливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося за­хопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.

Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах).

Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав вій­ськової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений. Гітлер ще спромігся визволити свого невдачливого союзника, але італійські партизани стратили колись могутнього дик­татора, підвісивши його униз головою.

У 60-70-х роках неофашистські партії і групи, здавалось, могли стати впливовою політичною силою в Італії, однак відродження фа­шизму в цій країні - не сталося.