Влада і сьогунат феодальної Японії

Перші кроки цивілізації міського типу в Японії стосуються порівняно пізнього часу, вже в межах нашої ери. Першим імператором, чиє сходження на престол у 660 р. до н. є. дає початок ліку японської держави, був великий Дзімму, легендарний «потомок» богині сонця Аматерасу (щоправда, Л. С Васильєв, автор «Истории религий Вос­тока», чомусь відносить його діяльність на тисячу років пізніше -«приблизно на рубежі III—IV ст. н. є.»). Від нього ведуть свій початок імператори Японії - тенно (небесний государ) або мікадо. З того часу і до сьогодні на японському престолі - одна й та ж династія, але було, що протягом віків її багато разів усували від реальної влади видатні воєначальники чи царедворці, залишаючи імператора лише номіналь­ним правителем, своєрідним символом нації. Кожного разу - на більш чи менш тривалий час - династія повертала собі владу, щоб згодом знову втратити її.

Поява японської ранньофеодальної держави пов'язується істори­ками з державним переворотом 529 p., коли представники дому Сога вбили царя і захопили пануюче становище при дворі, підкоривши собі царських родичів. Переворот Сога привів до впровадження нової релі­гії - буддизму, яка почала витісняти традиційні вірування японських племен - синтоїзм.

• Синтоїзм мав певний вплив на право давньої, середньовічної і навіть довоєнної Японії. Головною моральною заповіддю синтоїзму була безумовна покірність імператорові. Найважчими гріхами вважа­лися (що дуже характерно для землеробського народу) пошкодження іригаційних споруд, дамб, а також надмірна жорстокість щодо тварин (про людей нічого не говориться!) та забруднення екскрементами священних місць.

Один з членів царської родини принц-регент Сьотоку-Тайсі в 604 р. створив «закон 17 статей», в якому було поєднано буддійські та кон-фуціанські впливи. В цьому документі він, зокрема, пробував ствер­джувати, що: «В державі немає двох государів ... всі урядові особи лише государеві слуги».

• Історики звертають увагу і на ст. 10 цього документа, в якій на­голошується, що у кожної людини можуть бути свої думки і переко­нання, уявлення про правильне і мудре, хоча при цьому усе ж слід діяти, узгоджуючи свої дії з волею більшості. В цій тезі нібито сфор­мульовано психологічний портрет японця.

Намагаючись зміцнити владу царського дому і усунути від влади Сога, Сьотоку-Тайсі пробував спертися на буддистське духовенство. Земельна власність буддистських монастирів (на 623 р. їх у країні, за даними хроніки Ніхонгі, налічувалося вже 46 і число це стрімко зрос­тало) стала зразком феодальних відносин для майбутнього класу японських феодалів. До монастирів приписували земельні володіння та населених на цих угіддях селян, форми феодальної експлуатації селянства тим самим проходили своєрідне «обкаткування» у практиці монастирів.

У 645 р. під час прийому корейських послів змовники з числа чле­нів «царського дому» (принц Наканое та представник давнього жрець­кого роду Накатомі Каматарі) напали на Сога Ірука, вбили його і від­новили необмежену владу імператорів. На престол був возведений найстаріший представник «царського дому» (роду Сумерагі) Кару. Рік його воцаріння дістав назву «перший рік Тайка». Наступником престолу був проголошений Наканое, а Накатому Каматарі, який прийняв прізвище Фудзівара, дістав пост «двірцевого міністра». Пе­реворот Тайка став спробою японської аристократії модернізувати державу, запозичивши феодальну організацію суспільства від мате­рикового Китаю та Кореї. Введення надільної системи в Японії відне­сено до VII ст. (кодекс Тайхорьо 701 р.). Вся земля в країні оголошувалася власністю держави, на чолі з імператором. Кожний селян­ський двір діставав у тимчасове користування орну землю, відповідно до чисельності сім'ї. Розмір наділу чоловіка дорівнював 2 танам (тан -0,12 га), жінка отримувала 2/3 цієї площі. Систематично, раз на 6 років, мали проводитися переділи землі в залежності від появи нових членів кожної сім'ї чи смерті старих. Крім того - теж за китайським зразком - за селянською сім'єю закріплювалися на правах приватної власності садибні і присадибні ділянки. Селяни, які дістали наділ, повинні були сплачувати державі податок зерном та продукцією домашніх ремесел, а також працювати на державних об'єктах - оборонних спорудах, будівництві доріг тощо. Іноді ця праця досягала 100 днів на рік. Залишення селянином наділу або відмова від наділення землею каралися - це завдавало шкоди інтересам держави. Кодекс Тайхорьо визнавав рабство. На кожного державного раба надавався такий же на­діл, як і вільній особі, на раба приватного - дві третини наділу вільного. Сім'ї знаті, які володіли десятками і сотнями приватних рабів, опи­нялися у виграшному становищі. Ще більшу кількість рабів і, відповід­но, земельних наділів мали буддистські храми. У VII—VIII ст. кількість рабів становила 10-15% шестимільйонного населення, але вже з початку наступного IX ст. їх стає усе менше, а у землеробстві їхня праця перестає застосовуватися зовсім.

Розміри наділу державних чиновників і воєначальників залежали від титулів або посад на імператорській службі, від 8 тйо (1 тйо = = 10 тан = 1,2 га) для нижчих рангів до 80 тйо для принців першого рангу, урядові наділи від 6 тан до 40 тйо, а також наділи за особливі заслуги перед державою, наприклад, за участь у перевороті Тайка -до 250 тйо. Рангові і урядові наділи надавалися на час перебування у тому чи іншому ранзі або на посаді. Даровані наділи - пожиттєво, часами - на 1-3 покоління, а у окремих випадках - і навічно. Перетворення права користування у право володіння стало лише питанням часу. Крім землі, чиновнику чи особі високого рангу могли бути надані т. зв. приписані селяни (від 100 до 800 дворів особі високого рангу та від 300 до 8 тис. дворів - посадовій особі). Половина зернового податку цих селян йшла у державну казну, а друга половина, інші податі та робоча повинність селян залишалися в розпорядженні титулованої особи або чиновника.

Усі чиновники призначалися імператором відповідно до табеля про ранги. Члени імператорської родини та аристократи передавали свої титули у спадок. Як правило, феодальну аристократію становили на­щадки родових старійшин, а також невелика кількість людей незнат­ного походження, які відзначилися на державній службі. Весь цей порядок складався впродовж понад півсторіччя і був за­вершений в 701 р. в зводі законів Тайхорьо.

Першою постійною столицею Японії було м. Нара, відбудоване в 710р.

Історики обгрунтовано твердять про великий вплив, який здійсню­вав на появу та формування японської феодальної держави приклад континентального Китаю та його феодальних держав.

Розвинутий феодалізм в Японії (X-XV ст.) був більшою мірою суто японським явищем, ніж запозиченням чийого б то не було історичного досвіду. Клас феодалів у цей час складається ніби з трьох груп: служила і придворна знать; посадові особи провінційних апаратів управління (губернатори та їх помічники); нижча знать - уродженці і жителі своєї провінції (нащадки тих родових старійшин, чиї предки не взяли свого часу участі в двірцевій боротьбі за владу).

Імператорський дім був у черговий раз відсторонений від реальної влади. Перенесення імператорської столиці в Кіото у 794 р. було зов­нішнім виявом посилення влади клану Фудзівара. Спочатку встанов­лювався порядок, за яким імператори повинні були брати собі дружин тільки з цього роду, далі - більше. В 858 р. Фудзівара присвоїли собі владу регентів (при неповнолітньому імператорі), а у 887 р. - верхов­ного канцлера при повнолітньому монарху. Вихідці з роду Фудзівара в цей час заповнили собою весь центральний апарат, фактично заво­лодівши верховною владою.

При регентах Фудзівара стрімко зростає значення буддизму в яко­сті державної релігії. Не лише імператори, як це бувало в минулому, але й регенти та всі найпомітніші чиновники наприкінці життя ставали монахами, проте не випускали з своїх рук віжки управління. Центр адміністративного керівництва перемістився до буддистських монасти­рів, тим самим буддистське духовенство зосередило в своїх руках ве­личезну владу. За монастирські посади йшла активна боротьба, при­чому клан Фудзівара пильно слідкував, щоб усі вищі релігійні посади в монастирських сангхах надавалися його членам. Зростало політичне і економічне значення буддистських монастирів, особливо тих, що належали найбільш впливовим і активним сектам, наприклад, Тендай з центральним монастирем на горі Хіей. Монастирі іноді не підкорялися наказам властей і вимагали для себе все нових привілеїв

Переділи землі, які мали проводитися кожні шість років, у цей час не робилися по 50-60 літ. Ті чиновники, які мали слідкувати за наді­ленням селян державною землею, найчастіше просто привласнювали ці землі. В Х-ХІ ст. маєтки найкрупніших феодалів були не тільки звіль­нені від оподаткування, але й дістали численні імунітети: місцеві власті не мали права «входити на ці землі». У приватновласницьких помістях (сьон) зникла будь-яка різниця між рабом і селянином. Процес цей від­бувався у двох напрямках - з одного боку, зростали повинності колись напіввільних селян, з другого - феодали «дарували свободу» рабам, аби запобігти їх втечі до іншого феодала, який зманював «свободою». Експлуатація при цьому залишалася майже незмінною. Як економічно збиткове, рабство було офіційно скасоване на поч. X ст.

У ХІ-ХП ст. відбувається укрупнення помість. Для боротьби з по-встанцями-селянами власники починають формувати власні збройні загони, не особливо покладаючись на допомогу урядових військ. Ве­рбувався часто усякий набрід - збіглі з державної служби солдати, селяни-втікачі тощо. Дружинник зобов'язувався вірою і правдою служити своєму феодалові, а феодал - годувати, зодягати і забезпечу­вати житлом свого дружинника. З часом дружинники почали отриму­вати від господаря певні земельні наділи. Так з'явився новий служилий клас самураїв, на службі не держави, а якого-небудь могутнього феодального дому. Наприклад, на північному сході країни на початку ХП ст. найвпливовішим був дім Мінамото.

Імператорський дім прагне, спираючись на монастирі, ослабити вплив Фудзівара. Ця епоха подолання Фудзівара розтягнулася на ціле століття - т. зв. епоха Інсей (1069-1167). Допомогу імператорській владі подавали і деякі феодальні родини, невдоволені засиллям Фу­дзівара. їхні самурайські загони ставали активними учасниками полі­тичної боротьби за безроздільну владу в державі. З 1156 по 1185 pp. політичну владу в країні утримував у своїх руках дім Тайра, чиєю опорою був південний захід країни. Проти Тайра виступив рід Міна­мото з північного сходу. Перемога у цій боротьбі забезпечувалася кращою організацією власного самурайського війська Мінамото.

Скориставшись цим, воєначальник Йорітомо (з роду Мінамото) добився свого проголошення у 1192 р. верховним правителем держави з титулом «сьогун» (провідник, військовий вождь). Сьогунам доводи­лося вести постійну боротьбу з залишками впливу Фудзівара та сто­личною аристократією. Найзапеклішим бунтом столичної аристократії став заколот 1221 p., який сьогунам Мінамото вдалося придушити. Дружинники-самураї на службі у Мінамото відчутно збагатилися внаслідок цих перемог: так, після придушення заколоту 1221 р. пере­можці відібрали у переможених і розділили близько 3 тис. помість. Багато хто з цих дружинників пізніше перетворився на великих феода­лів - даймьо. Зміцнили свої позиції і самураї, що перебували на службі у родини Ходзьо - головного васала Мінамото. Таким шляхом склада­лося дрібнопомісне дворянство (самурайство), яке володіло землями на основі дарчих грамот свого сюзерена. Пішли в минуле влада імперато­ра і централізовано-адміністративне управління з монастирів, харак­терне для періоду регентства Фудзівара.

Пануючий клас феодалів, який оформився як військово-помісне дворянство (бусі, самурай), став також підґрунтям для нового держав­ного апарату, на чолі якого стояв сьогун. Найбільш привілейовану групу становили т. зв. гокенін - самураї, що перебували у безпосеред­ній васальній залежності від самого сьогуна. Це були нащадки тих дружинників, з якими Мінамото завоював владу в країні. Другу групу становили самураї, які походили від дружинників з маєтків столичної аристократії, монастирів та імператорського дому.

Дзен-буддизм з його принципами і нормами значною мірою ви­значив кодекс самурайської честі, «шлях воїна» (бусідо). Мужність та вірність, загострене почуття достоїнства і честі воїна-рицаря (образа якої змивається кров'ю), культ самовбивства в ім'я честі і обов'язку (не лише хлопчики в школах, але й дівчатка з самурайських родин спеціально навчалися цьому мистецтву: хлопчики - робити харакірі, дівчатка - заколюватися кинджалом), філософія фаталізму в поєднанні з фанатичною відданістю своєму патрону, впевненість в тому, що славне ім'я загиблого на полі бою буде шануватися наступними по­коліннями у віках - усе ці настанови увійшли в поняття бусідо і на довгі сторіччя визначили національний характер.

Японська релігія не містить європейського уявлення про рай як винагороду за достойне життя, тим самим моральні якості самурая не перебували у залежності з обіцянкою посмертного блаженства, якою стимулювалися, наприклад, європейські хрестоносці чи воїни ісламу. Винагородою мала бути лише висока пам'ять живих про загиблого. І ще одне. Різні цивілізації створили свої уявлення про найбільший успіх в житті. Багатство, слава, кар'єра освіченого чиновника (останнє - характерно для сусіднього з Японією Китаю), успіх у протилежної статі тощо - все це було несуттєвим в системі цінностей бусідо.

На чолі держави як глава військового уряду «бакуфу» (дослівно -«ставка») стояв сьогун. Але після смерті Мінамото Йорітомо (1199 р.) реальна влада перейшла до Ходзьо Токімаса, якому було надано титул «сіккен» (правитель). Цей титул і влада стали спадковими для родини Ходзьо.

Військово-феодальний стан установив свою владу над «народом» (бонге), в першу чергу селянами. Селяни жили на землях самураїв, обробляли ці землі, сплачуючи своїм панам натуральну ренту або відробляючи на умовах панщини. Розмір основної натуральної ренти коливався від 40 до 60% врожаю.

Двічі, у 1274 та 1282 pp., монгольські завойовники збирали могутні флоти для вторгнення в Японію. Острови були врятовані не лише мужністю своїх захисників-самураїв, але й самою природою. Могутні урагани («камікадзе» - вітер богів; так сторіччями потому, в роки Другої світової японці шанобливо будуть називати своїх добровільних льотчиків-смертників) руйнували флоти загарбників-монголів.

У 1333 р. південно-західні феодальні володарі під проводом родини Асікага виступили проти дому Ходзьо і тимчасово відновили владу імператора Годайго. Відсіч бунтарям дав Такаудзі, колишній васал Ходзьо. Такаудзі захопив Кіото, змусивши Годайго до втечі в місто Іосіно (на Південь країни), і посадовив на престол свого ставленика з імператорської династії. Сам він прийняв титул сьогуна (1135 p.). Тим самим з 1335 по 1392 pp. в Японії було дві столиці, два імператори і точилася невпинна боротьба між Півднем і Північчю. Війна заверши­лася об'єднанням країни під зверхністю нового роду сьогунів Асікага.

При сьогунах Асікага число сеенів поступово зменшувалося, саму-райство, залежне від даймьо, розшаровувалося. Феодали постійно опинялися у залежності від лихварів, а держава регулярно оголошу­вала списання їх боргів з метою збереження могутності класу феодалів та їхнього привілейованого становища. З іншого боку,- ремесло і торгівля заохочувалися, купці та ремісники користувалися різними пільгами, що відрізняло Японію від інших країн Далекого Сходу.

Розвиток країни в XIV - на початку XVI ст. визначався безкінеч­ними битвами за владу між самурайськими арміями претендентів на посаду сьогуна. За цей час феодальна власність на землю, що раніше перебувала в руках сьогуна, перейшла до рук великих князів - даймьо і середніх феодалів. Замість невеликих володінь, отримуваних від вер­ховного сюзерена у вигляді лена, з'явилися величезні приватні земле­володіння, чиї території охоплювали провінцію або й кілька провінцій. Тепер уже даймьо роздавали лени васалам-самураям, зобов'язуючи їх за це відбувати службу. Основною формою експлуатації селян стала рента продуктами, панщина зберігалася в обмеженому вигляді - для будівництва доріг і укріплень, але не обробітку землі феодала.

Зауважимо: водночас в Японії вперше вводиться ліцензування зов­нішньої торгівлі. Екпортно-імпортні операції з Китаєм приносили величезні прибутки (до 400%) і держава не могла зігнорувати це дже­рело доходу.

Поява вогнепальної зброї призвела до великих змін у військовій справі. Головну роль почали відігравати не вершники-самураї, а піхо­тинці, яких вербували з селян. Це відкривало широкі можливості для швидкого створення майже з нічого потужних армій - замість колиш- нього поступового нарощування чисельності самурайських загонів на службі феодала. Крім того, проникнення європейців в Південно-Східну Азію супроводжувалося колонізаторською політикою останніх. Феодально роздробленій Японії загрожувала участь перетворення на колонію якоїсь європейської держави. Третьою обставиною, яка визначала розвиток Японії в другій половині XVI ст. стало посилення феодальної експлуатації селян, масові втечі і повстання експлуато­ваних. У 1568-1582 pp. порівняно незначний феодал Ода Набунага виступив в ролі об'єднувача країни. Він усунув від влади останнього сьогуна з роду Асікага (1573 p.), розгромив кілька буддистських монастирів, які брали активну участь в міжусобній війні, і створив централізовану державу в північній частині Японії. Підтримку йому (особливо у боротьбі з селянськими виступами) надавало купецтво великих міст - адже об'єднання країни відповідало інтересам саме цього стану. Хоча Набунага був убитий одним зі своїх васалів, справу об'єднання країни завершив його соратник Тайотомі Хідейосі (1583-1598).

Хідейосі наказав забрати зброю в усіх селян (1588 p.), запровадив новий земельний кадастр (1589-1595), яким прикріпив селян до їх на­ділів. Після смерті Хідейосі в 1598 р. в ролі третього об'єднувача країни виступив один з його полководців - Токугава Іеясу. Розбивши своїх супротивників біля Секігахара в 1600 p., Токугава в 1603 р. прийняв титул сьогуна і зосередив у своїх руках управління всією державою. 17 найбільших міст були відібрані у феодалів і управлялися безпосередньо сьогуном. Була відновлена верховна власність держави на землю, але реалізація цього права у вигляді вилучення землі застосовувалася лише за державні злочини. Основний земельний фонд закріплювався за князями-даймьо (їх було понад 200). Такий феодал мав право суду і адміністративної влади у межах свого володіння над усіма підданими; він керував своїми васалами-самураями, яким нада­вав певне жалування. Даймьо могли мати свої збройні сили, збирати місцеві податки, але у всьому підпорядковувалися владі сьогуна. їм заборонялося вести внутрішні війни. Токугава підтримували японських ремісників і купців, натомість життя селянства було суворо регламен­товане. Династія Токугава правила Японією до буржуазної революції 1867-1868 pp.

Трьома послідовними указами (1633, 1636 та 1639 pp.) третій сьо-гун Іеміцу заборонив японцям під загрозою смертної кари залишати межі своєї країни, а також будувати великі кораблі, придатні для да­лекого плавання. Іноземцям доступ в країну було закрито (виняток становив для голландців і китайців). З 1614 р. християнська релігія в Японії заборонялася. Заборонений також ввіз європейських (1630 р.) і навіть китайських книг.

Цим влада намагалася боротися як з християнством, так і з ідея­ми послідовника Конфуція - Мен-цзи. Останній, зокрема, стверджував, що народ має право усунути государя, який негідно справляється зі своїми обов'язками. Існує красива легенда, що будь-який корабель, який плив до Японії з книгою Мен-цзи на борту, неодмінно гинув -боги не допускали в країну ідеологічну заразу.

Ізоляція країни, приборкання даймьо та сувора регламентація се­лянських повинностей сприяли стабілізації економічного життя і навіть деякому зростанню показників виробництва. Але згодом країні довело­ся розплачуватися за свою ізолюцію довготривалою відсталістю.

Рекомендована література

Васильев Л. С. История религий Востока.- М: Высшая школа, 1988.

Історія країн зарубіжного Сходу в середні віки- К.: Радянська школа, 1959.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Изд-во политической литературы, 1986.