Утворення незалежних національних держав у Європі. Комуністична експансія. Комінтерн

На початку 1918 р. чеські депутати австрійського парламенту при­йняли декларацію, в якій висували вимогу створення суверенної дер­жави. У Празі утворився Національний комітет, до складу якого увійшли представники усіх політичних партій, що на той час діяли у Чехії (липень 1918 р.). Перебіг подій прискорила поразка блоку центральних європейських держав у першій світовій війні. 28 жовтня того ж року Національний комітет проголосив утворення Чехосло­вацької держави. 30 жовтня Словацька національна рада оголосила про відокремлення Словаччини від Угорщини і про її приєднання до чеських земель.

14 листопада 1918 р. Національні збори, сформовані шляхом роз­ширення Національного комітету, проголосили Чехословаччину рес­публікою та обрали Т. Масарика її президентом. Уряд було сформо­вано на основі «всенародної коаліції» чеських та словацьких буржуа­зних партій, а також соціал-демократів. У квітні 1919 р. Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, який установив макси­мальний розмір земельного володіння у 250 га або 150 га орної площі.

16 червня 1919р. у Словаччині була проголошена Радянська республіка, яка проіснувала до 7 липня того ж року. Уряд чеського кому­ніста А. Яноушека розпочав націоналізацію промислових підприємств та банків, конфіскацію поміщицьких та церковних земель, увів 8-го-динний робочий день. Після падіння цієї Радянської республіки становище в Словаччині відновилося, попередні реформи скасовувалися.

У червні 1920 р. на зміну уряду «всенародної коаліції» прийшов уряд «червоно-зеленої коаліції» в складі представників соціал-демо-кратичної, націонал-соціалістичної та аграрної партій. Очолив його пра­вий соціал-демократ В. Тусар. Уряд оголосив про здійснення частко­вого викупу поміщицьких земель, обіцяв у «зручний момент» провести «соціалізацію промисловості».

20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехо­словацької республіки. Цією конституцією гарантувалися основні бур­жуазно-демократичні свободи. Президент, якого обирали на 7 років, був наділений широкими повноваженнями, виконавчу владу він здій­снював спільно з урядом. Законодавча влада належала двопалатному Національному зібранню.

До складу Чехословаччини входила Закарпатська Україна (де, за визнанням одного з президентів ЧСР Едварда Бенеша, у 1935 р. «вла­сне чеське і словацьке населення становить 5 відсотків»). Ще однією складовою частиною держави була Тєшинська Сілезія, на яку претен­дувала Польща. Найрозвиненішим економічним районом були Судети, де компактною групою проживала німецька меншина. Загалом же з 13,5 млн населення країни чехи становили 7 млн, німці- 3 млн, словаки- 2млн, угорці - 750тис, українці - 500тис, поляки- 100тис Формально усі вони користувалися однаковими правами, але у конституцію було включено положення про «єдину чехословацьку націю».

У вересні - листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним представником польського народу Польський Національ­ний комітет, сформований з політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент СІЛА В. Вільсон включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про створення Польської держави з «доступом до моря». Місяцем раніше уряд Леніна задекла­рував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р.

Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світовій війні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив Польщу народною республікою, та проіснував він недовго. Повернення 10 листопада у Варшаву з німецької в'язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського змінило роз­становку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві передала цьому найавторитетнішому з тогочасних польських політиків усю повноту влади «з метою збереження порядку в країні».

На вимогу Пілсудського уряд Дашинського пішов у відставку та був сформований новий уряд, очолений правим соціалістом Є. Морачевсь-ким. Уряд Морачевського називав себе «робітничо-селянським», що мало дещо заспокоїти широкі народні маси. В січні 1919 р. Пілсудський провів заміну прем'єра. На чолі польського уряду став формально безпартійний І. Падеревський - всесвітньо відомий ... піаніст. Того ж місяця відбулися вибори до установчого сейму, на яких більшість виборола партія народної демократії (ендеки). Пілсудський зберіг пост «начальника держави».

Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний ро­бочий день та інші завоювання мас. У липні 1919 р. сейм прийняв постанову про принципи земельної реформи, яка передбачала макси­мум земельного володіння у 180 га на господарство.

Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з метою максимального розширення своєї території. Під­тримку цій агресивній політиці надавала Франція. Ця держава бажала у післявоєнній Європі мати такого союзника на сході, який би міг замі­нити їй царську Росію. Жертвами польської агресії стали ЗУНР (окупо­вана 16 липня 1919 p.), Білорусь, Литва (Вільнюс до 1939 р. входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-західних рубежів.

Кордони міжвоєнної Польської держави остаточно були встановле­ні аж у 1923 р. За межами Польщі залишалися Вармія і Мазури, де під час проведення плебісциту прихильники приєднання потерпіли поразку. Однак загалом близько 40% населення міжвоєнної Польської держави становили представники національних меншин. Більшість з них (за винятком євреїв) мали сусідами власні національні держави -УРСР, БРСР, Литву, Чехословаччину, Німеччину.

У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повнова­ження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені - ендеки обґрунтовано побою­валися обрання на цей пост Ю. Пілсудського. Конституція проголо­шувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося «однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку».

Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади при­йшов блок ендеків та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович, підтриманий лівими та партіями національ­них меншин. Уже 16 грудня він був убитий фанатиком. Новим прези­дентом став С. Войцеховський, представник партії заможного селянства «П'яст». Проте в країні продовжувало наростати протистояння між правими і лівими, загострене протиріччями у відносинах з національними меншинами та очевидною слабкістю виконавчої влади.

12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів в державі антиуря­довий переворот. Однак зайняти посаду президента демонстративно відмовився - незважаючи на те, що був обраний абсолютною біль­шістю голосів депутатів сейму і сенату. Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та головного інспектора армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві сили, зокрема соціалістична (ППС) та комуністична (КПП) партії. Проголошений Пілсудський режим «санації» (дослівно - оздоров­лення) в загальних своїх рисах був близьким до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, хоча й не таким жорстким за своєю суттю.

5 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія) виникло Народне віче сло­венців, хорватів і сербів. 29 жовтня воно оголосило про перехід в його руки влади в населених південними слов'янами районах колишньої Австро-Угорської імперії та про утворення держави словенців, сербів і хорватів на цих землях. У результаті переговорів Народного віча з урядом суверенної Сербії 1 грудня 1918 р. в Белграді відбулося ство­рення об'єднаного Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС) на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів. У маніфесті принца-регента Олександра, виданому при створенні Королівства СХС, прого­лошувалися демократичні свободи. На практиці їх здійснення всіляко гальмувалося.

У лютому 1919 р. почалося проведення аграрної реформи. Землі Габсбургів, а також крупних австрійських та угорських поміщиків були конфісковані. Для всіх інших поміщиків встановлювався макси­мум - у Хорватії 150-200 га, у Воєводині навіть 300-500 га. Надлишки відчужувалися та передавалися у фонд реформи з виплатою ком­пенсації поміщикам. При перерозподілі землі перевагу отримували селяни-серби. Здійснення реформи затягнулося на 20 років.

На виборах до Установчих зборів об'єднаної держави в листопаді 1920 р. перемогу отримали сербські буржуазні партії. 28 червня 1921 р. у день святого Віда (річниця втрати незалежності після поразки від турків на Косовому полі у 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовда- нської. Ст. 1 проголошувала державу конституційною, парламентською і спадковою монархією.

Великі права надавалися королю, особа якого оголошувалася недоторканною. Разом із скупщиною він здійснював законодавчу владу, а через раду міністрів - і виконавчу. Король був верховним го­ловнокомандуючим та представляв державу у зовнішніх зносинах. Королівство СХС розподілялося на 33 області-жупи. Керівників цих областей - жупанів теж призначав король. Тим самим конституція закріплювала унітарну державу. Депутат скупщини мав обов'язково уміти вільно говорити і писати «державною сербсько-хорват-сько-словенською мовою».

Після закінчення світової війни здобули незалежність також Фін­ляндія, Латвія, Литва, Естонія. Ряд держав, що було утворилися на руїнах Російської імперії (УНР, Грузія, Вірменія та ін.), утримати свою національно-демократичну державність не змогли, їх народам були нав'язані радянські республіки у тісному воєнному, політичному та економічному союзі з Російською Федерацією у рамках СРСР.

Загалом же закінчення світової війни викликало небачений раніше спалах національно-визвольного руху. Боротьба народів за своє наці­ональне визволення збігалася у часі з широкими демократичними ре­формами та соціальними перетвореннями. Ці зміни, певною мірою, стимулювалися російською соціалістичною революцією у тому розу­мінні, що остання підштовхувала правлячі класи європейських держав до масштабних поступок з метою запобігання подібному розвитку подій у власних країнах.

У свою чергу уряд РРФСР, опинившись у міжнародній ізоляції, намагався стимулювати світовий комуністичний рух і провести «світову революцію». Загалом на цьому базувалися усі розрахунки нових володарів Кремля аж до другої половини 20-х років. Ще у праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» Ленін прийшов до висновку, що передбачена Марксом світова соціалістична революція має розпочатися у країні не з вищим, а середнім ступенем розвитку капіталізму, де зберігаються численні пережитки феодалізму, суперечності не згладжені, становище робітничого класу залишається максимально погіршеним порівняно з розвинутими капіталістичними державами. Згодом ця революція має обов'язково перекинутися на найрозвинутіші країни, інакше її перемога стане виключно тимчасовою. Ці постулати Леніна після його хвороби і смерті з особливою послідовністю відстоював Л. Троцький.

Зрозуміла заінтересованість Москви у пришвидченні революційних процесів на Заході оберталася всілякою підтримкою відносно слабких комуністичних партій за межами Росії, особливо у країнах розвинутого капіта- лу з міцними традиціями соціал-демократичного реформізму. Протягом 1918р. комуністичні партії виникли в Австрії, Угорщині. Польщі, Німеччині, Литві, Латвії, Естонії, Аргентині, роз­почалася підготовка до їх створення в Англії, Франції та США.

2 березня 1919 р з ініціативи В. Леніна в Москві зібралися пред­ставники комуністичних партій та лівих соціалістичних груп ЗО країн Європи, Азії і Америки. 4 березня вони проголосили створення Ко­муністичного Інтернаціоналу та обрали постійно діючий керівний орган цього утворення - Виконавчий Комітет (ВККІ). Завданням ВККІ стала безпосередня підготовка соціалістичних революцій у тих країнах світу, де діяли компартії.

У багатьох випадках РРФСР намагалася небезуспішно нав'язувати комуністичні режими, що називається, на багнетах своєї Червоної Армії. Зокрема це стосувалося України, Середньої Азії, Закавказзя. В інших випадках (Прибалтика, Фінляндія, Польща) спроби створення таких режимів не дали очікуваних наслідків. Так, у відповідь на відоме звернення лорда Керзона від імені Версальської конференції припинити радянську агресію проти Польщі улітку 1920 р. радянський уряд «відповів» не менш відомим наказом Тухачевського: «Вперед, на Варшаву, на Берлін!»

30 липня 1920 р. після вступу Червоної Армії у Білосток тут був сформований Польський революційний комітет (Польревком), до складу якого увійшли Ю. Мархлевський, Ф. Дзержинський та Ф. Кон. Польревком оголосив, що ставить своїм завданням «аж до створення постійного робітничо-селянського уряду в Польщі закласти основи майбутнього ладу Польської радянської соціалістичної республіки». Негайно проводилася націоналізація промислових підприємств та поміщицьких земель, причому конфіскована у поміщиків земля се­лянам не передавалася. Польревком відразу ж почав створювати державні сільські господарства.

Але вже у серпні того ж року розпочався контрнаступ польських військ, що поклало край радянському втручанню у внутрішні справи цієї країни.

Цікаво, що V Конгрес Комінтерну (літо 1924 р.) зобов'язав кому­ністів Румунії, Чехословаччини і Польщі боротися за возз'єднання українських земель з Українською РСР. Якщо відкинути у бік націо­нальні емоції, доводиться визнати, що керований Кремлем Комінтерн тим самим брутально втручався у внутрішні справи держав, з якими СРСР підтримував дипломатичні відносини, визнавав їх державні кордони та навіть укладав пакти про військову взаємодопомогу (як, наприклад, з Чехословаччиною).Ще одним прикладом брутальної експансії під прапором соціа­лістичної революції може служити конфлікт СРСР з Фінляндією. 30 листопада 1939 р. під надуманим приводом артилерійського обстрілу радянської території Червона Армія перейшла кордон з Фінляндією, а уже в перших числах грудня на радянській території був сформований «робітничо-селянський уряд» ще незавойованої країни на чолі з О. Куусіненом. Тим самим Комінтерн зарекомендував себе як справжня «кузня національних кадрів» для майбутніх комуністичних урядів країн мало не усього світу. Справа була в малому - скинути буржуазні уряди цих країн силами місцевих комуністів та радянських добровольців чи навіть й кадрових частин РСЧА.

У Фінляндії ця спроба не пройшла - далися взнаки величезні ра­дянські втрати під час бездарного штурму добре укріпленої «лінії Маннергейма», підтримка фінів з боку Англії, Франції і, навіть, фа­шистської Німеччини, з якою СРСР тільки у серпні - вересні 1939 р. розмежував «сфери впливу в Європі». Довелося задовольнитися не­значними територіальними поступками. Фінляндія стала прикладом того, що в сучасних умовах навіть відносно невелика країна може відстоювати свій національний суверенітет, демократичну форму правління та право на самостійну зовнішню політику.

Сталін розпустив Комінтерн без зайвого галасу в 1943 p.- цього ви­магали інтереси зміцнення антигітлерівської коаліції з Англією та США. Однак кадри комінтернівської кузні в швидкому часі знадоби­лися для нав'язаних народам післявоєнної Східної та Південно-Схід-ної Європи «народно-демократичних» урядів.

Рекомендована література

Авторханов А. Технология власти.- М., 1991.- С. 339-346, 449-458, 569-638.

Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистирчак М- История государства и права Польши.- М.: Юридич. литература, 1980 (вибірково).

Ванечек В.- История государства и права в Чехословакии.- М.: Юридич. лит., 1981 (вибірково).

Драбкин Я. С. Революция в Германии в 1918-1919 гг.- М.: Соцэкгиз, 1958 (вибірково).

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридич. лит., 1984.-С. 350-363, 388-391.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія-К.: Вентурі, 1995.-С 131-148, 152-158.