Російський абсолютизм

Перехід від станово-представницької до абсолютної монархії при­падає в Росії на кінець XVII - початок XVIII ст. Первісно абсолютизм відігравав об'єктивно прогресивну роль, сприяючи торгівлі, піднесенню промисловості та формуванню буржуазії, розвиваючи господарські зв'язки, що усували колишню відособленість областей.

Економічно й політично пануючим класом цього періоду було дворянство. Дворяни мали право володіти населеними землями, могли обкладати селян повинностями, були звільнені від оподаткування, їх не піддавали катуванням по усіх справах, крім державних злочинів та убивств.

Усі дворяни чоловічої статі були зобов'язані служити в армії (з 15-річного віку) чи у державному апараті. За ухилення від служби дворян жорстоко карали та конфісковували їх маєтності. Поступово дворянство добилося послаблення своїх обов'язків: після Петра І служба починалася з 20 років і тривала 25, а в армію дворян почали записувати із самого народження - тим самим у 20 років покликаний на службу уже мав офіцерський чин.

Проходження служби було регламентоване в 1722 р. табеллю про ранги. Всі чини, військові чи цивільні, були розділені на 14 ступенів. Особисте дворянство набувалося з отриманням першого офіцерського чину (прапорщик) чи його цивільного або військово-морського анало­га. Полковник (чи його цивільний аналог) отримував уже право на дворянство спадкове. Генеральські посади не можна було отримати простою вислугою років, необхідно було особисте затвердження государем.

Поміщики були управителями й суддями своїх селян. Закон забо­роняв поміщикам лише убивство селян, але їх смерть, що настала в результаті побоїв, не каралася. Дещо легшим було становище селян державних, які були обкладені оброком та загальними повинностями на користь держави. Вони зберегли общинне самоуправління, їх не продавали і не вимінювали поміщики.

• В Україні такі селяни мали в очах своїх сусідів-кріпаків т. зв. «чорну волю» - звідки, до речі, і прізвища Чорновіл, Куцевол тощо, а не від волів, як може видатися на перший погляд.

З XVIII ст. почала формуватися нова соціальна група робітних людей, яка формувалася з приписних чи куплених для мануфактурного виробництва кріпаків, а також із розорених міщан та селян, відпущених до міста з обов'язком сплати оброку на користь свого поміщика.

Зміни в державному ладі звелися до заміни аристократичної Боярської думи (куди члени потрапляли в основному за родовитістю походження) бюрократичним органом- Сенатом (з 1711 p., перший склад Сенату включав у себе всього 9 осіб). Монарх став главою церкви, вищим суддею, верховним головнокомандувачем. Він оголошував війну й укладав мир, підписував договори з іноземними державами.

Після перемоги в Північній війні (1700-1721 pp.) Петро І прийняв титул імператора, а колишнє Московське царство офіційно стало називатися Російською імперією. Формальна зміна титулу цілком відповідала фактичній стороні справи - Росія давно уже стала імперією як у розумінні поліетнічного складу свого населення, так і в плані абсолютної влади її государя.

У 1722 р. був виданий Статут про престолонаслідування, за яким імператор міг на власний розсуд визначати спадкоємця престолу. Монарх призначав і членів Сенату, незалежно від родовитості їхнього походження. Сенат управляв державними справами у разі відлучки монарха, але право видавати закони в 1722 р. у нього було відібране. Щоправда, Сенат зберіг право законодавчої ініціативи, був вищим ор­ганом управління та вищою апеляційною й вищою ревізійною інстанціями. Перед вступом на посаду сенатори повинні були приносити присягу государеві.

У 1726 р., уже після смерті Петра І, була заснована Верховна таємна рада. Після запрошення Верховною таємною радою на престол Анни Іоанівни (1730 р.) вона була вимушена підписати умови обмеження її влади цією радою. Згодом замість Верховної таємної ради був створений кабінет міністрів, який отримав право законодавства. Єлизавета Петрівна відмовилася від кабінету міністрів, але знову передала законодавчі функції Сенату. Проте жодна зі згаданих установ не становила реальної загрози для необмеженої влади государя.

Центральними органами галузевого управління стали колегії, засновані у 1717-1718 pp. на місці колишньої заплутаної системи приказів. Найважливішими вважалися колегії військова, адміралтейська та іноземних справ, їх. голови входили до складу Сенату. Промисловістю й торгівлею керували берг-колегія, мануфактурна і комерц-колегія; збір фінансів, їх витрати та контроль над такими витратами перебували в руках ще трьох колегій - камор-колегії, штатс-конторколегії та ревізіонколегії. Духовна колегія (згодом Синод), вотчинна колегія, юстицколегія завершували перелік. Складалися колегії з президента, віце-президента, чотирьох радників та чотирьох асесорів. Рішення приймалися колегіально, простою більшістю голосів; за рівності голосів приймалося те рішення, яке підтримував президент колегії.

Система державного контролю поділялася на гласну (її очолював генерал-прокурор Сенату) та негласну, здійснювану т. зв. фіскалами (ці останні мали навіть прямий вихід на государя).

На зміну дворянському ополченню в роки Північної війни створю­ється регулярна армія. Спроби стрільців відмовитися від щоденного вишколу (стрільці у своїй масі «підробляли» ще й торгівлею та реме­слами) були жорстоко придушені. Військова повинність (1 рекрут від 100 міщанських чи селянських дворів щорічно) дозволила створити кадрову армію (термін військової служби складав 25 років), яка в то­гочасній Європі відзначалася високою боєздатністю. В 1718 р. була створена посада генерал-поліцмейстера в Петербурзі, згодом - обер-поліцмейстера у Москві та поліцмейстерів в інших містах. їм були підпорядковані старости вулиць та десятники на кожні 10 будинків.

Тим самим сформувалася єдина мережа поліцейської служби.

Після смерті Петра І певний час паралельно з поліцією діяв віднов­лений Розшуковий приказ «розбійних і убивчих справ». Обов'язки по охороні порядку, крім поліції, виконували також рогаткові караульні, соцькі і п'ятидесяцькі. Рогаткові призначалися з числа кріпаків тих поміщиків, чиї будинки виходили вікнами на відповідну вулицю. Розшуковий приказ розмістився біля собору Василя Блаженного в колишньому приміщенні Розбійного приказу. Лише за 1731 р. у ньому піддавалися катуванням 1151 чол., страчено - 47, заслано на довічні роботи - 310, померло - 58, відіслано в різні команди - 213, втекло - 7.

Була реорганізована і судова система.

Розвиток права проходив у формі статутів, регламентів та указів, які мали однакову юридичну силу. Статути («уставы») охоплювали всі сторони діяльності певного відомства: Військовий, Морський, Митний, Вексельний та ін. статути, а також окремий Статут про по­рядок успадкування престолу. Регламенти визначали організацію, порядок проходження справ та функції певної установи. Після видання регламентів окремих колегій в 1720 р. був виданий Генеральний регламент, який стосувався усіх колегій. Укази за Петра І були розді­лені на тимчасові, які стосувалися певного випадку, та вічні, які до­повнювали чи у чомусь змінювали Укладення 1669 р.

Найважливішими з указів вважаються укази про подушний пода­ток, про форму суду, а також згаданий вище Табель про ранги.

Загальною тенденцією в праві стало намагання регулювати усе нові й нові сторони життя. Такий підхід цілком вкладався у площину концепції батьківського обов'язку - і права - абсолютного монарха стосовно своїх підданих (пригадайте також теорію просвіченого абсолютизму, популярну в тогочасній Європі). Звідси спроби регламентування всього і вся - від розміру посагу та геометричної форми труни включно.

Держава заявила про своє виняткове право власності на надра, проголосила заповідними деякі породи дерев (порубка корабельного дуба, наприклад, стала каратися смертю), обмежила право полювання та рибної ловлі. Були обмежені в договірних правах особи нижчих станів (казенні селяни, міщани, купці), їм, зокрема, заборонялося здійснювати земельні угоди. Лише дворяни отримали право купувати землю та кріпаків. Держава навіть окремим указом Петра І здійснила спробу підви­щити шлюбний вік для чоловіків (з 15 до 20 років) та жінок (з 13 до 17), але безуспішно - саме через шлюбну угоду селянські сім'ї звикло отримували нову робочу силу. Чоловік почав передавати свою стано­ву належність дружині (тобто міщанка, вийшовши заміж за дворянина, отримувала дворянство, але не навпаки). Для дворян було обмежене право усиновлення - відтепер у сім'ю можна було приймати лише родичів і тільки зі згоди імператора. Петро І видав указ про введення опіки над надмірно жорстокими поміщиками.

За вказівкою Петра 1 було поділено усі злочини на державні та партикулярні (приватні). В 1713 р. він наказав усіх державних злочинців «без всякия пощады казнить смертью, деревни и животы брать». Карне укладення 1669 р. продовжувало діяти, але до нього вносилися певні зміни у дусі нового реформеного часу. Зокрема, військові артикули збільшували покарання, якщо злочинець перебував у стані алкогольного сп'яніння. Здача фортеці, капітуляція без вказівки царя чи фельдмаршала, втеча з поля бою для командирів каралися шельмуванням та повішанням. Повішанню підлягав також кожний десятий (по жеребку) із рядових.

За казнокрадство та хабарництво відтепер почали застосовувати набагато важчі покарання і навіть повішання. До злочинів проти по­рядку управління потрапили порубка корабельного дуба, виготовлення дубових трун, ношення бороди, зміна імені чи призвіська, будівництво військових кораблів із порушенням норм кораблебудування. Анонімний донос, навіть підтверджений подальшим розслідуванням, підлягав спаленню під шибенецею. Виявленого аноніма карали шпіц­рутенами чи каторгою, якщо донос підтвердився, або тим покаран­ням, що передбачалося звинуваченому за приписуваний йому злочин, коли мова йшла про наклепника.

* Пригадайте, як були покарані Іскра та Кочубей, які звинуватили І. Мазепу у зрадництві перед Петром І.

До переліку кваліфікованих убивств додатково були віднесені убивство офіцера, а також убивство по договору чи найму. За звичайне убивство карою стало відрубування голови, за кваліфіковане - колесування. Самовбивство також кваліфікувалося як злочин, спроба самогубства каралася смертною карою. Подібним чином каралися і дуелянти (та їх секунданти), оскільки вважалося, що і самогубці, і вбиті на дуелі здійснюють ніби дезертирство з царської служби.

Було впорядковано відповідальність за крадіжку. Звичайна крадіжка на суму, меншу за 20 рублів, стала каратися смертю аж на четвертий раз. Зате крадіжка на більшу суму, а також крадіжка при стихійному лихові з військових складів, із приміщення під вартою, у свого пана чи товариша відразу ж каралися повішанням. Викрадення людини - відрубуванням голови, крадіжка з палатки чи обозу під час походу - відрізанням вух і носа, церковна крадіжка - колесуванням. Грабунок зі зброєю у руках карався колесуванням, без зброї - пові­шанням. Підпал чужого майна карався спаленням зловмисника.

Тенденція до пом'якшення покарань, перелічених в Укладенні 1669 p., спостерігається дуже рідко. Так, Петро І вважав недоцільним застосування смертної кари за перелюб одруженого чоловіка із заміжньою жінкою. Щоправда, це не завадило Петрові розправитися з власною - незаміжньою - коханкою та її новим фаворитом.

Підраховано, що смертна кара передбачалася в 74 Артикулах, в 27 -її застосування приписувалося за наявності обтяжуючих обставин.

Змагальний процес був остаточно витіснений інквізиційним. За указом 1697 р. навіть у справах, які порушувалися по чолобиттю по­терпілої сторони, «вместо судов и очных ставок» було приписано чинити розшук. Змагання сторін було замінене їх допитом. Достатнім доказом вважалися показання двох свідків. Для абсолютного доказу визивалося особисте визнання звинуваченого. Хоча це визнання часто отримували під час катування чи тортур.

Катування не застосовувалося до дворян, вищих чиновників, осіб, старших за 70 років, недорослів та вагітних жінок. Проте у справах про державні злочини та про вбивства ці обмеження не існували. Указ «Про форму суду» 1723 р. частково вводив змагальне начало в ци­вільних судах.

У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. Росія за формою правління залишалася абсолютною монархією з тимчасовими періодами «просвіченого абсолютизму». Проходило подальше удосконалення центрального й місцевого державного апарату.

Вищим управлінським органом стала Державна рада (проіснувала з деякими змінами від 1810 до 1917 pp.). Загальне число її членів коливалося в різні роки від 40 до 80 осіб. Головував на засіданнях Ради імператор. Державна рада складалася з п'яти департаментів: законів; справ військових; справ цивільних і духовних; державної економії; науки, промисловості та торгівлі. Скликалися і загальні засідання Державної ради.

На противагу Раді виступала імператорська канцелярія, у складі якої виникли перше, друге і третє відділення (з 1826 p.), четверте (з 1828 p.), п'яте (з 1836 р.) та шосте (з 1842 по 1845 pp.). Перше відділення здійснювало контроль над міністерствами, готувало законопроекти, призначало та увільнювало вищих чиновників. Друге відділення провадило кодифікацію законів, третє - боролося з революційним рухом, четверте - відало благочинними установами та жіночими навчальни­ми закладами, п'яте - було створене для розробки проекту реформи щодо управління державними селянами, шосте - займалося підготов­кою пропозицій по управлінню Кавказом.

Компетенція Сенату звузилася до повноваження вищої судової установи країни.

На початку XIX ст. на зміну колегіям (їх перед тим кілька разів ре­організовували) прийшли міністерства. Відповідно до маніфесту «Про запровадження міністерств» (1802 р.) створювалося 8 мініс­терств: військових сухопутних сил, морських сил, іноземних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції, народної освіти. Два з них (внутрішніх справ і народної освіти) були нововведеними і не мали правопопередників. У 1811 р. за безпосередньої участі одіозної постаті російських реформ ліберального спрямування М. М. Сперан-ського завершилося оформлення міністерської системи управління в Росії, число міністерств та урівнених з ними установ збільшувалося. Було створено міністерство поліції (проіснувало недовго), державне казначейство, ревізія державних рахунків, головне управління шляхів сполучення, головне управління духовних справ.

У 1812 р. отримав законодавче оформлення Комітет міністрів.

У 1857-1861 pp. була створена Рада міністрів, головним завдан­ням якої стала координація діяльності міністерств. Головував у Раді міністрів імператор.

У 1775 р. була проведена адміністративна реформа. Основною оди­ницею територіального управління стала губернія (їх налічувалося 50) із населенням в З00100 тис. душ, поділена на повіти по 20-30 тис. душ у кожному. На чолі губернії стояв губернатор, якого призначав і зміщував імператор.

У XIX ст. до Росії були приєднані Грузія (1801-1810 pp.), Фінляндія (1809 р.), більша частина герцогства Варшавського (1815 р.) та Бессарабія (1812 p.). Ще раніше - 1721 р. до складу Росії ввійшла Ліф­ляндія (згодом Ліфляндська губернія). Управління цими територіями дещо різнилося від загального зразка. Так, Олександр І затвердив конституцію Фінляндії, за якою законодавча влада належала стано­вому сейму, а виконавча - урядовому сенату з 12 чоловік, обраних сеймом. Російський імператор був одночасно великим князем Фін­ляндським, представляв Фінляндію у зовнішніх відносинах і главою виконавчої влади. Фактично вся адміністративна влада перебувала в руках генерал-губернатора, сейм практично не функціонував.

До національно-визвольного повстання 1830-1831 pp. Польща користувалася конституційною хартією 1815р. Шляхтичі та багаті мі­щани обирали законодорадчий сейм (скликався у 1818, 1820, 1825 ро­ках), Королівство Польське навіть мало свою армію, але на чолі її стояв брат царя. Після поразки повстання 1830 р. за незалежність прийнятий органічний статут, який відмінив польську конституцію 1815 р. і проголосив Польщу «невід'ємною частиною імперії». Майже одночасно у 1828 р. було урізане бессарабське самоуправління, хоча деякі його елементи зберігалися і надалі.

Удосконалювався поліцейський апарат і, зокрема, його таємна по­ліція. Для боротьби з революціонерами призначався апарат створеного III відділення імператорської канцелярії, розділений на 5 експедицій. Перша експедиція (секретна), маючи у своєму розпорядженні чи­сельну агентуру, здійснювала нагляд за революційними рухами в імперії. Друга - займалася релігійними та посадовими злочинами, управляла політичними тюрмами. Третя експедиція наглядала за іно­земцями, які проживали в Росії. Четверта - вела боротьбу із селянсь­кими заворушеннями, п'ята (з 1842 р.) здійснювала цензуру.

У 1827 р. був створений жандармський корпус, а у 1836 р. царем було затверджено окреме «Положення про корпус жандармів».

В імперії було проведено величезну кодифікаційну роботу, резуль­татом якої стало опублікування у квітні 1830 р. Повного зібрання за­конів Російської імперії - 45 томів законів (ЗО 920 актів) та 6 томів додатків.

У 1832 був опублікований (уведений у дію з 1835 р.) «Звід законів Російської імперії» (15 томів), до якого були включені тільки чинні норми права. У 1842 р. було здійснене друге видання Зводу законів, а у 1857 p.- третє. В 1836 р. розпочалася робота по створенню нового карного кодексу (введений у дію в 1846 p.). Новий кодекс отримав на­зву «Укладення про покарання карні та виправні». Він поділявся на розділи, глави й статті (усього було 2224 статті).

Відбувалися певні зміни в судовому процесі. Так, Указом 1801 р. заборонялося катування при проведенні розслідування справ. Справи по «маловажливі злочини» (дрібні крадіжки до 20 рублів, легкі побої, пияцтво) почали розглядатися в скороченому порядку поліцейськими чиновниками.

Селянська реформа 1861 р. скасувала особисту залежність селян від поміщика та натуральні оброки. Однак земля (від 0,9 до 12 десятин на ревізьку душу, в залежності від району) передавалася селянам за грошовий викуп, до повної сплати якого колишні кріпаки вважалися «тимчасовозобов'язаними» як тимчасовозобов'язані селяни про­довжували виходити на панщину (до 40 днів - для чоловіків і 30 днів - для жінок з розрахунку вищого подушного наділу, хоча селяни доби­валися одержання дарчих наділів), розмір грошових оброків для них зберігався на рівні дореформених років. Усього за землю, з врахуван­ням відсотків, селяни виплатили близько 2 млрд рублів - учетверо більше від її ціни 1861 р.

Дворяни зберегли свої привілеї, вони залишалися неподатним станом.

У 1862 р. була проведена фінансова реформа. Якщо раніше кожне відомство мало свою власну касу, то відтепер була створена єдина каса міністерства фінансів, і складання опису доходів та видатків по­чало провадитися тільки через це міністерство. Були також проведені судова (1864 p.), земська (1864 р.) та міська (1870 р.) реформи, у зв'язку з якими у поліції були вилучені судові і значна частина слідчих повноважень, місцеві господарські справи. Оклади жалування нижчим та середнім поліцейським чиновникам були збільшені у 3-5 разів, у 1876 р. в європейській Росії було введено 5000 нових посад урядників - нижчої ланки повітової поліції.

У підсумку російська поліція значною мірою позбавилася колишніх хронічних болячок хабарництва, чесна служба стала вигідною і почесною.

Судова реформа 20 листопада 1864 р. об'єднувала в собі чотири акти: Заснування судових установ; Статут карного судочинства; Статут цивільного судочинства; Статут про покарання, що наклада­ються мировими суддями. Були створені дві самостійні судові си­стеми - місцеві суди та загальні суди. На чолі усієї судової системи Росії продовжував залишатися Сенат. Уводився інститут присяжних засідателів, для обрання яких був обов'язковим високий майновий чи земельний ценз.

Для «охранения силы закона» створювалася прокуратура. Для за­хисту звинувачуваних в кримінальних судах та для представництва інтересів сторін у цивільних справах створювалася адвокатура. До адвокатів висувалися приблизно ті ж вимоги, що й для мирових суд­дів. У карному праві утверджувалися буржуазні принципи, зокрема: нема злочину без (прямої) указівки на те у законі.

Різко скоротилася сфера застосування смертної кари (передусім за злочини проти царя та членів його родини, а також державну зраду).

Укладення 1885 р. вводило відповідальність за продаж у рабство й торгівлю неграми - російська історія права особливо підкреслює ту обставину, що Росія однією з перших приєдналася до відповідної міжнародної конвенції.

У 1864-1874 pp. проходила військова реформа. На першому етапі термін служби рекрутів скорочувався до 15 років, обмежувалася па­лична дисципліна, покращилася підготовка офіцерських кадрів, спро­стилася система управління. Статут 1874 р. замість рекрутської по­винності вводив усестанову повинність усього чоловічого населення. Призову до постійної армії (чи в ополчення) підлягали всі чоловіки з 21 року, термін дійсної кадрової служби становив 6 років - для піхоти і 7 - для флоту. Для осіб з вищою освітою цей термін скорочувався до 0,5 року, з середньою - до 1,5 року.