Четверта та п'ята республіки у Франції

6 червня 1944 р. розпочалася операція вторгнення армії союзників в окуповану гітлерівцями Францію. Був сформований тимчасовий уряд країни на чолі з генералом де Голлем. До цього уряду вперше в історії Франції увійшли комуністи. Сам де Голль наприкінці 1944 р. відвідав з офіційним візитом Москву, намагаючись знайти порозуміння з радянським диктатором Сталіним. Ганебна поразка Франції у 1940 р., кількарічне вимушене перебування де Голля та інших політичних емігрантів у Лондоні під крилом британського уряду змушували нові власті країни дещо ревниво ставитися до своїх західних союзників, протистояти посиленню англо-американських впливів у зовнішній та внутрішній політиці післявоєнної Франції. Окрім цього, лівим тенденціям у розвитку країни певний час сприяв авторитет ФКП - «партії розстріляних», яка винесла на своїх плечах організацію антифашистського опору в найтяжчі перші роки гітлерівської окупації.

У жовтні 1945 р. відбувся референдум з приводу подальшої долі країни. 18 млн виборців (з 19) висловилися за скликання установчих зборів та прийняття нової конституції. Вибори 1946 р. принесли ко­муністам 5 млн голосів і найбільшу кількість депутатських мандатів -151. Народно-республіканський рух та соціалісти зібрали по 4,5 млн. В результаті компромісу цих трьох партій був складений остаточний проект конституції (після того, як перший, складений самими комуні­стами, був відхилений голосуванням в Установчих зборах).

Конституцію затвердив референдум 13 жовтня 1946 р. Це - дата народження т. зв. Четвертої республіки (1946-1958 pp.). «Декларація прав людини і громадянина» увійшла в текст Конституції з допов­неннями, продиктованими часом: право на організацію професійних спілок та на проведення страйків, право на працю, рівноправ'я чоловіків і жінок, безоплатна світська освіта, державне регулювання монополістичної економіки, заборона дискримінації за расовими, по­літичними та релігійними ознаками тощо. Конституція проголосила відмову від наступальної війни та допустимість націоналізації підпри­ємств, що мають суспільне значення.

Виборчий закон вводив пропорційне представництво (депутатські місця, відведені на виборчий округ, ділилися між політичними парті­ями відповідно до числа поданих голосів). Парламент був двопалат­ний. Верхня палата - Рада республіки з правом рекомендації поправок до схваленого законопроекту, та нижня - Національні збори. У компетенції нижньої палати перебувало прийняття поправок до Конституції і законів Франції, затвердження бюджету, оголошення стану війни, ратифікація найважливіших міждержавних договорів. Уряд був відповідальний лише перед Національними зборами.

Вводилася посада президента, якого обирали на 7 років. Влада йо­го була обмежена контрасигнатурою прем'єра чи відповідного мініст­ра, аналогічно дублювалися відповідними відомствами його рішення з питань помилування, кадрових призначень тощо. Такі обмеження були введені з огляду на фігуру де Голля, найавторитетнішого на той час політика країни. Амбітний генерал з погордою відкинув пропозиції балотуватися на цей чисто номінальний пост.

Під тиском комуністів у Франції розпочалася націоналізація про­мисловості, зокрема заводів «Рено», авіакомпаній, електроенергетики, найкрупніших банків - тобто процеси, дуже схожі на ті, що мали місце в цей час на Британських островах.

У 1947 р. комуністи були виключені з уряду, оскільки їхня партія, всупереч позиції інших партій урядової коаліції, підтримала страйк робітників «Рено». Того ж року був прийнятий закон «Про захист ре­спубліки і свободи праці», який дозволяв за певних умов ув'язнювати організаторів і активних учасників страйків. Тим самим розпочався наступ на Конституцію 1946 p., яка, зокрема, гарантувала право на страйк. 26 липня 1948 р. Франція увійшла до НАТО (395 депутатів Національних зборів - за, 189 - проти).

В 1951 р. була введена мажоритарна система виборів до Націо­нальних зборів. Партія або блок, які зібрали більше половини голосів виборців округу, отримували усі мандати, відведені на цей округ. Ко­муністи відразу ж втратили близько 80 місць у Національних зборах та левову частку свого впливу на політику країни. І навпаки - гол-лістська РПФ опинилася у виграші. Так, на виборах 1951 р. комуністи зібрали 5038 тис. голосів і отримали 103 місця в Національних зборах, РПФ з 4134 тис. голосів мала 118 мандатів.

Економічне піднесення 1952-1957 pp. супроводжувалося невдачами на міжнародній арені. В 1954 р. Франція була вимушена вивести свої війська з В'єтнаму. Того ж року розпочалася війна в Алжирі проти місцевих повстанців-арабів. Суспільство ніби розкололося на тих, хто наполягав на необхідності за будь-яку ціну вберегти колоніальну імперію, та на прихильників демократичного вирішення національного питання. Дане протистояння поставило Францію на грань грома­дянської війни. До речі, Франція була єдиною світовою державою, яка не припиняла воювати протягом 23 років (1939-1962 pp.). Збройні сили країни зросли у 1950-1957 pp. з 242 тис. до 1044 тис. чол. Армія, перетворившись на самостійну політичну силу, почала виходити з-під контролю.

В цій ситуації буржуазні партії висловилися за скасування Консти­туції 1946 р. 1 липня 1958 р. генералу де Голлю парламентом були надані надзвичайні повноваження. А уже 28 вересня того ж року ре­ферендум схвалив Конституцію П'ятої республіки. В метрополії «за» висловилися 17,7 млн чол. або 79,2% учасників.

Згідно з цією Конституцією, президент республіки зосереджує в своїх руках найважливіші важелі влади. Він невідповідальний ні перед виборцями, ні перед парламентом (йому неможливо оголосити імпічмент). Президент може на свій розсуд розпустити Національні збори та Сенат. Президент головує на засіданнях уряду, призначає та зміщує міністрів. Двопалатний парламент обирається на основі мажо­ритарної системи (нижня палата) на 5 років. 283 члени верхньої палати (Сенату) обираються колегією виборців з числа генеральних та муні­ципальних радників та з 490 депутатів Національних зборів. Згідно з Конституцією Національні збори можуть відмовити у довір'ї уряду лише абсолютною більшістю голосів. Голоси відсутніх та тих, хто утримався, додаються до тих, що голосують за довіру.

Після заколоту генералів в Алжирі (квітень - вересень 1961 р.) ре­ферендум 28 жовтня 1962 р. вніс у конституцію держави нову поправ­ку. Відтепер, згідно зі ст. 16, президент отримував змогу узяти в свої руки усю повноту влади, якщо під загрозою опинилися «незалежність нації, цілісність її території чи виконання міжнародних зобов'язань». Єдине обмеження - неможливість розпуску за таких умов Національ­них зборів.

Конституція 1958 р. дозволила заморським територіям і колоніям самостійно вирішити питання свого державного статусу. Схвалення населенням Конституції означало збереження даної колонії у складі Франції на правах «заморської території», несхвалення - відповідно вихід з імперії з перспективою проголошення незалежності. Наданою можливістю майже негайно скористалися усі африканські колонії. Так, у Гвінеї за незалежність висловилися 97 відсотків виборців. В 1960 р. незалежними стали Того, Камерун, Конго, Центральноаф­риканська Республіка, Чад, Габон, Мавританія. Алжир, де з 9 млн на­селення 1 млн становили французи, став незалежним після референ­думу 1962 р. Метрополія першою визнала результати референдуму.

Франція за де Голля проводила більш самостійну зовнішню політи­ку. Країна, зокрема, вийшла з військової організації блоку НАТО, у 1963 р. відмовилася приєднатися до тристороннього американо-радянсько-англійського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах. Франція в січні 1969 р. першою серед капіталіс­тичних держав визнала уряд комуністичного Китаю (інші ще кілька років визнавали лише чанкайшістський уряд Тайваню як представника усього Китаю). У галузі внутрішньої політики уряд де Голля орієн­тувався на модернізацію економіки та встановлення класового спів­робітництва засобами державного регулювання. Життєвий рівень французів у 1958-1968 pp. зріс на 38%. Щоправда, за цей же час прямі податки і акцизи виросли на 220 млрд франків, було скасовано бю­джетні дотації на хліб, молоко, вино, тютюн, підвищилися тарифи на газ, електроенергію, вугілля. Антистрайковий закон 17 червня 1963 р. зобов'язував організаторів страйку повідомляти підприємців за п'ять днів до його початку.

Відносно спокійне правління де Голля було перерване раптовою кризою в травні - червні 1968 р. Ще в березні студенти почали вима­гати підвищення стипендій на 15%. 6 травня поліція почала приступом брати студентські барикади, цього дня з обох сторін було близько тисячі поранених. 13 травня розпочався загальний страйк, того ж дня відбулася 600-тисячна демонстрація в Парижі. Де Голль передав на розгляд загальнонародного референдуму свій проект реформи державного управління, але 53,17% виборців висловилися проти. Президент пішов у відставку і невдовзі помер.

Після добровільної відставки де Голля президентами країни оби­ралися праві Ж. Помпіду (помер у 1974 р.) та Ж. д'Естен. Вони ві­дійшли від де голлівської ідеї «третього шляху», тобто розвитку Франції дещо у розріз із США та його союзниками по НАТО,- з одно­го боку, та СРСР і країнами народної демократії,- з іншого. У 1972 р. Франція вступила до ЄЕС, поліпшилися відносини з Англією.

У 1981 р. на пост президента Франції був обраний 65-річний пред­ставник Французької соціалістичної партії (ФСП) Франсуа Міттеран. Цікаво, що сама ФСП була створена тільки в 1971 р. на з'їзді кількох лівих груп. А уже в 1972 р. лідер цієї партії Міттеран став головою Соціалістичного Інтернаціоналу. На виборах 1974 р. він зібрав 49% голосів виборців за рахунок блоку з комуністами. Друга спроба вияви­лася більш вдалою. Міттеран добровільно ділив владу з прем'єр-міністром, з парламентом та з Державною Радою, а при де Голлі ці три інститути влади майже не мали самостійного значення. Журналісти навіть назвали його президентство П'ятою з половиною республікою, натякаючи на принципову відмінність державного управління від де голлівської схеми.

Вперше в історії П'ятої республіки до уряду увійшли комуністи (4 міністерських пости). Курс зовнішньої і внутрішньої політики цього президента був розрахований на побудову міцної держави засобами масштабних суспільних реформ, а також розвитку самоуправління і децентралізації (закон про децентралізацію місцевого управління, при­йнятий у січні 1982 p., скасував створену ще Наполеоном систему).

Підтримував президент-соціаліст і курс на європейську інтеграцію -економічну і політичну.

В перші місяці своєї діяльності президент активно підтримував етатистів - прихильників націоналізації великих монополій та розвитку державного сектора економіки. Етатисти отримали ключові мініс­терські пости і змогу реалізації своїх концепцій через апарат держави. Зокрема, закон про встановлення державного контролю над певними галузями економіки (1982 р.) передбачав націоналізацію п'яти про­мислових корпорацій, двох фінансово-промислових угруповань та 39 приватних банків. На націоналізованих підприємствах Франції було зайнято близько чверті усіх промислових робітників.

Ці кроки президента не пройшли непоміченими в СРСР, обрання лівого кандидата на найвищий пост Французької республіки розціню­валося як черговий доказ реалізації «марксистсько-ленінської про­грами революційного оновлення світу». Однак політика націоналізації економіки, здійснювана у 1981-1982 pp., одразу наштовхнулася на різку протидію з боку транснаціональних корпорацій (ТНК). Одноча­сно виявилися слабкі сторони функціонування держсектора економіки, особливо в тому, що стосувалося опанування і запровадження у виробництво новітніх технологій. Франція почала стрімко втрачати зовнішні ринки, а націоналізовані підприємства - заплановані прибутки. З причини недостатності потрібних коштів загальмували соціальні програми, сповільнився ріст зайнятості. У опозицію до президента по­чали переходити профспілки.

Уже в березні - червні 1984 р. (тобто на третьому році свого пе­ребування при владі) президент Міттеран здійснює кардинальний поворот в галузі внутрішньої політики. Він відмовляється від ідеї націоналізації промисловості та усіх спроб створення монопольно- державної системи освіти і охорони здоровая. У відповідь з його уряду виходять комуністи, а в самій ФСП наростає протистояння між правими і лівими.

Проводити денаціоналізацію руками ФСП президент не міг і не хотів. Уряд очолили праві, що також було незвичним для П'ятої рес­публіки, де, згідно з Конституцією, саме президент призначає і зміщує міністрів. У жовтні 1984 р. в приватній розмові з другом Міттеран песимістично заявив: «Через пару місяців зі мною буде покінче-но». Проводив президент й інші історичні паралелі: ліві у Франції з 1789 р. перебували при владі усього чотири рази - в 1848 р. чотири місяці, в 1871 р. два місяці і тільки в Парижі, в 1936 р. один рік, і з 1981 р.-«так довго».

Однак президентські вибори 1988 р. 71-річний Міттеран зумів ви­грати, не в останню чергу завдяки переходу на більш помірковані центристські позиції. До свого активу президент відносив і роботу по створенню нової Єдиної Європи, особисту участь у процесі розрядки (контакти з М. Горбачовим), зменшення соціальної напруженості у суспільстві. На початку 90-х років стала очевидною серйозна хвороба президента - рак простати. Президент уникав широких контактів, ча­сто лікувався. Семирічний термін правління наділеного широкими повноваженнями глави держави був з часів де Голля найважливішою особливістю політичної системи Франції, гарантією сильної державної влади. Приклад Міттерана продемонстрував дошкульність цієї, здавалось би, абсолютно виграшної системи. Особливо хвороба пре­зидента позначилася на зовнішній політиці Франції. Зокрема, після розвалу СРСР та Варшавського договору Франція продовжувала орі­єнтуватися на своїх традиційних східноєвропейських союзників -Польщу, Румунію, Росію. Україна з цієї схеми випадала. Міттеран єдиний з тогочасних глав держав Великої Сімки, хто не мав контактів на найвищому рівні з нашою державою.

На виборах 1995 р. переміг правий кандидат Жан Шірак. Говорити про якісь особливі зміни у внутрішньому житті країни не доводиться, що й не дивно - ще за часів Міттерана Шірак був правим прем'єр-міністром при лівому президенті. Щоправда, з ініціативи Шірака в другій половині 2000 р. відбувся референдум, на якому французи висловилися за скорочення терміну президентських повноважень з 7 до 5 років.

Найважливішим завданням нового президента Франції стала бо­ротьба з безробіттям. В другій половині 1998 р. 11,7% самодіяльного населення країни були офіційно зареєстровані як безробітні. Для зменшення їх числа державою було впроваджено план скорочення робочого часу при одночасному збільшенні числа зайнятих. Робочий тиждень був офіційно скорочений до 35 годин, а вивільнені години пішли на створення нових робочих місць. Цікаво, що основним опо­нентом урядового плану виступили профспілки, особливо ліві, конт­рольовані комуністами. Скорочення робочого часу, на думку проф­спілкових лідерів, не повинно відбиватися на зменшенні заробітної плати. Число новоприйнятих на роботу, за тією ж логікою, мало б на 20-30% перевищувати урядові цифри.

У 1998 р. відбувся очікуваний перелом у відносинах Франції з Україною. Остання починає сприйматися як важливий і самостійний політичний та торговельний партнер.

Рекомендована література

Громаков Б. С. Основные изменения в государстве и праве империалис­тических государств в период общего кризиса капитализма.- М., 1976.

Новейшая история 1939-1975. Ред. кол. И. С. Галкин и др.- М.: Высшая школа, 1975.

Политические системы, государство и право в буржуазных и развивающихся странах: Тенденции и проблемы.- М., 1988.

РатманиГ. М. Франция: судьба двух республик.-М.: Мысль, 1980.

Сивачёв К В., Язьков Е. Ф. Новейшая история США.- М.: Высшая школа, 1980.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М, 1984.- С. 394-407.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія-К.: Вентурі, 1995.-С 150, 159-161.