Тема 10 буржуазна революція в англії. Утворення буржуазної держави

Англійська буржуазна революція XVII ст. стала першою «чистою» буржуазною революцією (дещо швидше проходила така революція у Нідерландах, але там вона була тісно пов'язана з війною проти іспансь­кого панування). Цікаво простежити, як новий революційний клас та його окремі складові уявляли основи нового державного ладу, нової бур­жуазної законності. Бачимо також, що революціонери не зупиняються перед найрадикальнішими заходами. У цій революції героїчне йде рука об руку з прозою житття, загалом підтверджується те загальне правило, що: «Революцію роблять фанатики, а її плодами користуються не­гідники».

Занепад Англійської республіки після смерті Кромвеля і реставрація монархії Стюартів - чергове Ствердження відомої істини: розвиток люд­ства, зокрема його державно-правових інститутів, йде не по прямій, а ніби по спіралі, де кожний новий виток чимось нагадує попередній, але одночасно має і принципово нові моменти.

На перший погляд, революційні події XVII ст. мало що змінили у дер­жавно-правовому устрої Англії: збереглася монархія, зміцнився колоні­альний гніт у сусідній католицькій Ірландії, відверто антидемократичною залишалася виборча система, а отже, і характер законодавчої влади, дворянство не лише зберегло, але й зміцнило свої привілеї. Проте, у на­ступних двох сторіччях саме Англія буде не лише «майстернею світу», а й «колискою демократи». Чому?

Передумови революції

Англія у XVI-XVTI ст. зовнішньо ще була типово аграрною краї­ною. Сільське населення становило 4/5 від загальної кількості. Великі міста - Лондон (200 тис. жителів), Брістоль, Норіч були явищем нети­повим серед більшості невеликих і малолюдних міст. Однак уже з'явилися нові галузі промисловості, які зовсім не знали цехів,- видо­буток вугілля і виплавка заліза та чавуну, виробництво пороху, скла, паперу, бавовни, кораблебудівництво. Відбулися зміни в структурі екс­порту, Англія перестала вивозити вовну, її замінило готове сукно. Анг­лійські колонії з'явилися на східному узбережжі Північної Америки, в Ост-Індії та в Західній Африці. Особливо відзначалися дві торговельні компанії - Ост-Індська та «Старих авантюристів». Річний експорт останньої сягав межі 1 000 000 ф. ст. Нагадаємо, що річний дохід в 20 фунтів був майновим цензом виборця англійського парламенту, як пра­вило, сільського поміщика або багатого ремісника. Відбувається аграр­ний переворот в англійському селі. Поміщики в XVI-XVII ст. зганяють орендаторів зі своєї землі, перетворюючи ріллю на пасовиська для овець. Вовна, в свою чергу, служить сировиною для вітчизняної сукон­ної промисловості. Практика «огороджувань» перетворює основне се­лянство на малоземельних та безземельних батраків; вільні робочі руки шукають собі застосування в містах. Частина розорених селян вдається до актів непокори і навіть до прямих революційних виступів. Так, в 1607 р. широкий рух проти насильницького обезземелення розгорнувся серед селян серединних графств - Бекінгемпшіру, Нортгемпшіру та Лейстершіру. В майбутній революції англійська буржуазія ще використає це широке невдоволення селянських мас проти своїх поміщиків. У 1603 р. королем Англії на підставі заповіту Єлизавети І став син Марії Стюарт Яків VI Шотландський, який прийняв ім'я Якова І (1603-1625). У сучасників цей король заслужив характеристику «наймудрішого з дурнів в Європі». Сам Яків І стверджував: «Монар­хічна держава є найвеличніша річ на землі, оскільки королі не лише земні намісники Бога, але й сам Бог вважає їх собі рівними».

Яків І заперечував право парламенту видавати закони, вороже ста­вився до Реформації: «Реформація є зло, тому що вона проголошує рівність, а рівність є ворогом порядку і єдності, цієї матері порядку». У відповідь на відмову парламенту погодитися з введенням нових по­датків король широко практикував торгівлю патентами на різні торго­вельні і промислові монополії. У 1624 р. останній (четвертий) парла­мент Якова І притяг до відповідальності міністра фінансів графа Мідл-секса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким усі патенти «на монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було» оголошувалися такими, що втратили свою силу.

У галузі зовнішньої політики Яків І різко змінив той курс, якого дотримувалася Єлизавета І. В часи її правління Іспанія та Франція (католицькі країни) були головними супротивниками англіканської (отже, непідлеглої папі) Англії, а європейські протестантські князі, переважно німецькі,- її природними союзниками. Причому така роз­кладка сил пояснювалася не стільки релігійними незгодами государів, скільки інтересами зовнішньої торгівлі, завданням витіснення з ринків торговельних конкурентів.

Після початку Тридцятилітньої війни (1618-1648 pp.) Яків І носився з планами підтримки свого тестя Фрідріха Пфальцського, лідера німецьких протестантів, з допомогою ... Іспанії. Спадкоємця престолу, майбутнього короля Карла І (1625-1648), Яків І одружив з католичкою, сестрою французького короля Людовіка XIII. Обидва зов­нішньополітичних кроки Якова І викликали обурення в англійському суспільстві і не принесли державі найменшої користі.

Після смерті Якова І на престол зійшов його двадцятип'ятирічний син Карл І, який відразу ж опинився під впливом свого фаворита Бе-кингема. Новий монарх негайно вв'язався в нову зовнішньополітичну авантюру - уклав союз із Францією і оголосив війну Іспанії. Союз із Францією змушував Англію допомагати французькому королю у його боротьбі проти місцевих протестантів, обложених у фортеці Ларошель. Це викликало такий протест в Англії, що Бекингем був змушений розірвати союз із Францією, оголосивши їй війну, і надати допомогу уже французьким протестантам-гугенотам. Однак у 1628 р. французькі війська підкорили Ларошель, і абсолютистський уряд Англії був у черговий раз скомпрометований в очах своїх громадян.

За цих обставин парламент намагався усіляко стримувати непро­думані кроки короля та його фаворита - вимагав відставки Бекингема, не давав згоди на введення нових податків і обмежував терміни збору старих тощо. Парламент 1625 р. Карл І розігнав через декілька міся­ців. Парламент 1626 р. зазнав тієї ж участі, а його лідери опинилися у в'язниці. Парламент 1628 р. виступив із знаменитою «Петицією про право». Вона зводилася до чотирьох пунктів:

1. Населення не повинно змушуватися до виплати податків, не за­тверджених парламентом;

2. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами країни;

3. Повинні бути припинені арешти цивільних осіб за законами во­єнного часу;

4. Повинні бути припинені постої військ у будинках обивателів. Король був змушений затвердити цю петицію, проте майже відразу

почав порушувати її. У березні 1629 р. і цей «непокірний» парламент було розігнано.

Одинадцять років безпарламентського правління ознаменувалися новими утисками проти протестантів-пуритан. Соціальною базою цієї релігійної течії була міська буржуазія, нове дворянство та дрібнобур­жуазні елементи міста і села. Одночасно вводилися нові податки (на­приклад, корабельний податок, запроваджений урядом у 1635 p.), що збуджувало невдоволення в усіх верствах населення, незалежно від релігійної орієнтації.

Шотландія в 1603 р. (за Якова І) об'єдналася особистою унією з Ан­глією, але зберігала повну автономію. В цій країні значного поширення набув кальвінізм, населення вороже ставилося до офіційної англікансь­кої церкви. Коли єпископ Лод у 1637 р. зробив спробу з відома Якова І ввести в Шотландії англійський церковний служебник, це викликало спочатку бунт покоївок у церкві св. Джайльса, а далі - швидке перерос­тання стихійного виступу плебсу на формування військової ліги зако­лотників. У 1639 р. шотландці вдерлися на англійську територію. Після нетривалого замирення війна знову відновилася у 1640 р.

13 квітня 1640 р. Карл І був змушений скликати парламент, який відразу проявив свою непокірність і був розігнаний королем уже 5 трав­ня. Цей парламент дістав назву Короткого. Розгін парламенту викли­кав виступи населення Лондона 6 та 14 травня. Тим часом шотландці відновили свій наступ. З листопада 1640 р. був скликаний новий пар­ламент, вибори до якого проходили в умовах неймовірного збудження і бродіння мас. Більше половини членів нового Довгого (1640-1653 pp.) парламенту були колишніми членами непокірного Короткого.

Першими кроками нового парламенту стали арешти фаворитів ко­роля - Стаффорда і Лода. В травні 1641 р. був прийнятий закон про державну зраду Стаффорда, і 12 травня королівського фаворита було страчено. Парламент вимагав і добивався від короля нових поступок. Так, у травні 1641 р. Яків І вимушено підписав акт, згідно з яким пар­ламент не міг бути розпущений інакше, як за його (парламенту) влас­ною згодою. Була проголошена незмінюваність суддів та їх незалеж­ність від корони.

Наприкінці жовтня 1641 р. розпочалося нове масштабне повстання в Ірландії. Король, як не дивно, зустрів повідомлення про цей заколот з ентузіазмом - у нього з'явився вагомий привід розігнати парламент. Випереджуючи події, Довгий парламент в листопаді 1641 р. виробив важливий документ, відомий як Велика ремонстрація. Цей акт скла­дався з 204 статей. В ньому вказувалися усі зловживання численних королівських фаворитів та містилася вимога не призначати нових чи­новників без згоди парламенту. Характерно, що Велика ремонстрація була прийнята незначною більшістю голосів (159 проти 148), це свід­чило про відсутність єдності в лавах парламентаріїв. Карл І особисто з'явився в нижню палату парламенту з вимогою видачі п'яти лідерів радикального крила.