Організація самоуправління єврейської діаспори в умовах відсутності національної держави

Після зруйнування єрусалимського Храму розселення євреїв по усьому світу проходило нерівномірно. Для проживання обиралися, зазвичай, великі міста та місцевості зі сприятливим кліматом. Не бу­дучи більше прив'язаними до батьківщини, якої євреї були насильно позбавлені, вони легко змінювали місце проживання, допоки врешті не знаходили найсприятливіші для себе умови. Відбувалися певні зміни у традиційному для євреїв талмудстському праві (талмудизм), пов'язані з перебуванням у чужому соціумі. Так, Гершом Ієгуда (960-1028), якого єврейська традиція називає «Світоччю Розсіяння», провів постанову («Такканот раббену Гершом Меор ха-Гола»), обов'язкову для усіх євреїв-ашкеназі (тобто європейців). Найбільш важливими нововеденнями стали заборона полігамії (багатоженства) та необхідність згоди дружини у випадку розлучення.

В Європі загалом нейтральне чи навіть подекуди дружнє ставлення до євреїв (їм, зокрема, протегував Карл Великий, засновник Священної Римської імперії) різко змінилося на гірше після першого хрестового походу, коли євреїв насильно обертали в християнство, у них конфісковували майно нібито на потреби хрестоносного війська. Ім­ператор Священної Римської імперії Генріх IV видав указ, який до­зволяв таким насильно охрещеним повертатися в іудаїзм і навіть по­вернув частину конфіскованого майна. Але насильницька тенденція зберігалася. В 1215 р. папа Римський і церковний Собор постановили, що євреї зобов'язані носити спеціальні жовті нагрудні нашивки. В 1231 р. почалося масове спалення Талмудів під приводом того, що вони містять образливі для християнства догмати.

Поступово євреїв позбавили права займатися крупними комерцій­ними проектами. Володіння землею у феодальній Європі було дозво­лене лише корінному дворянству, отже євреї не могли займатися сільським господарством (в другій пол. І тис. н. е. у завойованій ара­бами Іспанії євреї охоче займалися виноградарством та ін. видами сільського господарства). Ремесло також їм стало недоступним з утворенням цехів, які не терпіли будь-чиєї конкуренції. Зрозуміло, що потреби єврейської общини задовольняли євреї-ремісники, але виго­товити будь-що для продажу християнам стало неможливим. Зали­шалося лихварство, і у цій якості євреї швидко заполонили нішу. Ко­декс дворянської честі забороняв давати гроші в ріст, міська христи­янська верхівка вкладала вільні кошти у виробництво та нерухомість, а пізніше - у купівлю дворянських титулів. Конкурентом євреїв у лихварській діяльності виступала лише церква.

Іншим джерелом доходів євреїв стала торгівля уживаними речами, часто з числа невикуплених застав. На євреїв було накладено високі податки, великі феодали часто просто не повертали узяті в борг гроші. Це вимушувало євреїв-лихварів відіграватися на найменш захищених боржниках з числа бідноти та осіб, які в силу якихось причин потрапили в скруту,- удів, сиріт тощо. Зрозуміло, що й ставлення до євреїв було відповідним; а християнська церква лише роздмухувала ворожі антисемітські настрої.

У 1290 р. усе населення іудейського віросповідання (16 тис. чол.) було вигнане з Англії. Залишилися лише ті, хто прийняв християнство. Вперше з Франції євреїв вигнали у 1292 p., потім їх виганяли ще кілька разів. Останній раз з цієї країни їх вигнали у 1394 р. без права повернення. З того часу тут проживали лише невеликі общини, пере­важно на землях, що належали Римському папі.

У 1348-1349 pp. Європою прокотилася епідемія «чорної смерті» -чуми. Смертність у єврейських общинах була дещо меншою (в серед­ньовічній Європі навіть миття рук вважалося прихованим виконанням обряду омовіння, притаманного іудейській та мусульманській релігіям; християни того часу милися кілька разів за життя). Євреїв звинуватили у тому, що вони отруїли колодязі. Тому з 1350 р. в Центральній та Західній Європі євреї були повсюдно загнані у гетто, з яких заборо­нялося навіть виходити уночі, а також у неділю та інші християнські свята. Управління в гетто здійснювалося равинами, вченими та суд­дями (даянами). Скупченість мала ту перевагу, що дозволила віднос­но легко організувати навчання грамотності та основ віри усього чо­ловічого населення, починаючи з п'ятирічного віку; дівчата з багатих сімей вчилися удома. Така єврейська община звичайно мала свого штадлана - представника при монаршому дворі, який клопотав за усю общину.

Німецький імператор Рудольф І Габсбург вивів євреїв з-під юрис­дикції місцевих феодалів і поставив у своє пряме підданство. Це обер­нулося новими податками та утисками. Тому приблизно з XV ст. ос­новна маса європейських євреїв подалася на Схід, у Річ Посполиту, де ставлення до них було дещо кращим. Грамота польського короля Си-гізмунда-Августа в 1551 р. дарувала євреям право на самоуправління. У чотирьох частинах Польщі (Велика і Мата Польща, Волинь, Гали­чина) створювалися самоуправлінські общини на чолі з виборним ка­галом. Кагал збирав податки з євреїв та вів переговори з урядом, у його віданні перебували єврейські суди та школи (хедери для дітей 4-13 років та ієшиви для старших). Діяв і виборний орган Ваад арба арацот - Рада чотирьох земель, а також свій ваад в Литві. Мовою східноєвропейських євреїв став ідиш - суміш івриту з німецькою та польською.

Після об'єднання Іспанії в 1449 р. Ізабела Кастільська та Ферди­нанд II поставили своїм завданням зробити країну чисто християнсь­кою. Інквізиція (діяла з 1233 по 1820 pp.) спалювала навіть т. зв. ма-ранів (букв, свиней - євреїв-вихрестів), яких завжди підозрювали у таємній симпатії до батьківської віри. 2 серпня 1492 р. був виданий указ про вигнання усіх євреїв з Іспанії. В жовтні 1497 р. до депортації не-хрещених євреїв (залишалася вузька можливість вибору) вдалася Португалія. Євреї, вигнані з Іберійського півострова, оселилися в арабських країнах і утворили групу т. зв. сефардів. На відміну від ашкеназі, чиєю розмовною мовою був ідиш, сефарди розмовляли на суміші іспанської з івритом. З XVI ст. євреї процвітали при Османах -як при дворі, так і в провінціях, але згодом ставлення до них і тут змінилося на гірше.

Після вигнання євреїв з Іспанії та Португалії єдиною західно­європейською країною, яка не знала гетто, залишалися Нідерланди (здобули незалежність від Іспанії у 1581 p.). Трохи легшим порівняно з іншими європейськими країнами було становище іудеїв в Італії. Амстердам, столицю першої в світі переможної буржуазної революції, у цей час називали голландським Єрусалимом. У 1596 р. група португальських маранів в Амстердамі урочисто зреклася хри­стиянства і повернулася до іудаїзму - річ, нечувана в тогочасній Європі.

Загалом же саме утвердження буржуазного ладу сприяло поліп­шенню становища євреїв в усіх європейських країнах. Так, в 1656 р. лорд-протектор Англії Олівер Кромвель дозволив місцевим євреям-вихрестам повертатися до іудаїзму.

За умов бездержавного періоду продовжувало удосконалюватися єврейське талмудистське право. Творцями правових кодексів євреїв вважаються Яків бен Ашер (збірка «Арбаа турім», 1340 p., Іспанія) та Йосеф Каро («Шулхан Арух») («Накритий стіл», перша пол. XV ст., м. Цфат в Іудеї). Праця Каро представляла собою своєрідний довідни-ковий посібник, який мав допомагати євреям усього світу дотримуватися законів Талмуду. Зрозуміло, що у різних іудейських общинах норми права розвивалися самостійно і могли після сотень років роздільного проживання дещо розходитися. Звичаї європейських євреїв-ашкеназі кодифікував Моше Ісраелс (1520-1572), додавши до «Накритого столу» Й. Каро свою дослівно «Скатертину» (збірник «Manner»).

Після цього узгодження єврейське талмудистське право знову набуло єдності.

Вище вказувалося, що розвиток буржуазних відносин сприяв у ці­лому поліпшенню становища євреїв. Французька буржуазна революція не була винятком. Декрет 1791 р. дарував права і привілеї фран­цузьких громадян усім євреям цієї країни. Наполеон у 1807 р. навіть створив Синедріон у складі 46 равинів та 25 світських осіб. Завданням цього органу стало вирішення внутрієврейських правових та релігійних питань, а також підтвердження євреями своєї лояльності стосовно Імперії. Серед постанов Синедріону зазначимо дві найважливіші. По-перше, ствердження лояльності євреїв до влади будь-якої країни проживання (не тільки Франції); по-друге, зняття релігійних заперечень проти будь-якої продуктивної діяльності, включаючи ремесло та сільське господарство.

На початку XIX ст. були випущені з гетто євреї Німеччини. Конс­титуція об'єднаної Німецької імперії 1871 р. надала рівні права усім громадянам країни, включаючи євреїв.

У 1835 р. шерифом Лондона був обраний єврей Дейвід Соломон, а у 1837 р. - Моше Монтефіоре. Фінансист Лайонел Ротшильд протягом 10 років 4 рази обирався депутатом палати общин, але кожного разу складав повноваження, не бажаючи виголошувати присягу депутата з релігійних мотивів. У 1858 р. Ротшильд став-таки першим євреєм-депутатом палати общин, після того, як йому врешті дозволили не присягати на вірність християнству.

Що стосується становища східноєвропейських євреїв після трьох поділів Польщі, то тут існувала диференціація. В Австрії Иосиф II ще у 1782 р. видав «Указ про терпимість», який скасовував особливий податок на євреїв, відкривав їм доступ до ремесел і торгівлі, а також дозволяв вступ на навчання до християн.

Катерина II в Росії ввела т. зв. смугу осідлості: дозволила євреям селитися лише на тих землях, що колись входили до Речі Посполитої. На Лівобережній Україні євреям було заборонене проживання у селах, зате з усього Правобережжя і Криму лише два міста - Севастополь і Миколаїв були закритими для них. Здійснювалися спроби прив'язати євреїв до землі (з 1807 по 1830 pp. на півдні України, у Білорусії та Бессарабії з ініціативи царських чиновників були наділені землею близько 12 тис. євреїв).

Микола І у 1844 р. скасував кагали. Цей же цар увів казенні (дер­жавні) школи для єврейських дітей, а у 1827 р. впровадив рекрутську повинність для євреїв з 12 років (т. зв. кантоністи). Єврейських хлоп­чиків, узятих «на службу», схиляли до прийняття християнства. Олек- сандр II (1855-1881) скасував указ про кантоністів (1856 p.), а згодом урівняв євреїв з іншими громадянами імперії у питаннях військової повинності (1874 р.). У 50-60-х роках право проживання за межею осідлості було надане купцям 1-ї гільдії, особам з вищою освітою, ремісникам, а також солдатам та їх нащадкам. В Москві та Санкт-Петербурзі швидко сформувалися самоорганізовані єврейські общини.

Убивство Олександра II, причетним до якого виявилася і єврейка Геся Гельфанд, призвело до погромів, особливо на Україні. В Одесі євреї перед лицем погромників навіть зорганізувалися в загони само­оборони. Олександр III (1881-1894) в травні 1882 р. ввів т. зв. «Тим­часові правила», які забороняли євреям селитися по селах навіть у межах смуги осідлості, набувати і орендувати нерухомість за межами міст. І надалі ставлення до євреїв з боку Російської держави було не­приязним. Євреї відповідали активною участю в різноманітних рево­люційних партіях і течіях (соціал-демократи, есери), а також емігра­цією до Палестини.

Підводячи підсумок цьому періоду єврейської історії, зазначимо наступне. На перший погляд, іудаїзм значно програє християнству та ісламу стосовно тих благ, які пропонуються віруючому. В єврейській релігії немає поняття раю і пекла, союз з Яхве, укладений праотця­ми, обіцяє успіх в усіх починаннях земного життя за умови збере­ження віри та дотримання правил релігійної поведінки. Здавалось би, релігійна і національна асиміляція євреїв була просто запрогно-зована, подібно до того, як релігійно асимілювалися інші народи, яким християнськими та мусульманськими проповідниками було обіцяно блага загробного життя. У євреїв середньовіччя, навпаки, спостерігаємо релігійний фанатизм, небажання асимілюватися і навіть повернення до батьківської віри після сотень років удаваного маранства (Англія).

Парадоксально, але сучасні ортодоксальні кола в Ізраїлі б'ють тривогу з приводу втрати національної самосвідомості у єврейської діаспори США, чиї справи важко назвати неблагополучними. Схоже, саме ксенофобія та релігійна нетерпимість з боку християн та мусуль­ман сприяли збереженню і зміцненню через віки єврейських вірувань і традицій.

Загнані у гетто іудеї опинилися в надзвичайно складних умовах. Справа їх виживання була поставлена у повну залежність від згурто­ваності, провідниками бездержавного народу стали релігійні автори­тети. Умови гетто дозволяли організувати не лише поголівне навчання єврейської молоді, а й ефективну систему релігійної ідеологічної обробки підростаючого покоління.