Китайська Народна Республіка

Перемога СРСР над фашистською Німеччиною та її союзниками змінила баланс сил не лише в Європі, але й на Далекому Сході. До­тримуючись Ялтинських угод 1945 p., Радянський Союз «не пізніше як через три місяці після завершення військових дій в Європі» вступив у війну проти Японії (остання з грудня 1941 р. воювала проти СІЛА). Після розгрому майже мільйонної Кваньтунської армії СРСР охоче поділився трофейною зброєю з китайськими комуністами. На кінець 1945 р. під контролем китайської компартії (КПК) перебувала територія Північного Китаю з населенням в 1 млн чол. Користуючись відвертою слабкістю центрального китайського уряду, а також початком «холодної війни» в стані колишніх союзників з антигітле­рівської коаліції, влітку 1947 р. Народно-визвольна армія Китаю пе­рейшла у наступ. Союзником компартії виступили розкольники з правлячої партії гоміндану (т. зв. Революційний гоміндан), а також нечисленної Демократичної ліги.

Підтримку китайським комуністам надавав Радянський Союз, го­мінданівському уряду Чан Кайші - Сполучені Штати Америки. Після двох років запеклих боїв в континентальному Китаї гомінданівська армія зазнала поразки.

1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республі­ку. Під контролем колишнього уряду залишався великий острів Тай­вань. Символіка нового китайського прапора - одна велика і чотири маленьких зірочки на червоному тлі (за задумом) мала означати єдність чотирьох класів - робітничого, селянства, ремісників та патрі­отичної буржуазії.

Програма нового уряду проголошувала швидше демократичні, ніж чисто комуністичні завдання і цілі: звільнення Китаю з-під гніту ко-лоніалістів, індустріалізація країни, розвиток державної і кооперативної власності за одночасної підтримки національно-патріотичної буржуазії. В межах цієї демократичної програми в 1950 р. був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував феодальне землеволодіння. Приблизно тоді ж була здійснена націоналізація банків та великої промисловості. В 1954 р. вступила у дію Конституція КНР (згодом вона була замінена на Конституцію 1975 p.).

Поступальний розвиток Китаю в 1958 р. був перерваний кампанією «трьох червоних знамен». Під ними розумілися «великий стрибок уперед», «народні комуни», «культурна революція». Висунуте гасло «Три роки впертої праці - десять тисяч років процвітання» обернувся нечуваною авантюрою в економіці. Так, у відповідь на поставлене завдання - випередити США з виробництва чавуну - мало не в кожному дворі були збудовані примітивні плавильні печі в півтора метри висотою, що виплавляли неякісний чавун. З метою збільшення врожаю винищувалися горобці, уночі посіви рису освітлювалися еле­ктричними лампами тощо. Наслідок - відомий. Промислове виробни­цтво у 1962 p., порівняно з 1960 p., скоротилося майже удвічі, збір зерна упав нижче рівня 1952 р. Провал авантюристичних починань поставив під загрозу особистий авторитет Голови КНР Мао Цзедуна.

З метою збереження своєї влади в 1966 р. Мао висуває гасло «Вогонь по штабах». Починається культурна революція (1966-1976). Головними ворогами нації оголосили заступника голови КПК, Голову КНР Лю Шаоци та члена Політбюро Ден Сяопіна. З легкої руки Мао Цзедуна в країні створюються багатомільйонні загони хунвейбінів (дослівно - червоних охоронців), які починають вишукувати «ревізі­оністів» і «догматиків» у штабах контрреволюції, під якими розумі­ються... міські та губернські комітети компартії. Закони фактично перестають діяти - їх замінює виданий багатомільйонним тиражем цитатник Мао та «революційна свідомість» хунвейбінів. Професорів, інженерів, партійних керівників різних рангів відправляють на пере­виховання у села, нерідко були випадки фізичної розправи з «ревізіо­ністами» і «догматиками». Політологам важко пояснити цей феномен безумства цілої нації, у чомусь схожий з радянським масовим засліп­ленням уявною геніальністю Сталіна чи німецьким - Гітлера.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. нове керівництво країни діста­ло важку спадщину. 250 млн чоловік, тобто чверть населення Китаю, перебували в абсолютній бідності (тобто мали дохід менший за 50 до­ларів у рік). Разом з тим, кількамільйонний робітничий клас державних промислових підприємств користувався нечуваними, за китайськими поняттями, пільгами (доволі скромними навіть на наші мірки) і не бажав жодних змін, які б могли погіршити його виключне становище. Першим сигналом перемін став арешт «банди чотирьох», до якої входила і вдова вождя Мао - Цзян Цін. їх було звинувачено у всіх негараздах попередніх десятиріч, фігура Мао залишалася недо­торканною. В 1978 р. Китай прийняв нову Конституцію (хоча попередня була прийнята лише трьома роками раніше). Нова Конституція дещо об­межила повноваження Всекитайських Зборів Народних Представників (ВЗНП), ліквідувала прокуратуру і увела призначення суддів міс­цевими властями. Сам факт поспішної зміни основного закону свідчив, що Китай стоїть на порозі перемін.

Ідеологом реформ став Ден Сяопін, один з легендарних засновників КНР, репресований в роки культурної революції. Йому належить афоризм: «Не важливо, якого кольору кішка - білого чи чорного, важ­ливо, щоб вона ловила мишей». Перші реформи зводилися до введен­ня сімейного підряду в сільському господарстві та створення вільних економічних зон. Для китайського села з його народними комунами, створеними в роки правління Мао, характерною стала зрівнялівка в оплаті праці. До речі, остання сприймалася як благо - гарантована «миска рису» була соціальним досягненням, бо вона вже не допускала раніше поширеної голодної смерті селян. З іншого боку, зрівнялівка абсолютно не сприяла продуктивності селянської праці (згадайте «ентузіазм» радянських колгоспників).

Сімейний підряд означав спадкове право користування землею (спочатку на 20, а віднедавна - на 50 років). Спалах трудової актив­ності селян дозволив легко збільшити валовий збір зерна з 300 до 400 млн тонн у рік. Відзначимо, що й тут не обійшлося без труднощів -так, селяни масово переключалися з виробництва рису на більш вигідні ранні овочі, що вело до дефіциту зерна на ринку. Але не це становило основну проблему. Швидкий приріст населення вимагав подолання нової планки у 500 млн тонн. Вирішити проблему шляхом самої лише інтенсифікації праці було неможливо, віднайти потрібні кошти на техніку та добрива - проблематично. Тоді 900 млн китайському се­лянству було запропоновано розвивати малий бізнес, т. зв. селищно-волосні підприємства. В окремих регіонах ці напівкустарні, фактично кооперативні (в нашому розумінні) та приватні підприємства дають до 70 відсотків усієї промислової продукції. Якість її часто нижча будь-яких стандартів - линяючі «пуховики», «протікаючі» чорнильні ручки, кишенькові ножі з «розтягуваним» штопором. Ринком збуту цього товару стали «човники» з колишнього СРСР. Зрозуміло, що з часом окремі майстерні перетворюються на солідні заводи і фабрики, інші занепадають. Тим самим з'являються і «нові китайці», і розорений люмпенський елемент, тобто йде класове розшарування.

Другим стратегічним напрямом реформ стали вільні економічні зо­ни. Перші чотири спеціалізовані економічні зони (Шеньчжень, Чжу-хай, Шаньтоу, Сяминь) були створені ще в 1980 р. в безпосередній близькості від Гонконгу та Тайваню. Вони стали своєрідним полігоном залучення іноземного капіталу в китайську економіку. їх досвід був суттєво врахований у новому економічному районі Пудун з тим, щоб обмежити «пінкознімальний» характер експортно-орієнтованих виробництв, коли інвестор ввозить устаткування і технології, а про­дукцію продає в третіх країнах, наживаючись на фантастичній деше­визні китайської робочої сили.

У квітні 1990 р. китайський уряд дав згоду на масштабний проект- 100 кв. км території поблизу Шанхаю були здані в оренду на п'ять років. Китай тільки в 1990-1995 pp. інвестував в зону Пудун 28 млрд юанів (1 долар - 8 юанів)- на будівництво інфраструктури, перш за все зразкових доріг, метро, водопостачання, енергопотужнос-тей. Був збудований найсучасніший аеропорт, водні порти. Дев'яти зареєстрованим у зоні Пудун іноземним банкам було надано право проводити операції з юанями. Число підприємств за участю іноземного капіталу в новому районі Пудун досягнуло 5400, а загальна сума інвестицій - 28 млрд доларів. За 8 років розвитку сюди залучено іно­земних капіталовкладень у 40 млрд доларів (для порівняння, у всю Україну до 1998 p.- усього близько 2 млрд). Інвесторів приваблюють пільгами. Повністю звільнюється від податку імпорт устаткування для виробництва. Перші два роки господарювання іноземні підприємства вивільнюються від прибуткового податку, з другого по п'ятий рік -від 50% податку, з шостого року - від 15%. Підприємства, що працюють у високотехнологічних галузях, платять 50% податку навіть упродовж восьми років.

Існують й інші пільги - наприклад, передбачено повернення частини сплаченого податку у випадку реінвестування коштів. Крім того, для відкриття звичайної фірми потрібно 49 різноманітних платежів, іноземної - лише 7. Водночас, на Шанхайській фондовій біржі (до речі, найкрупнішій в Азії) іноземний капітал допускається виключно під довгострокові проекти. І у цьому чи не основна відмінність ки­тайського шляху від східноєвропейського, де віталися будь-які капі­таловкладення (в Україні, наприклад, в першій половині 90-х років найпопулярнішим ходом утечі від оподаткування було відкриття тор­гових та інших СП, де іноземний інвестор вкладав смішну суму в 50-100 доларів).

Другою серйозною відмінністю стало те, що замість поспішної приватизації власної економіки Китай спершу відкрив дорогу іноземним інвесторам. Керуючись при цьому не розпродажем іноземному капіталісту китайських державних підприємств, а створенням умов для побудови цим капіталістом заводів і фабрик на китайській тери- торії. За останні п'ять років у країну надійшло 285 млрд доларів пря­мих інвестицій. Тільки в 1997 р. іноземні інвестори виплатили в дер­жавний бюджет 12 млрд доларів податку.

У 1998 p., незважаючи на азіатську економічну і фінансову кризу, економіка Китаю процвітала - ріст валового внутрішнього продукту (ВВП) в цілому по країні склав близько 8-10%, а у зоні Пудун - 16-17. За два десятиріччя реформ Китай збільшив свій ВВП у порівнянних цінах у 5,6 раза, особисте споживання в розрахунку на душу населен­ня - в 3,5 раза. За сукупним економічним потенціалом Китай вийшов на сьоме місце у світі, випередивши Росію. Він став світовим лідером з виплавки сталі, видобутку вугілля, виробництва цементу, зерна, м'яса, бавовни.

Серйозною проблемою залишаються державні підприємства. Ви­рішено зосередити зусилля на фінансовому оздоровленні найбільших 500, що дають 85% продукції держсектору. Перспектива інших -банкрутство, злиття. Але ворушити мурашник, що дає роботу і за­безпечує соціальними пільгами (разом з членами сімей 100 млн чол.), ніхто не поспішає. Реформи не повинні загрожувати стабільності суспільства.

Цікавим, специфічно китайським явищем стало проведення полі­тики «одна країна - дві системи». Після завершення 99-річного тер­міну англійської оренди Гонконгу (Сянган) в липні 1997 р. цей капі­талістичний острівець возз'єднався з КНР. У житті мешканців Гон­конгу змінився тільки прапор - червоне полотнище замість «Юніон Джек» - та військова присутність.

Як бачимо, Китай також виходить на дорогу ринкової економіки. Тут виникає власна буржуазія. Поряд з тим, китайське суспільство залишається недемократичним. Непорушною зберігається монополія комуністичної партії на владу. І далі переслідуються дисиденти. Спроби китайської молоді вийти на центральну площу столиці Таньа-ньминь з вимогами лібералізації суспільного життя були придушені танками. Китай займає перше місце у світі за числом страт. До 1980 р. в карному кодексі налічувалося 32 статті, переважно політичного ха­рактеру, які передбачали смертну кару.

Десятиріччя економічних реформ розширили число «розстрільних» статей за рахунок економічних злочинів. Наприклад, в 1998 р. були скарані на смерть виробники фальсифікованої горшки. А загалом, за деякими підрахунками, щорічно в Китаї страчують понад три тисячі осіб. Страта виконується публічно, ще донедавна - на стадіонах, як правило, перед святами, партійними з'їздами, в день проголошення КНР. У великих містах (Пекін, Шанхай, Гуанчжоу) - щосуботи вранці.