Японія - від аутсайдера до лідера

На Московській нараді міністрів іноземних справ СРСР, США та Великобританії в грудні 1945 р. було вирішено створити з представ­ників держав, які воювали з Японією, Далекосхідну комісію з місце­перебуванням у Вашингтоні для визначення загальної політичної лінії союзників стосовно Японії, а також Союзну раду для Японії в Токіо з представників США, СРСР, Великобританії та Китаю для консультації та порад головнокомандуючому окупаційними військами з питань управління Японією.

Основи післявоєнної політики союзних держав стосовно Японії були визначені ще Потсдамською декларацією від 26 липня 1946 р. В ній говорилося про необхідність знищити назавжди мілітаризм в Японії, усунути перепони до відродження та зміцнення демократичних тенденцій в японському суспільстві, встановити свободу слова, віросповідання та думки, поважати основні права людини. На вико­нання рішень Потсдамської конференції була дозволена діяльність різних політичних партій, звільнені політв'язні, прийнятий закон про профспілки, за яким уперше в історії країни усім трудящим було надане право на організацію профспілок, колективні переговори та страйки. Проголошувалися демократичні свободи - слова, друку, зібрань, організацій, віросповідання. Вводилося загальне виборче право як для чоловіків, так і для жінок. Усі збройні сили Японії демобілізовані, 28 головних військових злочинців були віддані під суд Міжнародного воєнного трибуналу.

Союзники провели чистку державних установ та політичних органі­зацій від осіб, пов'язаних у минулому з військово-фашистською діяль­ністю (до «чорних списків» потрапили понад 200 тис. чоловік).

Економічне становище переможеної країни, добробут її населення перебували на неймовірно низькому рівні. Наприкінці 1945 р. реальна заробітна плата робітників складала лише 13% від довоєнного, теж надзвичайно низького рівня. Масове безробіття сягнуло 10 млн чоло­вік. З ініціативи США були розпущені компанії найкрупніших моно­полістичних концернів: Міцуї, Міцубіші, Сумімото, Ясуда; в 1947 р. вступив у дію Закон про заборону монополій та забезпечення справедливих угод і Закон про заборону надмірної концентрації економічної могутності. Вони забороняли створення картелів та інших монополістичних об'єднань. Під тиском СРСР (радянська сторона подала свій проект земельної реформи в Союзну раду для Японії) парламент країни в жовтні 1946 р. прийняв другий Закон про аграрну реформу. За цим законом розмір земельного володіння обмежувався площею у три тьо (1 тьо - га), для Хоккайдо - 12 тьо. В 1947 р. було введене трудове за­конодавство, яке встановило 8-годинний робочий день, систему опла­чуваних відпусток, охорону праці жінок та підлітків тощо. Це законо­давство тим не менше не усунуло дискримінацію в оплаті праці в зале­жності від статі, розміру підприємства, не ліквідувало систему тимчасових робітників. Того ж року була впроваджена реформа сис­теми освіти. Період обов'язкової і безплатної освіти збільшувався з шести до дев'яти років.

За сприяння американських окупаційних властей швидко сформувалися буржуазні політичні партії: Ліберальна (Дзіюто) та Прогресивна {Сімпото) в листопаді 1945 p., Японська партія співробітництва (Ніхон кьодото) в грудні того ж року. Ще в жовтні 1945 р. відновила свою діяльність Комуністична партія Японії, а в жовтні -Соціалістична. Під впливом комуністів частково опинилися відроджені профспілки. У листопаді 1946 р. відбулися перші після закінчення війни вибори до японського парламенту, Найбільшу кількість t місць здобула Ліберальна (140) та Прогресивна (94) партії, які й скла-

ли уряд. Комуністи з 4 мандатами опинилися на маргінесі парла­ментського життя.

У листопаді 1946 р. парламент затвердив нову конституцію Японії, яка вступила у силу 3 травня 1947 р. Конституція зберегла монархіч-' ний лад, але статус імператопра був докорінним чином змінений:

з майже абсолютного монарха він перетворився у «символ єдності нації» і був фактично позбавлений політичної влади. Була проголошена суверенна влада народу.

Конституція проголосила рівність усіх громадян перед законом та основні права і свободи. Парламент проголошувався вищим та єди­ним законодавчим органом влади. Уряд, що раніше призначався ім­ператором, почав обиратися парламентом і нести перед ним відпові­дальність. В руках кабінету перебуває законодавча ініціатива, він же формує центральний чиновницький апарат. Обидві палати парламенту {паїата представників та палата радників) обираються прямим голосуванням. Палата радників має лише право відкладального вето на законопроекти, прийняті нижньою палатою. Але уряд може оголо­сити в країні надзвичайний стан. У такому разі палата представників розпускається і палата радників (за конституцією її неможливо роз­пустити) стає єдиним законодавчим органом на термін дії надзви­чайного стану.

До конституції була включена стаття 9, в котрій вказано, що «японський народ назавжди відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози чи застосування збройної сили як

572

засобу вирішення міжнародних суперечок». Був також зафіксований принцип відмови від створення збройних сил.

На виборах 25 квітня 1947 р. найбільшу кількість голосів і 143 де­путатських мандати здобула Соціалістична партія (комуністи знову мали 4 місця). Уряд соціаліста Катаяма розпочав свою діяльність з встановлення контролю над заробітною платою та цінами (співвід­ношення було навіть гіршим, ніж до війни, коли при владі перебували «військові злочинці»), запровадив державні субсидії на відновлення виробництва, що стало причиною зростання податків. Невдачі прав­лячої партії призвели до її розколу в грудні 1948 p., коли від СПЯ від­кололася Робітничо-селянська партія (Роното).

У 1948 р. промислове виробництво в Японії складало половину від рівня 1937 p., тоді як у Західній Німеччині та Італії практично відно­вився довоєнний рівень. Важкою проблемою для економіки Японії була галопуюча інфляція. В результаті виборів у січні 1949 р. абсолютну більшість в палаті представників (264 місця) отримала Демок­ратично-ліберальна партія, утворена в березні 1948 р. внаслідок злиття Ліберальної партії та розкольників з Демократичної партії. Соціалісти втратили 3 млн голосів і отримали усього 48 депутатських місць. Таке різке «поправіння» японського парламенту дозволило здійснити у повному обсязі переорієнтацію на США та прийняти пропонований окупаційними властями план стабілізації японської економіки, автором якого був головний радник з економічних та фі­нансових питань штабу окупаційних військ відомий американський фінансист Додж.

План Доджа передбачав різке скорочення урядових видатків при одночасному збільшенні надходжень. Додж пропонував ліквідувати державні субсидії на підтримання цін та на відбудову виробництва найважливіших видів продукції. Безвідплатні державні субсидії мали бути замінені комерційними банківськими кредитами. Головний шлях у збільшенні державних прибутків Додж вбачав у глобальному (на 62%) збільшенні податків. За його рекомендацією вносилися зміни і до системи американської економічної допомоги Японії - був створений т. зв. еквівалентний фонд, що поповнювався за рахунок розпродажу товарів, які надходили до країни в рахунок американської допомоги.

Цей фонд призначався для довгострокового кредитування великих компаній під контролем американських властей. З метою скорочення американської допомоги були здійснені заходи з розширення японсь­кого експорту, включаючи й ті товари, яких гостро потребували в са­мій Японії. Встановлювався твердий обмінний курс у співвідношенні 360 ієн за 1 долар США. В 1949 р. була втілена реформа податкової системи Японії, проект якої розробила група американських експертів на чолі з Шоупом. Одночасно зі збільшенням податків був проведений їх «перерозподіл» - знижені податки на корпорації шляхом переоцінки постійного капіталу, відмінені податки на надприбутки. За рекоменда­цією Доджа, уряд Японії в 1949 р. провів «упорядкування» адміністра­тивного апарату та державних підприємств, підсумком чого було звіль­нення понад півмільйона робітників та службовців. Тоді ж було пере­глянуто закон про профспілки та закон про регулювання трудових спорів (зокрема, по питаннях обов'язкової згоди профспілок на звіль­нення, свободи профспілкової діяльності на підприємствах тощо).

«Затягування поясів» японськими трудящими, здійснене за амери­канськими рекомендаціями, зрозуміло, не вирішило усіх проблем, але створило сприятливі умови для використання шансу, що з'явився з початком Корейської війни 1950-1953 pp. Прибутки від американських спецзамовлень (2,5 млрд доларів протягом трьох років війни) створили справжній бум в японській промисловості. Вони дозволили покрити зовнішньоторговельний дефіцит та стрімко розширити імпорт сировини. Оборот зовнішньої торгівлі за 1950-1954 pp. був майже у десять раз більшим, ніж у період 1945-1949 pp. У 1952 р. були зняті обмеження на зв'язки між великими підприємствами та їх «дочірніми» компаніями, розпочався процес стрімкої монополізації промисловості країни. Того ж року промислове виробництво досягнуло довоєнного рівня, а сільськогосподарське виробництво та національний дохід цей рівень перевищили.

Свій шанс японська економіка використала сповна і не упустила його навіть після укладення перемир'я між воюючими на Корейському півострові сторонами в 1953 р. Щоправда, за щедрі військові замов­лення довелося заплатити фактичною відмовою від утримання власних збройних сил, зафіксованою у конституції країни. Так, у серпні 1952 р. вступив у дію Закон про утворення Управління безпеки, у віданні якого опинилися сичи безпеки загальною чисельністю 120 тис. чоловік -достатньо професійна, хоча й дещо малочисельна армія.

У вересні 1951 р. США, за підтримки Англії, скликали у місті Сан-Франциско мирну конференцію, на якій був оприлюднений розроблений цими країнами проект мирного договору з Японією. Всього на конференції були представлені 52 країни, включаючи й СРСР. Не отримали запрошення КНР, КНДР, МНР та ДРВ. Делегації СРСР, ПНР, та ЧССР не підписали Сан-Франциський мирний договір під тим приводом, що англо-американськихй проект став відходом від взаємно узгоджених рішень Каїрської та Потсдамської конференцій періоду другої світової війни. Сан-Франциський мирний договір формально відновлював суверенітет Японії, одночасно допускаючи можливість розміщення чи збереження іноземних збройних сил на її території, якщо про це буде укладено спеціальну угоду. Договір не встановлював обмежень на ремілітаризацію Японії та її участь у війсь­кових блоках.

У договорі зазначалося, що «Японія відмовляється від усіх прав, правооснов та претензій на Курильські острови та на ту частину ост­рова Сахалін та прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія набула за Портсмутським договором 5 вересня 1905 p.». В ньому зафіксовано також відмову Японії від Тайваню, островів Пен-хуледао та ін. Разом з тим в договорі не було вказано, що Південний Сахалін та Курильські острови повертаються Радянському Союзу, а Тайвань та острови Пенхуледао - Китаю (КНР), як це було передба­чено угодами союзних держав часів світової війни. Одночасно з Сан-Франциським договором між Японією та США було укладено «дого­вір безпеки», який надавав Сполученим Штатам право утримувати свої війська в Японії під приводом «запобігання збройного нападу на Японію». Передбачалася також можливість використання американ­ських військ «для придушення значних внутрішніх бунтів та безпо­рядків».

Економічний прорив, досягнутий в роки Корейської війни, дозволив японському уряду розпочати активну перебудову національної промисловості. Ще в березні 1952 р. вступив у силу Закон про спри­яння раціонаїізації підприємств, згідно з яким здійснювалася держа­вна допомога, надавалися податкові та ін. фінансові пільги для під­приємств, які здійснюють модернізацію виробництва, оновлення устаткування. За цим законом виділялися крупні державні кошти на розвиток інфраструктури: доріг, портів, ліній електропередач тощо.

Тим часом продовжувала зберігатися напруженість у відносинах офіційного Токіо з Радянським Союзом. З ініціативи СРСР у червні 1955 р. розпочалися переговори у Лондоні, метою яких було укладення мирного післявоєнного договору (де-юре Москва відмовилася від підписання Сан-Франциського договору 1951 p.). Сполучені Штати Америки «рекомендували» уряду прем'єра Сігеміцу «не поспішати» з укладенням угоди. Японська сторона, заохочена американською під­тримкою, висунула претензії на південну частину Курильських ост­ровів (Кунашир та Ітуруп) та Малу Курильську гряду (Шикотан, Юрій, Зелений, Полонського, Танфільєва, Сигнальний та ін.). Переговори зайшли у безвихідь і були перервані 8 вересня 1955 р. Проблема «північних територій» посьогодні залишається неврегульованим пи­танням російсько-японських відносин. Цікаво, що в середині 50-х років. Японія в цілому охоче йшла на підписання мирних договорів та репараційних угод зі своїми азіатсь­кими сусідами (Індією в червні 1952 p., Бірмою в листопаді 1954 p., Філіппінами та Індонезією в 1956 p.). Погоджуючись на сплату репа­рацій, Японія здійснювала їх поставками японської техніки, що, в свою чергу, міцно прив'язувало економіку постраждалих в 30-40-х роках від військової агресії країн до післявоєнної Японії (завоювання ринку, поставки запчастин тощо). Радянсько-японські ж економічні відносини були заморожені разом з політичними.

15 листопада 1955 р. пройшло об'єднання Демократичної та Лібе­ральної партій, нова партія отримала назву Ліберально-демократич­ної (ЛДП). Після найближчих виборів вона отримала 298 мандатів з 467 в палаті представників та 119 з 250 у палаті радників і надовго перетворилася на провідну політичну силу, чия монополія на владу в країні була співставима з політичним засиллям ІРК в Мексиці чи ІНК в Індії.

Ліберально-демократична партія використовує у своїй політичній практиці оригінальні прийоми. Так, у 1978 р. вона провела кампанію по масовому залученню нових членів, в результаті чого її чисельність збільшилася більш ніж утричі - до 1,5 млн чол., що вдвічі перевищує число усіх опозиційних партій, разом узятих. В листопаді 1978 р. були проведені вибори нового голови ЛДП за безпосередньої участі усіх її членів (по суті члени партії вибирали нового прем'єра країни, що знову ж таки сприяло притоку нових партійців). У 1979 р. чисельність партії становила уже 3 млн чол., але потім зменшилася внаслідок скандалу навколо «справи Танака».

З метою тиску на Японію уряд СРСР у березні 1956 р. прийняв постанову «Про охорону запасів та регулювання промислу лососів у відкритому морі в районах, суміжних з територіальними водами СРСР на Далекому Сході». Японська сторона була вимушена приступити до переговорів по укладенню рибної конвенції, питання про яку Радянський Союз ув'язував із укладенням мирного договору між двома країнами та встановленням дипломатичних відносин. Держав­ний секретар США Даллес заявив міністру іноземних справ Японії, що в разі визнання Токіо радянських прав на Південний Сахалін та Курильські острови, США навічно збережуть за собою острови Рюку (Окінава), окуповані після закінчення другої світової війни.

Тепер уже Радянський Союз поспішив продемонструвати своє «приязне ставлення» до Японії. 19 жовтня 1956 р. в Москві була під­писана Спільна декларація СРСР і Японії, яка припиняла стан війни між двома країнами і встановлювала дипломатичні та консульські відносини. СРСР не лише оголосив про свій намір сприяти розвитку двосторонньої торгівлі, але й активно підтримав намагання Японії вступити до ООН (18 грудня 1956 p.). Хоча територіальні спори надалі залишалися невирішеними, хрущовська дипломатія отримала про­пагандистський козир «дружньої, миролюбної зовнішньої політики СРСР», протиставленої «американському імперіапізму», який нібито вперто продовжує окупацію Окінави, всупереч інтересам трудящих Японії.

В лютому 1957 р. японський прем'єр Кісі проголосив «три прин­ципи зовнішньої політики» Японії: «прибічність щодо ООН, співробі­тництво з вільним світом, зміцнення позицій Японії як азіатської країни». Особливо активно розвивалася японська економічна експан­сія в Азії: на пільгових умовах (часто - в рахунок репарацій) здійсню­валися поставки машин та устаткування, надавалися послуги японсь­ких спеціалістів.

19 січня 1960 у Вашингтоні був підписаний Договір про взаємне співробітнитво між Японією і США та гарантії безпеки. Цим передбачалося проведення взаємних військових операцій та використання американськими збройними силами військових баз на японській території. Одночасно американський уряд давав згоду проводити консультації з японською стороною у випадку значних змін у дислокації та озброєнні американських військ, розміщених на японській території.

Порівняно з договором 1951 р. вилучалося положення, яке дозво­ляло американським військам брати участь у придушенні «значних внутрішніх безпорядків». Встановлювався десятирічний термін дії договору з можливістю поновлення на наступний строк. Хоча укла­дення нового японсько-американського пакту викликало сильне невдо­волення населення Японії (ще живою була пам'ять про атомні бомбар­дування), та офіційний Токіо зумів прагматично використати договір 1960 р. для зміцнення відносин з США на новій, більш рівноправній підставі. Японія зуміла різко збільшити збут своєї продукції на амери­канському ринку.

Вже на початку 1963 р. США вимагали обмежити експорт японсь­ких текстильних товарів, журналісти навіть поспішили назвати це «текстильною війною», але, прагнучи зберегти «особливі» відносини з Токіо, американська сторона згодом була змушена зняти майже усі свої вимоги. Саме за рахунок зміцнення відносин з США Японії вдалося відносно легко подолати еономічну кризу 1964-1965 pp.

У 60-х роках завершилося формування політичної системи Японії Поруч з традиційними правими (ЛДП та ін.) та лівими (Соціалістична партія, КПЯ) в листопаді 1964 р. на політичну арену вийшла Партія

578 чистої політики (Комейто), яка проголосила своїм завданням встано­влення в країні «справедливого суспільства» - «суспільства третьої цивілізації», відмінного як від соціалізму, так і капіталізму. Партія висунула програму боротьби з бідністю, стабілізації цін, скасування прибуткового податку з низької заробітної плати, допомоги дрібним та середнім підприємцям, будівництва житла для трудящих, боротьби з корупцією в державному апараті тощо.

Іншою центристською партією стала Партія демократичного соці­алізму, яка принципово відхиляла співробітництво з КПЯ. Надалі лі­беральним демократам доводилося в критичні моменти блокуватися з центристами і частково задовольняти їхні політичні вимоги.

У червні 1971 р. уряд США погодився повернути Японії адмініст­ративні права на о-ви Рюку (Окінава), яка після цього стала 47 префе­ктурою країни. Але японський уряд був змушений погодитися з тим, що на Окінаві залишаться цілісними чисельні американські військові бази. У вересні 1972 р., уже після нормалізації стосунків США з КНР, японський прем'єр Танака відновив дипломатичні відносини з Пекіном. Японія визнала невід'ємні права КНР на Тайвань. У 1978 р. в Пекіні був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між двома країнами.

У 1972 р. новим лідером ЛДП та прем'єр-міністром країни став Танака, який висунув власну програму реорганізації японської еко­номіки в 70-ті роки. Вона передбачала виправлення найбільш гли­бинних диспропорцій японської економіки; ліквідацію надмірної концентрації виробництва і населення у великих містах, що породжу­вали забруднення зовнішнього середовища, житлову та транспортну кризу; створення нових індустріальних районів у менш розвинутих місцевостях країни; побудову нових міст з населенням близько по 250 тис. чол., швидкісних залізничних та шосейних доріг тощо.

Виконання цієї програми викликало справжній бум в індустрії жит­лового та дорожнього будівництва. Але після початку «нафтової кри­зи» 1973 р. (Японія отримувала з Близького Сходу до 75% поставок нафти) країна в 1974-1975 pp. зіштовхнулася з такими труднощами, яких не знала з часів світової війни.

Це поставило Японію перед необхідністю розпочати корінну пере­будову структури своєї економіки. З допомогою державних важелів було забезпечено пріоритет наукоємних виробництв, що не вимагають великих затрат сировини, енергії та робочої сили; скорочення і закриття енерго- та матеріалоємних виробництв; реконструкцію галузей, які опинилися в стані кризи внаслідок іноземної конкуренції (текстильна промисловість, кораблебудівництво тощо).

На початку 80-х років за активної підтримки держави виникли цілі нові галузі виробництва: мікроелектронна техніка, великі і надвеликі інтегральні схеми, нові засоби зв'язку, медичної апаратури, промислові роботи, біотехнологія тощо.

Держава активно шукана нові ринки збуту для вітчизняної про­мисловості. Так, в 1974 р. прем'єр Танака відвідав 12 країн Тихооке­анського басейну, міністр закордонних справ Кімура - 5 африканських. Д&аеко не всюди візитерів зустрічали з відкритими обіймами: в Мексиці та Бразилії було оголошено, що ці країни не погодяться зняти обмеження з проникнення японського капіталу у ключові галузі їхньої економіки; не пішли на надання японцям рівних умов в інвестиційній та комерційній діяльності австралійці. Але тенденція збереглася і надалі - держава виступає активним проштовхувачем японських товарів і послуг на світові ринки, застосовуючи для цього усі доступні засоби: кредити, гуманітарну допомогу тощо.

Наприклад, у серпні 1978 р. в Куала-Лумпурі японський прем'єр Фукуда обіцяв країнам АСЕАН по 1 млрд доларів кредитів на будів­ництво одного великого об'єкта в кожній з цих країн. Сьогодні Японія звернула свої погляди на СНД, зокрема вона доволі щедро спонсорує злиденну українську медицину, виявляє зацікавлення нашими науковими розробками.

У жовтні 1983 р. Японія пережила гостру парламентську кризу, пов'язану зі справою колишнього прем'єр-міністра від ЛДП Танака. Його визнали винним в отриманні хабарів від американської авіабу­дівної компанії «Локхід» і засудили до чотирьох років ув'язнення та штрафу 500 млн ієн. Ліберальним демократам вдалося з величезними труднощами зберегти монополію на політичну владу.

Сучасна Японія - розвинута капіталістична держава з добре налаго­дженою державно-правовою системою, провідний член Великої Сімки (Вісімки). Невирішеною залишається т. зв. «проблема північних тери­торій», саме тому не був укладений договір про дружбу і співробітни­цтво ні з СРСР, ні з його правонаступником Росією. В 2000 р. намітив­ся деякий прогрес у нормалізації стосунків з КНДР.

Рекомендована література

Комолова Н. П. Новейшая история Италии.- М.: Просвещение, 1970.

Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б., Сырицин И. М. История Японии- М.: Высшая школа, 1988.

О них говорят: (20 политических портретов) / А. Красиков и др. М.: По­литиздат, 1989.

Складові демократії: Пер. з нім. / Махшід Даріабегі, Ганс Дембовскі, Клаус-Дітер Герш та ін.~ К.: Либідь, 1993.