Делійський султанат та держава Великих Моголів в Індії

На початку II тис. н. є. Індія хоча досягла значного господарського розвитку, але переживала період феодальної роздробленості. Полі­тично Північна Індія була поділена між кількома феодальними кня­зями. Найбільшими були раджпутський рід Гахарварів, рід Чауханів (володів Делі), роди Чаделів, Палів та Сенів. Ці князівські родини вели між собою безперервну збройну боротьбу. Політичною децентраліза­цією Індії скористався правитель Газнійської держави (що на території східного Ірану) Махмуд. У 1001 р. він розпочав грабіжницькі походи до Індії, які приносили фантастичну здобич. Але внутрішні чвари серед індійських раджів не припинялися. В 1175 р. війська султана Шихаб-ад-Діна оволоділи Пенджабом і продовжували свій дальший наступ. Нависла загроза змусила індійських князів об'єднатися, їх військо на чолі з раджем Прітхві Раджа (правитель Делі) навіть роз­било мусульманських загарбників в 1191 p., але вже наступного року зазнало поразки, а сам Раджа загинув у бою.

Продовжив підкорення Північної Індії Кутб-ад-Дін, який у 1193 р. захопив Делі і зробив це місто своєю столицею. Наприкінці 90-х років у руки газнійських загарбників перейшли Біхар і Бенгалія. Колишні індійські князівства знищувалися або змушені були визнати сюзерені­тет Шихаб-ад-Діна, сплачуючи йому данину. Правитель Газні роздав значну частину індійських земель в умовне військове тримання (ікта) своїм воєначальникам. Тим самим панівний прошарок в Північній Індії за своєю національністю це були тюрки, таджики і афганці був етнічно чужим місцевому населенню.

У 1206 р. по смерті Шихаб-ад-Діна його намісники в Індії відмовилися визнати своїм володарем нового правителя Газні. Відокремившись, вони утворили на території Північної Індії самостійну державу - Делійський султанат, першим правителем якого став Кутб-ад-Дін Айбек. Проте його влада над правителями Пенджабу, Сінду і Бенгалії була суто номінальною. Сам Айбек і його нащадки вели з цими правителями нескінченну боротьбу з тим, щоб поставити їх під контроль Делі. Цим спробували скористатися місцеві жителі (переважно селяни), які ухилялися від сплати податків і перманентно піднімали повстання. Верства іктадарів (тобто тих воїнів-мусульман, які отримали свої володіння на умовах ікта) була змушена зробити свій вибір на користь сильної влади центру і підтримала делійського султана в його боротьбі за неподільну владу. Спираючись на іктадарів, султани розправилися як з місцевими повстанцями, так і сепаратистами з числа мусульманських правителів Пенджабу, Сінду і Бенгалії. В 1221 та 1241 р. у Пенджабі ненадовго з'являлося монгольське військо. Усвідомлення небезпеки монгольської агресії змусило мусульманських феодалів Північної Індії забути власні чвари і розпочати зміцнення феодальної централізованої держави.

Юридичним власником усієї землі постала держава в особі султа­на. Кожний феодал діставав від султана право на державну ренту, яку землероби сплачували султану у вигляді податку з оброблюваної ними ділянки. Землі, з яких султани передавали ренту окремим феодалам, поділялися на три категорії: ікта (менші чи більші наділи у тримання на умовах несення військової служби - особистої чи на чолі утримуваного з ікта загону воїнів); інам і вакф (належали, відповідно, поважним богословам або мечетям, дохід з яких йшов на утримання служителів культу, а також духовних шкіл-медресе, лікарень тощо); заміндари (володіння індійських князьків, які збирали податки з місцевого населення з тим, щоб більшу їх частину передати до скарбниці султана, а решту залишити на власне утримання; султан міг у будь-яку мить позбавити їх цього володіння, заміндари, в свою чергу, могли передавати надані володіння у спадщину, дробити їх тощо на умовах виконання зобов'язань перед державною казною з боку нових власників). Землі, що не роздавалися у володіння феодалам, з яких податок надходив до султанської скарбниці, називалися хас або халі-се. Існували і приватні землі -мюльк.

Сільськогосподарське виробництво в Делійському султанаті зосере­джувалося у сільських общинах. Держава оподатковувала общинників натуральним податком, який становив близько третини зібраного вро­жаю з неполивних земель і половину зі зрошуваних. Крім сплати пода­тку селяни зобов'язані були безоплатно виконувати повинності, пов'язані з будівництвом укріплень, зрошувальних систем, доріг тощо. Немусульманське чоловіче населення (крім духовенства і жебраків) оподатковувалося особливим податком - джазія.

У руках султана зосереджувалася уся повнота деспотичної влади. Його найближчим помічником був візир, що керував роботою усіх відомств, найважливішими з яких були зазвичай військове і податкове.

У віданні податкового відомства перебували облік общинних зе­мель, визначення конкретних сум податку з кожної общини, збір по­датків з населення та васалів, збір різноманітних мит, а також джазії. Це ж відомство відповідало за будівництво й утримання великих іри­гаційних споруд.

Військовий департамент займався формуванням султанської армії, її постачанням, а також виплатою жалування найманцям. У першій пол. XIV ст. наймана кіннота делійських султанів налічувала близько 350 тис. шабель (тут далася взнаки монгольська загроза).

Держава була поділена на області, якими управляли великі воєна­чальники, що звалися мукта або валі. Кошти, зібрані з областей, надхо­дили в розпорядження мукта, але з цих сум дозволялося залишити лише дещицю на утримання власного апарату, місцевих невеликих вій­ськово-поліцейських сил та сім'ї самого мукта, а основна сума мала передаватися до державної скарбниці. Процес надходжень контролю­вався представниками центрального податкового відомства, але, як правило, мукта завжди намагалися під будь-яким приводом привласни­ти собі більшу частку отримуваних податків.

На період своєї могутності (XIII-XIV ст.) султанат обіймав майже всю територію Індії. Державною релігією в Делійському султанаті був іслам. Усі командні посади в армії та цивільна адміністрація поповню­валися виключно мусульманами. Державний судовий апарат перебував у віданні мусульманського духовенства. За нормами індуського права вирішувалися лише цивільні позови, у яких обидві сторони були місцевими жителями-немусульманами. Прилежність до ісламського віросповідання давала привілегії купецтву. Так, купці-мусульмани пла­тили з привезених товарів удвічі менші мита, ніж індуські купці. Тим самим частину місцевого населення, особливо з числа городян нижчих каст, підштовхували до прийняття релігії завойовників.

Делійський султанат розпався через феодальні усобиці, а також економічні та політичні помилки центральної влади. Зокрема, султан Мухамед Туглак (1325-1351) почав карбувати мідну монету, вимага­ючи у місцевого населення приймати її по ціні срібної. Індуси накар­бували мільйони мідних монет високого номіналу, якими сплачували державні податки та купували коней, зброю, предмети розкоші тощо. Через розорення державної казни владі довелося підвищувати подат­ки. Зростаюче невдоволення султанською владою було на руку сепа­ратистам-феодалам. Вже в 1339 р. відкололася Бенгалія. Щоб стрима­ти подальший розпад, наступний султан Фроз Шах (1351-1388) визнав за феодалами спадкові права на ікта. Вторгнення Тамерлана з Середньої Азії в 1398 р. обезкровило Делійський султанат, він пере­став існувати як велика і сильна держава. На його уламках виникли дрібні державні утворення. Влада останніх султанів з афганської ди­настії Лоді на поч. XVI ст. не поширювалася далі меж столичного округу.

Після Тамерланової навали знову підняли голову індуські раджі. Мусульманські феодали, чиє панівне становище в Північній Індії було поставлене під сумнів, намагалися знайти опору в зовнішніх іс­ламських силах. У 1504 р. в Кабулі прийшов до влади політичний авантюрист Бабур, вихідець з ферганського князівського роду в Мон-голістані, який був змушений залишити власну батьківщину. В квітні 1526 р. 12 тис. армія Бабура, оснащена артилерією та вогнепальною зброєю, розбила 40-тисячне військо останнього делійського султана Ібрахіма Лоді. Проти Бабура виступив правитель Мевару, рама Санг-рам Сінгх на чолі війська з раджпутських князів. У березні 1527 р. Бабур з допомогою артилерії буквально змів раджпутську кінноту в битві при Кхануа. Держава, заснована в результаті цих завоювань, дістала в європейській літературі назву Держави Великого Могола (засновник династії Бабур вів свій рід від Чингісхана, перською мовою «могол», звідки власне й походить назва держави).

Держава Великих Моголів в Індії проіснувала понад два століття (1526-1761). Уже на момент смерті Бабура (1530 р.) вона охоплювала територію від Кабула на заході до кордонів Бенгалії на сході. її населення складали місцеві індуси й мусульмани-прибульці. Перед на­щадками Бабура стояло нелегке завдання управляти імперією, де ко­рінне населення становило пригноблену більшість. Невдоволення ви­являли і мусульманські феодали «першої хвилі», які після падіння династії Лоді втратили свої чисельні привілеї та службові посади в державному апараті.

Новий могольський шах Хумаюн, син Бабура, який сів на престол в 1530 р., не зумів вчасно розпізнати небезпеку. В 1537 р. мусульманські феодали Північної Індії підняли проти нього заколот. Восени 1542 р. Хумаюн навіть був змушений втікати з Індії і шукати притулку в Персії. Вождь повстанців Фарід, коронувавшись під іменем Шер-шаха (1539-1545), провів важливі реформи, вирішивши тим самим назрілі проблеми, ігнорування яких коштувало трона Хумаюну.

Були скасовані внутрішні митні збори, впорядковано грошову сис­тему. Шахська влада не могла посягнути на володіння великих фео­далів (джагірдарів), але всіляко утримувалася від наділення нових джагірів. У війську було введено обов'язкове таврування коней тав­рами тих джагірдарів, чиєю повинністю було виводити власні кінні загони на війну,- тим самим під час оглядів стало неможливо вистав­ляти селян з їх робочою худобою (або й просто підставних осіб) у ви­гляді воїнів.

Але найвищим досягненням Шер-шаха стала його земельно-податкова реформа. Був проведений земельний кадастр, метою якого було визначення чітких меж серед володінь кожного землевласника і покладених на нього обов'язків. На кожного з земледержателів скла­дався запис (кабуліят або патта), що містив повний перелік подат­кових платежів і вказував строки їх внесення до державної скарбниці. Тим самим перекривалися як можливі ухиляння від сплати податків, так і свавілля з боку чиновників при їх збиранні. Розмір державного поземельного податку-ренти дорівнював одній третій врожаю.

Водночас, з припиненням усіляких гонінь на індуську релігію, кілька індусів були демонстративно призначені на вищі посади в державі.

Після смерті Шер-шаха в 1545 р. вигнаний Хумаюн скористався внутрішніми усобицями і з допомогою персів здобув Кабул і Кандагар, а у 1554—1555 pp. підкорив Пенджаб, Делі та Агру. Тим самим династія Бабура повернулася до владарювання. Сам Хумаюн помер того ж 1555 p., а на престол зійшов його тринадцятирічний син Акбар (1556-1605). Протягом наступного двадцятиріччя внаслідок численних завоювань держава Моголів з невеликої північноіндійської держави виросла у величезну імперію. її завоювання простяглися майже через увесь Індостан, від передгір'я Гімалаїв на півночі до р. Годоварі на півдні, від узбережжя Гуджарату на заході до Бенгальської затоки на сході.

Причина успіхів завойовницької політики Акбара полягала в тому, що він не зазіхав на права місцевих землевласників підкорених країн, а за їх згоду перейти до нього на службу надавав щедрі подарунки та високі посади. За даними 1582 p., серед емірів (найбільших феодаль­них землевласників) вихідці з моголів-завойовників становили 40%, що прийшли з Бабуром та Хумаюном, ще 40% - вихідці з мусульман місцевого походження (з часів Делійського султанату), решту 20% становили феодали-індуси. Узявши до свого гарему кількох раджпут-ських князівн, Акбар породичався з місцевою феодальною верхівкою. У подальшому часі раджпутська знать стала «опорою і прикрасою» могольського трону, а раджпутські воїни становили близько третини

акбарового війська.

У галузі внутрішньої політики Акбар поглибив реформи, розпочаті його ворогом Шер-шахом. Податкова реформа (до речі, здійснена під керівництвом індуса Тодар Мала) встановлювала індивідуальну ренту для кожного(!) селянського господарства величезної імперії на під­ставі скрупульозного кадастру. Це була колосальна робота, в якій брали участь багато тисяч чиновників податкового відомства. Частка держави залишалася попередньою - третина врожаю.

Основною формою феодального держання був джагір - умовне, а не спадкове володіння, яке надавалося на умовах несення служби ша­ху. Джагір міг охоплювати понад 100 тис. га орної землі. За правління Акбара середній строк одного й того ж джагіра не перевищував 10 років. До того ж збором податків в межах джагіру відав державний фіск, а сам феодал отримував від зібраних сум лише певну частку. Хо­ча доходи тримачів джагірів могли досягати сотень тисяч рупій на рік, більшу частину - від 2/3 до 4/5 отриманої суми - потрібно було витрачати на оснащення та утримання контингенту воїнів, відповідно до присвоєного джагірдару звання (сотник, п'ятисотник, тисячник, тритисячник, п'ятитисячник). Залишалося незмінним лише те, що джагір був неспадковим і нетривалим феодальним володінням, яке могло будь-якої миті бути відібране падишахом і передане іншому, більш достойному воїну. Існуюча система практично виключала мож­ливість перетворення джагіра у власність. Не маючи змоги передати своє становище і майно дітям, джагірдари витрачали величезні суми на утримання челяді, будівництво розкішних палаців тощо. З іншого боку, державний апарат позбавляв джагірдарів багатьох раніше притаманних феодалам турбот, наприклад, зі збору податків, дозволяв їм зосередитися виключно на військовій справі.

Акбар скасував примусовий податок на іновірців (джазію), прова­дивши політику віротерпимості між індусами і мусульманами. Нама­гаючись здійснити принцип «один правитель - одна релігія», Акбар у 1582 р. проголосив «божествену віру», яка складалася з еклектично поєднаних елементів індуїзму, ісламу та інших місцевих віросповідань. Щоправда, ця віра, незважаючи на всі зусилля її засновника, знайшла поширення лише серед найближчого оточення падишаха.

Справжнім бичем імперії Моголів були лихварі, у чиїх цупких те­нетах опинялися не лише рядові селяни й цілі общини, але й джагір-дари. У зв'язку з цим державні посади і зв'язані з ними земельні во­лодіння перестали приносити дохід, потрібний для утримання війська. Відбулося різке погіршення якості могольських військ, особливо відчутне у зв'язку з проникненням до Індії європейців з їх передовою вогнепальною зброєю. Європейські купці називали імперію Моголів «колосом на глиняних ногах». Сюди, домагаючись численних приві­леїв, проникали купці з Португалії, Англії, Франції, Голландії, Росії. Європейські торговельні компанії з часом набули не тільки значного фінансового, але й політичного впливу. Дешеві й якісні промислові товари з Європи, зокрема тканини, вироби з металу, витісняли з індій­ського ринку продукцію місцевих ремісників. Економічний занепад також призвів до політичного з усіма звідси наслідками.