Занепад Туреччини в XVII-XVIII ст. Боротьба балканських народів проти турецького ярма

У середині XVII ст. Османська імперія складалася з трьох різних і майже не поєднаних між собою частин: африканських васальних во­лодінь (Єгипет, Тріполі, Туніс, Алжир), азіатських (Мала Азія, Сирія, Палестина, Ірак, Аравія, Курдистан, частково Закавказзя) і європей­ських (Греція, Албанія, Чорногорія, Боснія, Герцеговина, Сербія, Бо­лгарія, Молдавія, Волощина, Бессарабія, Крим та території між Бугом і гирлом Дону з фортецею Азов) володінь. Туркам також належали деякі острови на Середземному морі. Османська імперія так і не зумі­ла перетворитися на єдину централізовану державу. Етнічні турки не становили більшості населення і поводили себе у загарбаних землях як воєнні окупанти, зосереджуючи в своїх руках усі суспільні функції: військові, адміністративні, судові.

У другій половині XVII ст. до влади прийшли візири з родини Кеп-рюлю. їхня політика була консервативною. В галузі зовнішньої полі­тики це був курс як і раніше направлений на розширення кордонів Османської імперії, попри будь-які матеріальні та людські втрати. В галузі внутрішньої - збереження воєнно-феодальної системи з її подвійною експлуатацією мусульманського (на користь держави і феодала) населення та потрійною (джизія, податок хлопчиками -іспендж) - немусульманского.

На цей час починає давати взнаки загальна відсталість турецької промисловості, включаючи військове виробництво, та справи органі­зації і озброєння армії. Цим намагаються скористатися агресивні єв­ропейські сусіди. Програвши війну 1716 р. Австрії, Османська імперія за Пожаревацьким миром втратила північну частину Сербії з Белгра­дом. Зазнала поразки Туреччина і у війні 1735-1739 pp. з Росією та Австрією. Найбільшого удару пануванню турків на Чорному морі було завдано Росією в російсько-турецькій війні 1768-1774 pp. За умовами Кучук-Кайнарджийського миру Російська імперія отримала вихід до Чорного моря та свободу торговельного мореплавства через протоки. Крим був оголошений незалежним від Туреччини і у 1783 р. (після зречення останнього кримського хана Шагін-Гірея) увійшов до складу Росії. Петербург отримав право протегування православній церкві на території Османської імперії.

Воєнні невдачі Османської імперії були не випадковими. Військо яничарів перестало бути тією потужною силою, на яку за усіх обставин могли розраховувати султани. У XVIII ст. яничари уже брали діє­ву участь в двірцевих інтригах та переворотах, скидали і садовили на престол султанів. Вони активно займалися торговельною та лихвар­ською діяльністю, занедбавши свої прямі військові обов'язки. У бага­тьох випадках яничари силою чи обіцянками перепідпорядковували собі залежне від поміщиків-спахіїв сільське населення. До самого кі­нця XVIII ст. натуральна земельна рента продовжувала залишатися основною формою державних податків. Це значно ускладнювало ро­боту податкового відомства, а також стримувало розвиток капі­талістичних відносин в країні. Розхиталася система центрального управління. Паші домоглися фактичної незалежності від султана; під різними приводами вони відмовлялися перераховувати в Істамбул належну частку зібраних з населення податків. Серйозною проблемою для слабнучої Османської імперії став національно-визвольний рух підкорених нею народів. Цей рух часто стимулювався фінансовою та психологічною підтримкою з-за кордону - з Петербурга, Відня, Варшави.

Найбільш сильним виявився національно-визвольний рух на Бал­канах. Це пояснювалося не лише економічними, але й релігійними мотивами, та впливом зовнішніх сил. Особливо велику роль у цій бо­ротьбі відігравало православне духовенство. Релігійна політика Ос­манської імперії традиційно будувалася з позицій сили. Так, при за­хопленні османами болгарської столиці Тирнова болгарський патріарх був узятий у полон і засланий. Релігійним главою усього християнського населення імперії турки визнали константинопольсь­кого патріарха, якому було надане право представництва від імені християн при султанському дворі. Патріарх зберіг право церковного суду і управління, право оподаткування християн церковною десяти­ною на користь духовенства. Православна церква частково зберегла свої земельні володіння. Константинопольський патріарх узяв курс на еллінізацію православної церкви в межах Османської імперії: переве­дення богослужіння на незрозумілу слов'янському населенню грецьку мову, розстановку на провідні посади в церковній ієрархії етнічних греків тощо. Втім, Константинополь недовго залишався єдиним релі­гійним центром християн. Другим - стало м. Печ (Печа) в Сербії. По­турчений серб Мехмед Соколлу (Соколович), який досяг поста вели­кого візира, відновив у 1557 р. сербський патріархат (константино­польський патріарх скасував його в 1766 p.). Тож сербська церква зазнала меншого впливу еллінізації, була менш слухняною стосовно турецьких властей. У 1688 p., коли австрійські війська вторглися на територію Сербії, місцеве населення та його православне духовенство надали їм дієву допомогу. Тоді турки розпочали жорстокий терор проти сербів. Рятуючись від розправ, 37 тис. сербських родин на чолі з патріархом Арсенієм покинули південні райони Сербії (включаючи сумнозвісне Косово), які негайно були заселені мусульманами.

У 1766 p., після знищення сербського патріархату, сербські єпис­копи мали намір підпорядкувати церкву російському Синодові (лист до митрополита Платона), що могло б стати приводом для нової великої російсько-турецької війни. Але на Сербію претендувала й Австрія (вона вже володіла північною Сербією з 1718 по 1739 pp.). В 1788 р. Иосиф II вступив у війну з Туреччиною на боці Росії. Плани віденського двору щодо приєднання до Австрії Белградського паша-лика підтримувала й Пруссія в особі короля Фрідриха II. І лише рішуче втручання Англії на боці турків залишило Белградський пашалик у складі Османської імперії. Але в Істамбулі розуміли стратегічно важ­ливе значення Сербії і тому політика батога змінилася медяником: у лютому 1794 р. султан видав спеціальний фірман, що надавав авто­номії Белградському пашалику. Цей документ заборонив яничарам залишатися на території пашалику і брати з населення самовільно встановлену данину. Віднині серби повинні були платити данину лише державі та поміщикам - спахіям. Султанська данина накладалася загальною сумою на усю територію пашалику і розкладалася по спі­льно белградським пашею і місцевими кнезами (князями). У внутрі­шніх справах за сербами визнавалося самоуправління. Всупереч Істам-булу непокірні яничари, спираючись на підтримку бунтівного Ві-дінського округу паші Пазванд-оглу, в 1801 р. захопили Белград, тим самим ліквідувавши даровану сербам автономію. Цей виступ яничар­ського війська теж був ознакою часу - двір Селіма III втратив можли­вості впливу на свою колишню найвідданішу опору - яничар.

Волощина була загарбана турками ще в XIV, а Молдавія - в XVI ст. На початку XVDT ст. молдавські господарі (правителі) змінювалися кожних три роки, а то й частіше. Кожний такий правитель, знаючи, що через рік-два він буде зміщений султаном, намагався використати відведений час для особистого збагачення, анітрохи не дбаючи про елементарні потреби населення. У неврожайні роки трупи померлих від голоду людей валялися уздовж доріг, бідність основної маси населення була жахливою завжди, незалежно від урожаю. Кучук-Кайнарджийсь-кий мир 1774 р. приніс Дунайським князівствам деяке полегшення: була оголошена амністія тим жителям, які під час війни 1768-1774 pp. діяли на боці Росії; конфісковані землі поверталися попереднім власникам. Ясський трактат 1791 р. передав Лівобережну Молдавію до складу Росії, що принесло місцевому населенню відчутне полегшення.

Народи Балкан - румуни, болгари, серби починають сприймати Росію як свого майбутнього визволителя від османського іга. Петербург ці надії й симпатії всіляко стимулює. Так, ще з 1715 р. Петро І став на­давати грошову допомогу незалежній Чорногорії, і ця допомога стала для російських імператорів традиційною.