Тема 16 утворення німецької імперії. Австро-угорщина

Німецький абсолютизм - це понад 300 (в літературі навіть трапляється цифра 355) держав і державочок, кожна зі своєю династією, армією, поліцією, законами, митними зборами тощо - словом, усіма інститутами «нормальної» держави. Рух товарів, робочої сили і капіталу унеможливлювався цими міждержавними бар'єрами. Зрозуміло, що економічний розвиток Німеччини був приречений на застій. Епоха наполеонівських воєн дещо зменшила число німецьких суб'єктів між­народного права - як відомо, до Німецького Союзу входили 34 монархії та 4 вільних міста. Інтереси німецької нації вимагали возз'єднання, цьому опиралися тогочасні Великі держави (у першу чергу Австрія та Франція), а також німецькі вінценосні монархи, яким було доволі затишно у своїх державних комірках. Існувало два шляхи для об'єднання Німеччини -такби мовити, «знизу» і «згори».

Нація, яка унаслідок своєї роздробленості і слабкості була ма­ло не посміховиськом для європейських народів ще у середині XIX ст., на початку XX ст. перетворилася на головну європейську економічну потугу (за економічними показниками, Німеччина відста­вала лише від США), та у найгрізнішу у світі військову силу. У пер­шій світовій війні Німеччина, маючи нечисленних і нездатних союзників - Австро-Угорщину, Болгарію та Туреччину, змогла воювати з половиною світу і навіть поставити на коліна східний фронт (Бухарестський мир 1917 р. означав капітуляцію Румунії, Брестський 1918 p.- Росії).

Очевидно, щось у німецькому державному устрої, започаткова­ному імперською Конституцією 1871 p., було досконалішим, ніж у сусідів. Що? З іншого боку, відомо: «Наші недоліки - це лише про­довження наших достоїнств». Адже і першу, і другу світові війни Німеч­чина у кінцевому підсумку програла.

Важливо показати, що успішне становлення загальнонімецького права було фактором, який не лише супроводжував становлення Дру­гого Райху, але й, у свою чергу, сам сприяв німецькому об'єднанню.

Посилення Пруссії. Прусська конституція 1850 р.

30 травня 1814 р. у Парижі був підписаний договір між держава-ми-переможцями та переможеною Францією. Цей договір позбавив останню усіх територій, завойованих нею у війнах кінця XVIII - по­чатку XIX ст. У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представ­ницький з дипломатичних конгресів, які скликалися коли б то не було раніше. На нього з'їхалися 216 представників усіх європейських дер­жав, за винятком Османської імперії. З січня 1815 р. Англія, Австрія та переможена Франція уклали між собою таємний союз з метою про­тидії планам російського та прусського урядів у польському та сак­сонському питаннях. Нові союзники навіть обіцяли один одному вій­ськову допомогу в разі необхідності.

8 результаті їх об'єднаного тиску на Пруссію тій довелося при­миритися з корекцією власних масштабних планів. До Пруссії від­ходила лише північна частина Саксонії, а південна залишалася са­мостійним королівством. Вона ж отримала додатково Познань і Гданськ зі складу колишнього Великого герцогства Варшавського (що суперечило планам Росії на ці території), а також шведську По­меранію, Рейнську провінцію та Вестфалію. Останні дві провінції були найбільш розвинутими в економічному відношенні німецькими землями, важливим було й їх стратегічне становище. Галичина тоді ж була передана Австрії.

9 червня 1815 р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бре­мен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські воло­діння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських -поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських -Галичина, Угорщина та більша частина південнослов'янських облас- тей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Авст­рії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської по­літики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи.

Керівний орган Німецького союзу - т. зв. Союзний сейм тур­бувався перш за все про збереження європейського статус-кво: дер­жавних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель. Після вра­жаючих перемог над Наполеоном Росія намагалася претендувати на роль провідної європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських наддержав - Англії, Австрії, Франції. Спроби Росії опертися на союз із Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, як менш силь­ному учаснику намічуваної коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з Росією. Остання підтримувала прагнення Пруссії захопити усю Саксонію, але, в свою чергу, претендувала на герцогство Варшавське з Познанню та Гданськом включно.

Що виграла і що програла Пруссія від цієї комбінації - з'ясувалося набагато пізніше. Але підключення до Німецького союзу уже зв'язу­вало цю державу у пошуку політичних союзників, в тому числі і на сході Європи.

Союзний сейм (бундестаг) - рада уповноважених окремих німець­ких монархів - перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об'єднаного дипломатичного пре­дставництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов'язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними монархами -членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення.

Володіння Пруссії були роз'єднані і складалися з двох основних частин. Східна частина включала давні прусські провінції та Познань, західна - Рейнську область та Вестфалію. Обидві частини королівства були розділені землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало велике поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами). Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вот­чинна юрисдикція. Селянство, особисто вільне після реформи 1807 p., але політично безправне і позбавлене землі, продовжувало нести пан­щину і платити оброки. В західних володіннях Прусського королівства, які довго перебували під управлінням французів, селянство уже ви­вільнилося з-під кріпосної залежності, в життя грунтовно увійшли бур­жуазні порядки і створене французькою революцією законодавство, рівність усіх громадян перед законом, гласне судочинство тощо. Поміщицька юрисдикція, що зберігалася на сході Пруссії, тут давно уже припинила своє існування. Ця дуалістична модель прусської держави мала деяке притягальне значення - вона демонструвала пев­ну толерантність її монархів до місцевих порядків і звичаїв та дозво­ляла сподіватися, що в майбутньому цей принцип буде поширений і на інші німецькі землі в разі їх можливого входження до складу Пруссії. Певну роль відігравали і релігійні відмінності - у східній частині сповідувався переважно протестантизм, у західній - католицизм.

У кожній з восьми провінцій Прусського королівства діяли станові ландтаги, не пов'язані між собою. їх функції зводилися до дорадчих при монарху.

Політичний режим інших німецьких держав охоплював широкий спектр державно-правових моделей. Найтяжчим було становище на­родних мас на півночі - у Мекленбурзі, Брауншвейзі, Ольденбурзі та Гессені, де попередні феодальні порядки були відновлені у повному об'ємі. В чотирьох південнонімецьких державах - Баварії, Вюртембе­рзі, Бадені та Дармштадті були введені конституції, дещо схожі на французьку Хартію 1814 р. У Ганновері та Саксонії поновлені станові ландтаги - анахронізм навіть не учорашньої, а позавчорашньої істо­ричної доби. Така політична строкатість виступала додатковою пере­поною на шляху об'єднання усіх німецьких земель, перетворення Ні­меччини у цілісну та могутню державу.

Водночас, потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і традицій усе нагальніше вимагали німецького возз'єднання. В ролі об'єднавчого центру, на думку німецьких патріотів, могла виступити Пруссія як наймогутніша з власне німецьких держав. Політична роз­дробленість німецьких земель не дозволяла німецькій буржуазії кон­курувати з сусідніми державами, оскільки кордони і високі митні та­рифи перешкоджали вільному руху товарів і капіталу. Як результат, німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість.

Цікаво, що вперше в світі клеймо «Made in...» з'явилося на англій­ських товарах в середині XIX ст. виключно з метою вирізнити якісні англійські вироби від дешевих німецьких підробок.

Лише політичні зміни могли вивести німецьку економіку на вищий рівень, тільки об'єднана держава давала німецькій буржуазії шанс на виживання у конкурентній боротьбі. Ще у 1818 р. в Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф. Пізніше її уряд здійснював постійні зусилля щодо знищення митних перегородок між прусськими володіннями та сусідніми німецькими державами. У 1834 р. митний союз, нарешті, об'єднав 18 держав з 23 млн населення. Це стало великим політичним успіхом Пруссії. Німецька буржуазія починає розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та політиці, тим більше, що Австрія та її сателіти до митного союзу не увійшли.

Революція 1848 р. у Франції перекинулася на сусідні з нею держави Південної та Південно-Західної Німеччини. Уже 27 лютого почалися революційні виступи у Баденському герцогстві. В березні 1848 р. влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії. В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися 6 березня.

18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання об'єднаного для усіх восьми прусських провінцій ландтагу. Цей же документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загально-німецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Іншим указом було знято цензуру.

29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем'єром якого став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерських портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів.

1 та 8 травня 1848 р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгау­зен поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка перед­бачала збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламент)'. Одночасно Установчі збори виступили проти демокра­тичного вирішення аграрного питання. Зокрема, вимога відміни фео­дальних повинностей без викупу була відкинута, що називається, з порогу.

Навесні 1848 р. були проведені вибори до загальнонімецького пар­ламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії. Основним питанням стало об'єднання Німеччини. Відразу розгорну­лася боротьба між т. зв. малонімецькою партією, чиєю метою було об'єднання Німеччини (без Австрії) навколо Пруссії на чолі з «демо­кратичним» імператором, та великонімецькою партією, яка домагала­ся такого об'єднання під егідою Австрійської імперії. Парламент роз­почав свої засідання 18 травня 1848 р. у Франкфурті-на-Майні у соборі св. Павла.

Першим кроком цього представницького органу стало обрання австрійського ерцгерцога Йогана на посаду тимчасового імперського намісника Німеччини, що де-факто означало успіх великонімець-кої партії.

Поразка червневого повстання робітників у Парижі означала пово­рот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій вплив і на долю німецького об'єднання. Шанс здійснення цього об'єднання революційним шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з проведенням назрілих демократичних перетворень був остаточно упущений. А те, що така можливість реально існувала, з особливою рельєфністю продемонстрували події у Шлезвігу і Гольштейні.

Ці німецькі землі на поч. 1848 р. перебували у складі Данії. Під впливом німецької революції їх населення піднялося на повстання. Йому на допомогу з багатьох держав Німецького союзу потягнулися загони озброєних добровольців. Під тиском масового патріотичного руху в боротьбу за звільнення Шлезвіга і Гольштейна включилися і окремі німецькі уряди. На чолі союзних військ, що воювали проти Данії, був поставлений прусський генерал Врангель. Однак уже 26 серпня 1848 р. у м. Мальме було підписано перемир'я між німецькими державами і Данією. Його умови передбачали ліквідацію Тимчасового (німецького) уряду Шлезвіга і Гольштейна, вивід німецьких збройних загонів із цих територій.

Франкфуртський парламент без особливих коливань ратифікував укладене в Мальме перемир'я уже 16 вересня. Армія тепер стала по­трібна для боротьби з «внутрішнім» ворогом, тобто революцією. Ще в липні, тобто відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії впав ліберальний кабінет Кампгаузена і був сформований контррево­люційний уряд генерала Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки, якими керував усе той же Врангель.

З листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранде­нбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний переворот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу пе­реведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого розго­лосу розпустили.

Тоді ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна кон­ституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів, пред­ставництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканність при­ватної власності. Разом з тим королівська влада проголошувалася «Божою милістю». Король отримував уповноваження права абсолют­ного вето, безконтрольного управління армією, оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова система, вводилися певні обмеження щодо виборчого права. Уже ЗО травня 1849 р. король видав «трикласний виборчий закон», яким скасовувалося загальне виборче право. Згідно з цим докумен­том, чоловіче населення Пруссії у віці від тридцяти років поділялося на три курії в залежності від рівня сплачуваних податків. Усі три класи виборців (відповідно - 153 тис, 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шляхом відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така процедура «виборів» забезпечила в першому з обраних ландта-гів 250 з 350 депутатських місць королівським чиновникам.

31 січня 1850 р. Пруссія, знову ж таки з рук короля, а не ландтагу, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але вже з 1852 р., за наполяганням канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спад­ковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних ко­ролем перів. Сюди ж спочатку потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів, але у 1852 р. їх представництво було скасоване.

За Конституцією 1850р., король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Він міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого засідання ландтагу, якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто ліберальним. Міністри були непідзвіт-ними ландтагу, не несли колективної відповідальності, не йшли у відставку внаслідок вотуму недовір'я. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р.

Одночасно Франкфуртський парламент розробив проект загаль-ноімперської конституції. Його було схвалено 28 березня 1849 р. Конституція зберігала 36 німецьких монархій та старий державний апарат в усіх німецьких землях. Тим самим встановлювалася своєрід­на федерація німецьких монархій. Але, на відміну від колишнього Німецького союзу, мала бути створена загальнонімецька центральна влада. Носієм цієї влади ставали спадковий імператор та загальноні-мецький парламент - рейхстаг. Це був крок до реального возз'єднання Німеччини. Франкфуртська конституція проголошувала рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності, свободу слова, совісті, зібрань. Того ж дня, 28 березня 1849 p., франкфуртський парламент прийняв рішення запропонувати імператорську корону прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV. Однак король відмовився прийняти корону з рук зборів, створених револю­цією. Услід за прусським монархом про свою відмову визнати владу центральних органів, створених Франкфуртською конституцією, ого­лосили уряди Австрії, Баварії, Ганновера, Саксонії. Тим самим було відкинуто останню можливість революційного, здійсненого волею народних мас об'єднання Німеччини.

Силами німецької реакції були жорстоко придушені повстання в Дрездені (4-9 травня 1849 р.), в Рейнській Пруссії (10-11 травня), Баварському Пфальці і Бадені (13 травня - 23 липня) на підтримку Франкфуртського парламенту і прийнятої ним конституції. Показово, що основну ударну силу контрреволюції становило 60-тисячне прусське військо.

Таким чином, прусська монархія, поставлена перед вибором між буржуазно-демократичною федеративною імперією, очолюваною прусським королем, і подальшим збереженням німецької роздробленості, обрала другий шлях. Мовою шахістів, темп було принесено в жертву якості. Прусські королі, звісно, прагнули до встановлення своєї гегемонії в Німеччині, до імператорського титулу та пов'язаних з ним переваг. Але їхньою метою була влада не номінальна, а близька до абсолютної, якщо не абсолютна.

З цієї точки зору, гра на відновлення давньої Німецької імперії, де імператор «царював, але не правив», не вартувала свічок. Відмова від імператорського титулу у березні 1849 р. була лише тактичним кро­ком. Уже в травні того ж року з ініціативи прусського уряду був створений союз трьох королів (прусського, саксонського і ганновер-ського), до якого згодом приєдналися ще 27 дрібніших держав.

Тим самим утворилася Німецька унія на чолі з Пруссією. Навесні 1849 р. об'єднані німецькі війська, порушивши перемир'я, укладене в Мальме з Данією, вторглися до датської Ютландії. Це викликало зро­зуміле занепокоєння в європейських столицях - мати в центрі Європи войовничу об'єднану Німеччину не входило до планів жодної з того­часних великих держав. Під тиском Австрії та Росії Німецька унія була розпущена.

У травні 1851 р. відбулося остаточне відновлення Німецького сою­зу у тому вигляді, в якому він існував до революції 1848 р. Австрія не бажала втрачати свої позиції в німецьких державах. Будь-які спроби Пруссії ослабити австрійський вплив у цьому регіоні наштовхувалися на спротив Австрії, а услід за нею й інших європейських держав. Так, намагання Пруссії приєднати Шлезвіг і Гольштейн викликали активну протидію російської, англійської та французької дипломатії. За Лондонською угодою (травень 1852 p.), обидва герцогства залишалися у складі Данії. І все ж головним політичним суперником Пруссії в середині XIX ст. залишалася Австрія. Боротьба за гегемонію в Центральній Європі мала рано чи пізно неминуче вилитися у збройну сутичку цих країн. Готуючись до майбутньої війни за об'єднання Німеччини під своєю егідою, Пруссія нарощувала власні економічні потуги та військові сили. За період з 1850 по 1870 pp. протяжність її залізничних колій виросла втричі. Втричі зріс і прусський експорт. Різко збільшилося число парових двигунів, задіяних у промисловості.

Успішна конкуренція з сусідніми державами досягалася шляхом ви­сокого рівня експлуатації. Тривалість робочого дня встановлювалася на рівні 13-14 год., реальна заробітна плата в промисловості за період 1850-1885 pp. впала на 40%. Втім, саме Пруссія першою серед німець­ких держав ввела законодавство з охорони дитячої праці (1853 p.).

Для підтримання високих темпів розвитку промисловості прусський уряд потребував класового миру. В цьому зв'язку цікавою видається політика канцлера Бісмарка. З вересня 1862 р., не скасовуючи «гарантованих» Конституцією 1850 р. прав і свобод, канцлер піддавав їх своєрідній редакції. Так, дозволена Конституцією свобода зібрань обмежувалася тим, що ці зібрання були дозволені лише у приміщенні, але не на квартирі організатора. Крім певних сум на винайм примі­щення, вимагалася ще й певна політична репутація винаймача -зв'язуватися з відверто радикальними елементами охочих було мало.

У 1863 р. Бісмарк ввів розпорядження про наступну цензуру. Тим самим офіційно свобода слова і друку зберігалися, але після трьох попереджень нелояльний друкований орган підлягав закриттю. З допомогою тих же нехитрих прийомів Бісмарк обходив і постанови ландтагу, зокрема в бюджетній сфері. Суми на оборону витрачалися в обхід затвердженого бюджету. На майбутню війну Бісмарк витрачав 22 млн талерів, тобто більше 40% від 51-мільйонного бюджету.