Виборчі закони 1832,1867 та 1884-1885 pp.

Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів вер­хівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата -палата лордів - складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогіч­ною. Так, у 1816 р. з загального числа 658 депутатів 487 були обрані в «гнилих» або «карманних» містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було. Містечко могло отримати ко­ролівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депута­тів ще у XIII-XVI ст. Проходило кількасот років, містечко вироджува­лося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право зберігалося.

Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б'ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а назагал у типовому «середньому» англійсь­кому містечку 12 виборців обирали 2 депутатів. Згідно з Актом 1710 р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів - у містечках. Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аук­ціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах. Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали де­путатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 де­путатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту уже сотні місць - за рахунок чиновників, які пов­ністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролю­вав 271 парламентське місце, Георг II - 257.

Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерів­номірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння, півмільйонний Лондон мав усього 4 місця. Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фа­ктично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від пе­рерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.

Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала пропагандистська діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця «Щотижневого політичного журналу». Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою реформ розпочалися у 1819 р.

16 серпня 1819 р. учасників мітингу на площі Пітерсфільд в Ман­честері атакували підрозділи регулярної армії, що брали участь у битві під Ватерлоо. Пізніше ця розправа, в результаті якої загинуло 15 і було поранено 400 чол., дістала назву «побоїща під Пітерслоо». Країною прокотилася хвиля обурення. У відповідь, торійський парламент на пропозицію міністра іноземних справ Кеслрі прийняв спеціальні постанови, які обмежували право громадян брати участь у публічних мітингах, забороняли носити зброю, затруднювали видання масових недорогих газет, обмежували право цих газет публікувати і коменту­вати політичні новини.

З 14 млн населення Англії та Уелльсу на поч. XIX ст. правом голо­су користувалося 300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки буржуазії не могли достатньо захищати власні інтереси в парламенті. З багатьох питань ці інтереси карди­нально розходилися з інтересами великих землевласників, чиє пред­ставництво в парламенті було найбільшим. Зокрема, землевласники добивалися підвищення цін на продовольство та сільськогосподарську сировину для промисловості. Під їх тиском парламент прийняв хлібні закони 1815 р. та увів у 1819 р. високі мита на ввіз вовни. Буржуазії, навпаки, було вигідним здешевлення продуктів харчування і сировини. Перше дозволяло знижувати заробітну плату робітників, друге - здешевлювати англійський експорт. З метою вимусити земле­власників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу.

Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон, що забороняв робітничі професійні спілки - трейд-юніони. Метою цього кроку було протиставлення легальних підконтрольних організацій таємним революційним спілкам. Такі напівзаходи не могли вдовольнити апетити промислової буржуазії, яка вперто рвалася до влади. В кінці 1829 р. буржуазія м. Бірмінгема створює «Політичний союз для захисту суспільних прав» із завданням пропаганди реформи парламенту. За цим же зразком політичні союзи буржуазії виникли і в інших містах.

На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько 50 місць. Сформований після виборів вігзький уряд графа Грея оголосив себе прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був затверджений нижньою пала­тою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Стихійні народні виступи відбулися в Брістолі, Глазго та інших містах країни. Уряд вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а бур­жуазні союзи закликали своїх однодумців до несплати податків та масового забирання вкладниками своїх внесків з банків та зберігальних кас.

Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали погрожувати палаті лордів, що доб'ються згоди ко­роля на розширення цієї палати за рахунок прихильників реформ. 7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала, і білль про реформу пар­ламенту став законом.

Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців (загалом 111 місць). Посе­лення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише од­ного депутата (ще 32 вивільнених місця). Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки про­мислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законо­давчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць.

Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії (а усього з врахуванням «міських» округів ці частини З'єд­наного королівства отримали 18 нових місць). Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також винаймачі цих будинків. Виборці у містах мали спла­чувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного до­ходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.

Число виборців зросло незначним чином: у графствах з 347 тис. до 376 тис. чол., а в містах - з 188 до 256 тис. Промислова буржуазія за­безпечила собі певний вплив на питання державного управління, але саме управління продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії.

На доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був при­йнятий закон 1835 р. про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій «вільних міщан», тобто в основному верхівки торговельної олігархії, в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були віднесені усі платники прямих податків, почали обирати радників терміном на три роки з правом переобрання. Радники зі свого середовища обирали т. зв. олдерменів терміном на шість років. Олдермени з власного середовища щорічно обирали меpa. Така процедура виборів була своєрідним компромісом заможних верств міста з метою недопущення гострого конфлікту між окремими групами міської верхівки.

Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова «chart» - хартія). Суспільство стрім­ко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього 28%. В середині XIX ст. в крупних містах країни проживало 34% її населення, кількість мешканців Лондона досягла 2,3 млн чол. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках - і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо цей вузькокласовий егоїзм виявився з при­йняттям 1834 р. закону про бідняків. Законодавство про бідних діяло у Англії ще з часів Єлизавети 1 (померла у 1603 p.). Воно зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Режим утримання мало чим відрізнявся від тюремного: роздільне утримання дітей і батьків, чоло­віків і жінок, навмисне безглузда праця (тріпання старих канатів, дроблення каміння), жорстокі покарання за непослух чи невиконання трудової норми. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі нама­галися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в про­мисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.

Робітники приходять до рішення самостійно боротися за реформу парламенту в інтересах власного класу. Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 p.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі», зокрема скасування мита на привізний хліб.

8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. На під­тримку вказаних 6 пунктів відбулися грандіозні мітинги в Глазго (200 тис. учасників), Бірмінгемі (250 тис), Манчестері (400 тис).

4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент. У самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парла­мент. На травень 1839 р. петицію чартистів підписали 1250 тис. чоло­вік. У відповідь уряд заборонив мітинги і розпочав арешти їх учасни­ків. 12 липня 1839 р. палата общин більшістю голосів (235 проти 46) відмовилася навіть розглядати хартію. 15 липня в м. Бірмінгемі розпо­чалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі полі­тичні діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На чолі її стояв виконавчий комітет з 7 чол., члени асоціації платили членські внески. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. Парламент 27 травня 1841 р. цю петицію відкинув. Втім, чисельність Асоціації виросла до 40 тис. членів. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3 315 752 підписи.

Питання реформ у ній ставилися набагато різкіше, критика суспі­льного ладу набула раніше нечуваного звучання: «В той час, як коро­лева отримує на день 165 ф. ст., її чоловік - 164 ф. ст., а архієпископ Кентерберійський - понад 52 ф. ст., тисячі робітників вимушені жити з сім'єю на суму 2-3 пенси в день». Палата общин знову переважною більшістю голосів відмовилася навіть заслуховувати чартистських представників. У серпні 1842 р. країну охопив загальний політичний страйк, придушений після 20 серпня за допомогою масових арештів. Сотні чоловік були засуджені до тюремного ув'язнення.

У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, роз­почалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух, ослаб­лений репресіями попередніх років, поволі згасає. Проте, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зо­крема, в 1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував у більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їх експорт.

Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робо­чий день, схвалений парламентом у 1847 р.

Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію чартистського руху. За кілька весняних місяців під новою петицією підписалося близько 5 млн чоловік. 4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Щоправда, уже 13 травня делегати цього зібрання припинили свою роботу і розі­йшлися. Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Але значення самого чартистського руху важко переоцінити. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.

У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки. В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений На­ціональний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.

Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мі­тингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бір­мінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з при­бутком від 12 ф. ст. на рік і вище. Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення «винному» робітникові.

У грудні 1884 р. ліберальний кабінет Гладстона провів нову вибор­чу реформу, яка далі розширювала коло виборців. Майновий ценз для виборців у містах і графствах скасовувався взагалі. Віднині позбавле­ними виборчих прав залишалися лише жінки, особи чоловічої статі, молодші 21 року, та ті, що отримували допомогу від приходу впродовж 12 місяців. Тим самим число виборців зросло удвічі, досягнувши 5 млн чол. У наступному 1885 р. було проведено реорганізацію виборчих округів. Територію країни було розбито на територіальні округи. Округ з числом виборців до 50 тис. чол. обирав 1 депутата парламенту, з 50-65 тис. виборців - двох, понад 65 тис. виборців - трьох. В результаті, наприклад, Лондон отримав право посилати до парламенту 62 депута­ти, Ліверпуль - 9, Глазго і Бірмінгем - по 7. Усунення решток пере­житків колишньої виборчої системи по суті урівняло вагу голосу кож­ного виборця, незалежно від місця проживання, і, що більш суттєво, практично незалежно від його майнового стану - осторонь залишалися лише ті, хто перебував на утриманні приходу.

Уже після реформи 1832 р. розпочався процес утворення політич­них партій (в сучасному розумінні слова). Боротьба за голоси виборців вимагала не лише структурної перебудови давніх торі і вігів, але й пошуку нових форм організаційної роботи. Ще у 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб для координації діяльності партії у національному масштабі. У 1836 р. аналогічний орган з'явився у лібералів. Пізніше консерватори сформують Національний союз консервативних та конституційних асоціацій.

У 1877 р. буде створена Національна ліберальна асоціація.

Розширюється соціальна і національна база колишніх торі та вігів. Під впливом лібералів перебувала не лише верхівка промислової бур­жуазії, але й пролетаріат, дрібна буржуазія міста і села, більшість інтелігенції. Користувалися ліберали підтримкою і в Ірландії, якій обіцяли т. зв. гомруль (від Home Rule) - самоуправління. Консерватори розширили свою соціальну базу за рахунок армії, державних чиновників, кліру офіційної англіканської церкви тощо.

Самостійна масова робітнича партія почала оформлюватися на Плімутському конгресі тред-юніонів 1899 р. У 1900 р. на виконання рішень цього конгресу в Лондоні пройшла конференція за участю 129 делегатів від профспілок та дрібних соціалістичних угруповань і сою­зів. Конференція створила Комітет робітничого представництва для організації виборчої кампанії 1905 р. У рік виборів Комітет було ре­організовано в Лейбористську партію (Labour - доел, праця, труд).

На перших же виборах ця партія провела до парламенту 29 своїх кандидатів, що стало вагомим успіхом третьої політичної сили Англії. Однак дуже швидко керівництво Лейбористської партії відмовилося від проведення самостійної політичної лінії і опинилося у блоці з лібералами. Лейбористи та ліберали домовлялися про взаємне зняття кандидатур у виборчих округах на користь більш сильного кандидата, спільне голосування в парламенті при обговоренні найважливіших питань тощо.

У 1911 р. депутати нижньої палати почали отримувати заробітну плату за свою парламентську діяльність. Ця зміна мала особливо важ­ливе значення для лейбористів, чиї лідери не могли користуватися сторонніми джерелами надходжень (рента, підприємництво, кошти профспілки тощо) без шкоди для свого політичного іміджу. Після Першої світової війни почнеться поступовий перехід традиційних виборців Ліберальної партії (кваліфіковані робітники, дрібні чинов­ники, селянство) до електорату лейбористів. Відповідно, двопартійна система Англії, основана на протистоянні лібералів і консерваторів, буде замінена на таку ж двопартійну систему, але уже грунтовану на суперництві консерваторів і лейбористів. Ліберальна партія втратить свої колишні позиції однієї з провідних течій в британській політиці.