Тема 27 латинська америка*

Держава і право доколумбових цивілізацій Америки практично не ін­тересували радянську історико-правову школу. Справді, що цікавого мо­жуть «запропонувати» держави, для підкорення яких вистачало сотні (чи й менше) іспанських авантюристів?

Проте, деякі правові ідеї та звичаї ацтеків, майя, інків мають непере­січне значення. Наприклад, у державі інків за крадіжку, здійснену представ- ником народу (руна), карали представника адміністрації (камайока), якщо виявлялося, що вказаний злочин став наслідком голоду і злигоднів простолюдина, про якого мав потурбуватися державний чиновник. Привертає увагу й той факт, що за деякі злочини і зловживання закон встановлював вище покарання для привілейованих верств населення. Влада - це не лише привілей, але й обов'язок. Увагу сучасних світил юриспруденції та правоохоронців-практиків привертає проблема профілактики злочинності, запобігання правопорушень. Це, зокрема, розуміли уже й «відсталі» американські індіанці.

Національно-визвольна боротьба народів Латинської Америки - яск­рава сторінка їхньої історії. Цікаво, що на чолі визвольних рухів, як правило, стояли нащадки виходців з метрополії - Іспанії чи Португалії, т. зв. креоли. У сучасній українській політичній думці радикали застосовують цей термін для означення державної еліти України, стверджуючи, що вихідці з партійно-радянської системи нібито нездатні ефективно відстоювати державну незалежність та національний характер Української держави. Не треба бути ясновидцем, аби помітити, що сучасну Латинську Америку побудували саме ці, ненависні деяким надто «свідомим» українцям, креоли - подібно до того, як наприклад, у війську Б. Хмельницького були й польські шляхтичі (полк. Кричевськийта ін).

Доколумбові цивілізації Америки

У жовтні 1492 р. каравели Колумба відкрили, як здавалося керів­нику експедиції, західний морський шлях до Індії. Насправді це були землі Американського континенту, народи якого мали свою дер­жавність, закони, релігійні культи та вірування, суспільні відносини тощо.

Землеробство в Америці зародилося ще в VII-V тис. до н. е.; з ос­новних культур тут вирощувалися кукурудза, квасоля, гарбузи. На рубежі III—II тис. були приручені перші тварини (собаки, лами, альпа-ки), виникла кераміка, з'явилися перші постійні поселення землеробів. Разом з тим багаточисленні народи Нового Світу до приходу європейців не знали колеса та вогнепальної зброї, лише одне плем'я користувалося примітивними металевими грошовими знаками. Вва­жається, що в другій половині І тис. до н. є. тут починається майнове розшарування серед населення, наслідком якого стала поява класів і виникнення перших цивілізацій. На жаль, щодо цих перших цивілізацій, на відміну від азіатських чи європейських, ми знаємо надто мало.

До приходу європейців у Центральній Америці існувало чотири самостійних великих культурних осередки: Центральна Мексика (ац­теки), Гватемала і Юкатан (культура майя), Перу (кечуа з пануючим племенем інків) та Колумбія (племена чибча). На територію високо-розвинутих індіанських цивілізацій (Мезоамерика та Анди) на момент їх «відкриття» в 1492 р. припадало лише 6,2% території Амери­канського континенту, але їх населення становило дві третини усіх мешканців обох Америк.

Найдавнішою з вивчених культур Американського континенту вва­жається культура майя. Первісно її осередки знаходилися навколо озера Петен-Іца та на південний схід від нього, а також у долині р. Усумасінти. Сьогодні це територія Північної Гватемали та мекси­канського штату Табаско. На цих землях майя збудували великі міста Тікаль, Копан, Паленке, чиї монументальні архітетурні споруди ви­кликають у наших сучасників подив та інтерес не менший, ніж єги­петські піраміди. В X ст. майя з не зовсім зрозумілих причин перемі­стилися на Юкатан (агресія сусідніх племен чи виснаження оброб­люваних грунтів), де утворили свої міста-держави Чічен-Іца, Майяпан, Угимачь та ін.

Племена майя підкорили собі населення Юкатану в XI ст., але не­гайно по тому розгорнулася боротьба між самими містами-державами майя за гегемонію. В другій половині ХІТІ ст. переможцем у цій боротьбі вийшло м. Майяпан, де правила династія Кокомів. Правителі міста експлуатували підкорені племена та - менше - споріднене щодо крові населення колишніх союзників по завоюваннях XI ст. Близько 1441 р. об'єднані сили повстанців виступили проти цього гніту, захопили столицю і скинули правлячу династію, після чого Юкатан розпався на безліч ворогуючих між собою дрібних державних утворень.

На початку XVI ст. індіанці-майя займали обширну та різнорідну за природними умовами територію, що включала у себе сучасні мек­сиканські штати Табаско, Чьяпас, Кампече, Юкатан та Кінтана-Poo, а також усю Гватемалу, Беліз, західні райони Сальвадора та Гондурасу.

Соціальна структура майя була дуже неоднорідною. Містами-державами правили спадкові халачвіники. Пануючий прошарок скла­дали аристократи та жрецтво на чолі з верховним жерцем. Знать во­лоділа плантаціями какао (зерна якого служили примітивними гро­шовими знаками), пасіками, соляними промислами, мала багато рабів. Частина її займалася міновою торгівлею. Кожне поселення представ­ляло собою територіальну общину зі значними родовими пережитка­ми. Зокрема, сільськогосподарські роботи, полювання, рибальство здійснювалися, як правило, колективно. Населення обробляло поля знатних людей та платило їм натуральні податки, будувало дороги, храми та інші суспільні споруди. Для виконання найтяжчих робіт ви­користовувалися раби. Ними найчастіше ставали військовополонені, злочинці, але також боржники і сироти, узяті на утримання. Тим са­мим можна говорити про наявність у майя інституту рабства при збе­реженні елементів родового ладу.

Майя мали свою ієрогліфічну писемність (першу в Новому Світі за часом виникнення), непогано знали математику, астрономію та архі­тектуру, на високому рівні у них були скульптура і живопис. До наших часів збереглися пам'ятки писемності майя - Дрезденський, Мадридський і Паризький «кодекси» - релігійного змісту, храм Сонця в Паленке, скульптура, розпис, фрески в Баналигаку. Головним богом майя був Ітцамна, бог неба і міфічний пращур роду Кокомів, правлячої династії Майяпана, яка тривалий час тримала під своєю владою усі міста майя. Отже, зазначимо, що в державі майя, подібно до цивілізацій т. зв. азіатського способу виробництва, верховна влада обожнювалася, а релігія виступала як один із стовпів держави.

Міста майя були релігійними центрами, тут знаходилися найбільш великі святилища-храми. Вони будувалися у вигляді величезних бага­тоступеневих пірамід. Богам приносилися численні жертви, в тому числі й людські.

У Центральній Мексиці в другій половині І тис. н. є. високого роз­витку досягнула культура тольтеків. На початку II тис. вона загинула під ударами північних племен мовної групи науа. До цієї ж групи належали й ацтеки, чиєю столицею було м. Теночтітлан, засноване близько 1325 р. на озері Тескоко. В 1426 р. ацтеки Теночтітлана вступили в союз зі своїми ближчими сусідами з міст-держав Тескоко та Тлаопана і домоглися в ньому гегемонії. Поступово союз трьох племен поширив свою владу на всю Центральну Мексику. На момент приходу іспанців (поч. XVI ст.) так звана Ацтекська імперія охоплювала величезну територію - близько 200 тис. кв. км - з населенням 5-6 млн чол. її кордони простягалися від Північної Мексики до Гватемали та від Тихоокеанського узбережжя до Мексиканської затоки. Столиця «імперії» - Теночтітлан - з часом перетворилася у величезне місто, площа якого складала близько 1200 га, а кількість жителів, за різними оцінками, досягала 120-300 тис. чоловік.

Основою господарства ацтеків було зрошувальне землеробство (вирощувалися кукурудза, томати, бавовна, тютюн та ін. культури). З домашніх тварин ацтеки знали лише собаку (їх розводили на м'ясо) та індичку. Непогано було розвинута обробка металів (мідь, золото), а також гончарне виробництво. Торгівля велася міново - як своєрідний бартер.

Ацтеки жили родами, на чолі яких стояли виборні вожді. Земля належала общині і передавалася її членам у користування. Головний воєначальник {тлатоанї), якого обирали з представників визначеного роду, виступав фактичним верховним правителем як в період війни, так і у мирний час. Він виконував також функції верховного жерця. Здійснювати загальне керівництво військовими операціями ацтексь­кого союзу тлатоані допомагала союзна рада старійшин. Натомість у внутрішніх справах кожне з трьох союзних племен зберігало повну самостійність.

Нарощуванню майнової нерівності в ацтекському суспільстві сприя­ли часті військові походи. Кращі воїни отримували більші ділянки з фонду завойованих земель. Військовополонені ставали рабами заво­йовників. Військові провідники формували прошарок знаті, наділеної землею і рабами. Війни також сприяли тому, що влада верховного правителя набула фактично спадкового характеру. Надзвичайно ви­сокий вплив у суспільному житті мала каста жерців. Жерці цілковито відірвалися від виробництва і повністю присвятили себе релігії. Вони складали корпорації при храмах окремих богів, володіли землями і чи­нили величезний вплив на населення. Жерці були знавцями календаря і дуже складного літочислення. У школах при храмах молодь із сімей знаті та майбутні жерці отримували належну освіту і виховання. Існу­вала сувора ієрархія жрецтва, вищі посади в якій були доступні лише вихідцям із знатних сімей. Жерці підкорялися жорсткій дисципліні та дотримувалися багатьох самообмежень і навіть вдавалися до само-катувань.

За часів правління Іцкоатла (1428-1440), Мотекухсоми І (1440-1469), Ашаякатла (1469-1479) та їх наступників ацтеки підкорили численні сусідні племена, перейшли через гори і дійшли до берегів Тихого океану та Мексиканської затоки. Переможених обертали на рабів або обкладали важкою даниною. В багатьох випадках війни розпочиналися виключно з релігійних міркувань: ацтекські боги - Кетцапь-коатль, Тецкатліпока, Уітцілопочтлі - вимагали численних людських жертв. Ацтеки нерідко укладали особливі договори з сусідніми державами (наприклад, з тласкаланцями) про періодичне відновлення війни зі спеціальною ціллю - захоплення полонених для принесення жертв. Історики вважають, що це єдиний в історї людства випадок, коли держави домовлялися між собою про взаємне ведення війни з релігійних міркувань.

В останній чверті XV ст. відчутного удару завойовникам-ацтекам завдали тараски і сапотеки, спалахнули повстання в Тласкала та Чо-лулі. Правитель Мотекухсома II (1503-1520) безуспішно намагався стримувати стрімкі процеси розпаду імперії.

Писемність у ацтеків перебувала у зародковому стані, залишаю­чись переважно піктографічною (тобто на малюнках). Календар був побудований на основі календарної системи майя. Але мистецтво скульптури і особливо архітектури перебувало на дуже високому рівні. Інші племена інки, що належали до мовної групи кечуа, в XV - на початку XVI ст. на чолі з правителями Пачакуті, Тупаком Юпанкі та Уайна Капаком створили обширну державу зі столицею в місті Куско. Очолював цю державу т. зв. Сапа Інка (Верховний або Єдиний Інка), котрий вважався сином сонця, якому інки поклонялися наче божеству. Коли на початку XV ст. на кечуа з заходу напало плем'я часка і головним об'єктом агресії стало м. Куско, інкам вдалося згуртувати для відсічі смертельної загрози майже усі кечуанські племена. Утворений в 1438 р. військовий союз розгромив сили вторгнення. Ця перемога, отримана під проводом першого достовірно відомого пра­вителя інків Пачакутека (1438-1471), поклала початок створення мо­гутньої держави, яку самі інки називали Тауантінсуйю (мовою кечуа «чотири сторони світу»).

Наступники Пачакутека Тупак Юпанкі (1471-1493) та Уайна Ка-пак (1493-1525) поширили панування інків на величезну територію від Анд до Тихого океану, довжиною у 5 тис. км з півночі на південь (значна частина сучасних Перу, Болівії, Еквадора, Чилі, Аргентини). Коли у 1532 р. іспанські конкістадори ступили на перуанську землю, вся країна, а також Еквадор, Болівія та Північне Чилі входили до складу величезної інкської імперії. Загальна протяжність Тауантінсуйю вздовж Тихоокеанського узбережжя становила понад 4300 км, а населення - не менше 6 млн чоловік. Це була найбільша і найкращим чином зорганізована надімперія доколумбової Америки.

Етнічний склад держави інків відзначався надзвичайною строкаті­стю, крім племен кечуа її населяли й інші народності. Тому в межах імперії інки проводили примусове насадження державної мови (інки називали свою мову рунасимі - мова людей), власних релігійних ві­рувань і норм моралі, канонів архітектури тощо. Практикувалися на­сильні депортації і переселення. Деяким племенам дозволялося збе­рігати елементи свого укладу: звичаї й вірування, господарський устрій, одяг тощо. Інки охоче запозичували передові елементи куль­тури підкорених народів, їх господарські навики і навіть асимілювали деякі божества з пантеонів підкорених народів (цікаво, що подібним чином діяли і Александр Македонський, древні римляни та інші творці мультинаціональних імперій Старого Світу).

Наприклад, інки шанували божество Сонця Віракочу, чиєю батьків­щиною була підкорена ними країна колья (аймара). Саме тому цент­ральне місце в державному культі інків займало божество сонця, якого інки вважали своїм покровителем. Храм Сонця в столиці Куско був головним державним святилищем. Божество зображувалося у людсь­кій подобі, від голови і плечей виходили сонячні промені. По обидва боки від людської фігури розміщувалося дві змії (чи одна двоголова змія, що вигиналася дугою). Верховний Інка вважався сином сонця і верховним жерцем цього божества. Напівбожеством вважався і за­сновник династії інків - легендарний Манко Капак: згідно з міфом, він потомок Сонця, вийшов з-під землі, з печери, разом зі своїми трьома братами і чотирма сестрами (у інків число чотири вважалося священним). У даному випадку знову, як це було в цивілізаціях азіат­ського способу виробництва та у державі ацтеків, спостерігаємо, як релігія ранньокласового суспільства обслуговує державу. Влада одно­осібного правителя-деспота обожнюється, оголошується священною.

Основна маса населення кечуанського походження привілейованого становища в цій державі не посідала, їх права і обов'язки були практично урівняні з іншими мешканцями. Привілеями користувалася лише панівна верхівка, членів якої з часом почали іменувати колишнім племінним етнонімом - інки. До цієї касти входили вищі сановники, воєначальники, управителі провінцій, жерці, а також місцеві вожді (кура-ки), які перейшли на сторону завойовників. Наприклад, після завоювання держави Чіму її останній правитель Мінчанкаман був привезений до столиці інків м. Куско, яку йому заборонили покидати. Полоненого царя одружили з однією з інкських принцес. Після смерті Мінчанкамана на престол фактично неіснуючої держави «зійшов» його улюблений син Чумун-Куар. Коли помер і він, правителем було постав­лено його первістка Уамана-Чуму, який теж мусив жити у Куско.

Всі ці маріонеткові правителі з високими титулами були тільки фік­цією, тінню підкореної цивілізації. Інкська аристократія поділялася на дві категорії: «інки по крові» - прямі нащадки легендарного Манко Капака, та пінки по привиїегії» - ті, хто отримав це право за особисті заслуги. Як відзнаку приналежності до правлячого класу носили у вухах масивні золоті сережки.

Очолював суспільну піраміду спадковий Сапа Інка, чия необмеже­на влада поширювалася на усі сфери господарського і політичного життя, адміністрацію, суд, армію, релігію. Він вважався верховним власником усієї землі в державі, розпоряджався життям і майном своїх підданих. З метою збереження чистоти крові його діти та інші родичі могли вступати у шлюб тільки у межах свого роду (навіть у цій деталі влада Сапа Інки дуже нагадує становище фараона у Давньому Єгипті).

* У 1964 p. T. Зойдема випустив книжку, де стверджував, що відо­мий з XVI ст. список 13 інкських правителів не цілком достовірний.

На думку ученого, в даному списку в послідовний ряд «вистроєні» монархи, які правили одночасно. Вони ніби виступали від імені двох ритуальних половин інкського суспільства - «верху» (ханан) та «низу» (хурін). Представник «верху» вважався головним правителем. Сьогодні багато провідних вчених-американістів схиляються до дум­ки, що Т. Зойдема в цілому мав рацію. Можливо, однак, що співпра­вителів було не двоє, а четверо - по числу чвертей «суйю» (бо, як ві­домо, чотири - священне число), оскільки «верх» і «низ» в свою чергу ділилися навпіл. Одні правителі відали в основному справами держави і керували армією, інші стояли на чолі ієрархії жерців.

Основною ланкою інкського суспільства була община (айлью), члени якої спільно обробляли землю, отриману у користування окре­мими сім'ями. Розміри земельного наділу (тупу) залежали від чисе­льності сім'ї. Щорічно проводився перерозподіл ділянок з врахуванням нових змін - народження, смерті, одруження тощо. Дві третини зібраного врожаю вилучалося на державні та релігійні потреби. Кожна община була зобов'язана виставити певну кількість воїнів та за­безпечити виконання численних трудових повинностей: будівництва палаців, храмів, фортець, доріг, мостів, каналів, видобутку копалин тощо. Члени общини обслуговували правлячу еліту як домашні слуги: кухарі, двірники, носії паланкінів (колеса доіспанські цивілізації Нового Світу не знали) тощо. Крім юридично «вільних» общинників, чиє життя було суворо регламентоване численними повинностями, існувала й відносно невелика група т. зв. янакона - рабів. Рабами ста­вали мешканці тих місцевостей, де завойовники-інки зустрічали особ­ливо стійкий опір. Були й жінки-рабині аклакуна («обранниці»), до того ж деякі з них походили із знатних сімей. Вони ставали жрицями Сонця, а також наложницями Сапа Інки та його вельмож.

Діти виховувалися в дусі беззаперечної покори старшим, почина­ючи з батьків і закінчуючи Верховним Інкою. Сини знаті отримували належну освіту, решта населення - годі й думати.

Писаних законів ця держава не знала (а може, вони не збереглися). В Тауантінсуйю, де загалом не було приватної власності в сучасному її розумінні та були відсутні торгівля й гроші, не могло бути й кредитів, лихварства та інших явищ розвинутого суспільства виробників. Тим самим приватне право перебувало у ледь зародковому стані.

В очах суспільства «синів Сонця» злочин був не простим пору­шенням законів, а святотатством, актом непокори Верховному Інці, котрий розглядався як джерело законодавства. В основу юстиції були покладені чіткі і зрозумілі принципи. Карний злочин, здійснений пред­ставником еліти, кваліфікувався як більш серйозний проступок, ніж та сама дія, вчинена вихідцем з простолюду (хатун руна). Наприклад, якщо представник знаті спокусив чужу дружину, обидва перелюбники каралися смертю. Та ж дія хатун руна каралася тортурами. Інший принцип полягав у тому, що у випадку, коли карана дія здійснювалася за підбурюванням іншої особи, покаранню підлягав ініціатор порушення закону, а не виконавець. Як співучасник по кожній карній справі виступав і камайок, тобто чиновник, який відповідав за ту конкретну суспільну ланку, до якої належав злочинець. Якщо, скажімо, було доведено, що представник хатун руна крав від голоду, а його безпосередній камайок не зумів забезпечити людину достатніми про­дуктами харчування, карався чиновник, а не безпосередній злодій.

Творцем карного права традиція називає Верховного Інку Пачаку-ті. Для кожного злочину ним була встановлена міра покарання відпо­відно до соціальної небезпеки проступку. Найтяжчим злочином вва­жалася державна зрада. Тіло скараного на смерть злочинця переробля­лося на рунатіня - «людину-барабана», з кісток його робили маленькі флейти, будинок зрадника зрівнювали з землею, а земельну ділянку посипали сіллю. Також жорстоко карали того, хто наважувався всту­пити у дім «наречених Сонця». Жахливим злочином вважалося без-божжя, богохульство, сумнів щодо могутності богів. Найтяжчим було убивство батьків чи рідних дітей. За це каралося повішанням. Вбивцю чужих дітей каменували, а убивцю чиновника - четвертували. Смертю каралося і зґвалтування, але ґвалтівник міг уникнути покарання, якщо ще до початку судового слухання одружувався з жертвою. Цікаво, що відповідальність за аборт залежала від статі убитого зародка. За хлопчика мати розплачувалася своїм життям, за дівчинку - 200 удара­ми батогом. Кровозмішання (інцест матері з сином, брата з сестрою і навіть двоюрідних братів з сестрами) заслуговувало повішання, хоча на чолі держави завжди стояла подружня пара, де Верховний Інка перебував у шлюбі з власною сестрою. Крадіжка майна, що належало Верховному Інці, храму або знаходилося на суспільних складах, каралася смертною карою.

Справи незначні розглядали нижчі чиновники - камайоки та кура-ки. Більш серйозні карні злочини перебували у компетенції «державних інспекторів», які регулярно навідувалися у всі населені пункти держави. Злочини проти безпеки держави, особливо ті, що були здій­снені представниками еліти, перебували у віданні самого Верховного Інки. Він чинив суд в столиці імперії Кус ко за участю кількох членів спеціального «карного сенату». Приводом для порушення справи служила скарга постраждалого чи третьої особи. Після порушення справи звинувачуваного утримували під вартою. На судопровадження відводилося п'ять днів. Вирок, як правило, був суворим (не забуваймо, що усі злочини кваліфікувалися як святотатство): засуджених ка­менували, вішали, скидали зі скелі тощо. Державних чиновників, зви­нувачених у нехлюйстві чи зловживаннях, засуджували до особливого покарання - «івайє», суть якого полягала у тому, що з висоти приблизно одного метра на спину жертві скидався важкий камінь. На­віть якщо чиновник виживав, то на решту життя перетворювався у ін­валіда. Оскільки інки не знали грошей, не було й штрафів. Ув'язнення, в нашому звичному розумінні, не застосовувалося. Але звинувачувано­го могли засудити до санкай {суанкай) - дводенного перебування у кам'яному мішку, де його сусідами були отруйні змії, хижі тварини та птахи. Якщо після 48 годин нещасний ще залишався у живих, це слу­жило доказом його безвинності. Йому не тільки повертали свободу, але й щедро винагороджували від імені верховного Інки.

Очевидно, що в різних частинах імперії право дещо різнилося, з врахуванням місцевих звичаїв і традицій. Наприклад, в країні Чіму -союзнику і останньому великому завоюванні Інкської імперії, зафік­совано такі правові норми. Найтяжчим злочином вважалася крадіжка -явище дуже рідкісне (якщо щось подібне раптом траплялося, в центрі такого населеного пункту виставлявся стовб з початками кукурудзи -сигнал «тут крадуть»). Спійманого злодія убивали, але вирок викону­вала не держава, а власник украденого майна. При цьому на смерть засуджувався не лише злодій, але й батько, який породив такого недо­стойного сина. Смертю карався і спокусник чужої дружини або ґвалті­вник. Цікаво, що в цій державі існували окремі дороги для чоловіків та жінок. Той, хто скористався дорогою чужої статі, карався (каралася) як ґвалтівник або спокусник (спокусниця), тобто - смертю.

На смерть засуджувалися і ті, хто ослухався наказів правителя або державного сановника, відмовився працювати на суспільних будовах, а також осквернитель храму. В таких випадках винних живими закопу­вали в землю разом з кістками «нечистих» тварин. Лікарі, чиї безпосе­редні дії викликали смерть пацієнта, засуджувалися до забиття камін­ням. До речі, лікарі (лікували головним чином цілющими травами) пе­ребували на державній службі і отримували непогане державне утримання. Якщо лікар починав ставитися до своїх обов'язків неналеж­ним чином і це мало летальні наслідки, такого ескулапа прив'язували вірьовкою до трупа померлого і залишали помирати. Згодом труп ліка­ря віддавали на поталу хижим грифам.

Незважаючи на те, що інки не знали колісного транспорту, у них була розгалужена система доріг. Вимощені каменем шляхи шириною в один - півтора метри розходилися в усі боки від столиці. Загальна довжина цих шляхів перевищувала 15 тис. км. Спеціально підготовлені бігуни, передаючи послання як естафету, забезпечували швидке надходження інформації до центру і передачу вказівок та наказів на периферію.

Історики характеризують політичний режим в державі інків як тео­кратичну деспотію. Якщо шукати паралелі зі Старим Світом, то най­більше спільного ця держава і її право мали з державами азіатського способу виробництва .

У 20-х роках XVI ст. в державі інків почалися повстання північних племен. Країну охопили епідемії. Згодом розгорнулася усобна боро­тьба між нащадками померлого в 1525 р. Верховного Інки Уайна Ка-пака. Перемога його незаконнонародженого сина Атуальпи (1532-1533) над законним спадкоємцем Уаскаром (1525-1532) принесла численні жертви, розколола верхівку інкського суспільства на дві ворогуючі сторони.

Тим самим на момент появи європейців (передусім іспанців і португальців) в Новому Світі місцеві цивілізації переживали кризу державності, були ослаблені внутрішніми чварами, що полегшило завдання завойовників.