Друга республіка та Друга імперія

12 листопада 1848 р. була прийнята нова Конституція, яка прого­лошувала у Франції буржуазну республіку. Девізом цієї т. зв. Другої республіки стало: «Сім'я, праця, власність і суспільний порядок» (як відомо, Перша республіка 1790 років девізом мала «Свободу, рівність, братерство»). Недоторканними залишалися стара організація управління, включаючи і місцеве - муніципалітети, суд та армія. За­конодавча влада передавалася однопалатним Національним зборам (750 депутатів). Виборче право надавалося чоловікам з 21 року, ценз осідлості становив 6 місяців.

Виконавчу владу очолював Президент республіки (ст. 43). Йому було надане право ведення переговорів з іншими державами, оголо­шення війни і укладення миру, призначення і зміщення міністрів та вищого командного складу армії тощо. Ознакою влади президента стало закріплення у його повноваженнях права помилування (король Франції був позбавлений цього права ще Конституцією 1791 р.!).

Буржуазія прагнула створити в особі президента такий центр сили, який би став гарантом соціальної стабільності і недопущення повтору подій червня 1848 р. Хоча ст. 19 гарантувала принцип розподілу влад, але призначення суддів і прокурорів також потрапило до президентських прерогатив. Тим самим виконавча влада убезпечувала собі лояльність судової.

На пост президента балотувалися Луї-Наполеон Бонапарт (племін­ник імператора Наполеона І, засуджений у 1840 р. на довічне ув'яз­нення за спробу підняти повстання проти Луї-Філіппа Орлеанського), генерал Кавеньяк (душитель паризького червневого повстання 1848 p.), Ледрю-Роллен (лівий республіканець, член Комісії виконавчої влади) та Распайль (від соціалістів). 10 грудня 1848 р. президентом став Луї-Наполеон Бонапарт, який зібрав голоси 5400 тис. виборців від загального числа 7300 тис. Ця перемога була, в основному, забезпечена голосами селянства (75 відсотків населення), яке йшло на вибори під гаслом: «Геть податки, геть багачів, геть республіку, хай живе імператор!»

Як уже вказувалося, республіканський уряд навесні 1848 р. не лише не зменшив колишні податки, але й підвищив їх, зокрема і на земельну власність. Тим самим дрібних землевласників-селян підштовхнули до висновку, що республіка нічим не краща за монархію Бурбонів чи Орлеанів. Ім'я Наполеона асоціювалося у народній свідомості з буржуазними перетвореннями, які закріплювали за селянами їхнє право власності на колишню поміщицьку землю, а також з військовою величчю Франції на поч. XIX ст.

Установчі збори поступилися місцем обраним на основі Конститу­ції Законодавчим зборам. Монархісти усіх мастей (прихильники ди­настій Бурбонів, Орлеанів чи Наполеонів) отримали 500 мандатів з 750, 70 мандатів мали помірковані республіканці, ще 180 - республі­канці ліві. Законодавчі збори стали ареною політичної боротьби двох полярних політичних течій - республіканської і монархічної.

11 червня 1849 р. Ледрю-Роллен від імені лівих республіканців виніс на обговорення Зборів пропозицію про віддання під суд прези­дента та усіх членів уряду за порушення Конституції (йшлося про ви­користання збройних сил республіки для боротьби проти свободи і незалежності інших народів).

Зайве говорити, що ця пропозиція була відкинута більшістю голосів. 13 червня ліві республіканці спробували влаштувати демонстрацію в Парижі, виступи в Тулузі, Страсбурзі та інших містах країни. Цей заколот був придушений силою зброї. 34 депутати-республіканці були віддані під суд, решта лідерів цієї політичної течії втекли за кордон. Газети і клуби республіканського напряму були закриті.

31 травня 1850 р. Законодавчі збори прийняли новий виборчий за­кон, за яким вводився трирічний ценз осідлості та інші антидемокра­тичні обмеження. Близько 3 млн сільських наймитів та робітників-поденників втрачали право голосу. Стаття 45 Конституції виключала повторне обрання президента. Владі Луї-Наполеона протистояли і дві монархічні течії в Законодав­чих зборах - легітимісти, чиїм кандидатом на престол був граф Шам-бор, та орлеаністи з кандидатурою графа Паризького. Президента підтримувало Товариство 10 грудня, створене з його прихильників і назване на честь перемоги на президентських виборах 1848 р. Корис­туючись правом призначення вищих посадових осіб, президент при­значив командуючого паризьким гарнізоном та начальника столичної поліції з числа своїх прихильників.

2 грудня 1851 р. під приводом захисту Конституції 1848 р. прези­дент здійснив державний переворот. Були заарештовані 16 лідерів опозиції та інші впливові політики - за звинуваченням у «змові проти держави». В прокламації, датованій 2 грудня, президент «іменем фран­цузького народу» розпустив Законодавчі збори. Термін повноважень президента був розширений до 10 років, замість попередніх чотирьох. Розробку законопроектів було передано Державній раді. Для урівно­важення майбутнього Законодавчого корпусу вводилася друга палата -Сенат. У відповідь на переворот ліві республіканці організували «Комітет опору» і вивели на барикади 3-4 грудня кілька тисяч своїх прихильників. Президент придушив цей виступ за допомогою регу­лярної армії. Близько 2 тис. загиблих за своїм соціальним походжен­ням належали швидше до дрібної буржуазії, ніж до пролетаріату, обезкровленого червневими боями 1848 р. Лояльність основної маси населення президенту була забезпечена формальним поверненням загального виборчого права для чоловіків, звуженого виборчим зако­ном 1850 р. Однак після перевороту 2 грудня 1851 р. Законодавчі збо­ри, Сенат, Державна рада мали суто формальний дорадчий характер.

14 січня 1852 р. Луї-Наполеон Бонапарт опублікував нову Консти­туцію. Влада президента, який обирався на десять років, поширюва­лася не лише на питання управління державою, а й на законодавство (міг проголошувати осадне становище і видавати декрети, оминаючи парламент. Закони країни також утверджував президент). В листопа-ді-грудні 1852 р. спочатку Сенат, а потім загальнодержавний плебіс­цит проголосили президента імператором під іменем Наполеона III. Цікаво, що в загальних рисах етапи сходження до імператорської влади Наполеона III дуже нагадували еволюцію Наполеона І після відсторонення від влади Директорії у 1799 р. Племінник ніби «двічі увійшов у ту саму річку».

3 поваленням Другої республіки змінилася лише форма, але не зміст державної влади. За своєю суттю Друга імперія була диктату­рою буржуазії. Зберігалися Законодавчий корпус і сенатський прерогатив. Тим самим виконавча влада убезпечувала собі лояльність судової.

На пост президента балотувалися Луї-Наполеон Бонапарт (племін­ник імператора Наполеона І, засуджений у 1840 р. на довічне ув'яз­нення за спробу підняти повстання проти Луї-Філіппа Орлеанського), генерал Кавеньяк (душитель паризького червневого повстання 1848 p.), Ледрю-Роллен (лівий республіканець, член Комісії виконавчої влади) та Распайль (від соціалістів). 10 грудня 1848 р. президентом став Луї-Наполеон Бонапарт, який зібрав голоси 5400 тис. виборців від загального числа 7300 тис. Ця перемога була, в основному, забезпечена голосами селянства (75 відсотків населення), яке йшло на вибори під гаслом: «Геть податки, геть багачів, геть республіку, хай живе імператор!»

Як уже вказувалося, республіканський уряд навесні 1848 р. не лише не зменшив колишні податки, але й підвищив їх, зокрема і на земельну власність. Тим самим дрібних землевласників-селян підштовхнули до висновку, що республіка нічим не краща за монархію Бурбонів чи Орлеанів. Ім'я Наполеона асоціювалося у народній свідомості з буржуазними перетвореннями, які закріплювали за селянами їхнє право власності на колишню поміщицьку землю, а також з військовою величчю Франції на поч. XIX ст.

Установчі збори поступилися місцем обраним на основі Конститу­ції Законодавчим зборам. Монархісти усіх мастей (прихильники ди­настій Бурбонів, Орлеанів чи Наполеонів) отримали 500 мандатів з 750, 70 мандатів мали помірковані республіканці, ще 180 - республі­канці ліві. Законодавчі збори стали ареною політичної боротьби двох полярних політичних течій - республіканської і монархічної.

11 червня 1849 р. Ледрю-Роллен від імені лівих республіканців виніс на обговорення Зборів пропозицію про віддання під суд прези­дента та усіх членів уряду за порушення Конституції (йшлося про ви­користання збройних сил республіки для боротьби проти свободи і незалежності інших народів).

Зайве говорити, що ця пропозиція була відкинута більшістю голосів. 13 червня ліві республіканці спробували влаштувати демонстрацію в Парижі, виступи в Тулузі, Страсбурзі та інших містах країни. Цей заколот був придушений силою зброї. 34 депутати-республіканці були віддані під суд, решта лідерів цієї політичної течії втекли за кордон. Газети і клуби республіканського напряму були закриті.

31 травня 1850 р. Законодавчі збори прийняли новий виборчий за­кон, за яким вводився трирічний ценз осідлості та інші антидемокра­тичні обмеження. Близько 3 млн сільських наймитів та робітників-поденників втрачали право голосу. Стаття 45 Конституції виключала повторне обрання президента. Владі Луї-Наполеона протистояли і дві монархічні течії в Законодав­чих зборах - легітимісти, чиїм кандидатом на престол був граф Шам-бор, та орлеаністи з кандидатурою графа Паризького. Президента підтримувало Товариство 10 грудня, створене з його прихильників і назване на честь перемоги на президентських виборах 1848 р. Корис­туючись правом призначення вищих посадових осіб, президент при­значив командуючого паризьким гарнізоном та начальника столичної поліції з числа своїх прихильників.

2 грудня 1851 р. під приводом захисту Конституції 1848 р. прези­дент здійснив державний переворот. Були заарештовані 16 лідерів опозиції та інші впливові політики - за звинуваченням у «змові проти держави». В прокламації, датованій 2 грудня, президент «іменем фран­цузького народу» розпустив Законодавчі збори. Термін повноважень президента був розширений до 10 років, замість попередніх чотирьох. Розробку законопроектів було передано Державній раді. Для урівно­важення майбутнього Законодавчого корпусу вводилася друга палата -Сенат. У відповідь на переворот ліві республіканці організували «Комітет опору» і вивели на барикади 3-4 грудня кілька тисяч своїх прихильників. Президент придушив цей виступ за допомогою регу­лярної армії. Близько 2 тис. загиблих за своїм соціальним походжен­ням належали швидше до дрібної буржуазії, ніж до пролетаріату, обезкровленого червневими боями 1848 р. Лояльність основної маси населення президенту була забезпечена формальним поверненням загального виборчого права для чоловіків, звуженого виборчим зако­ном 1850 р. Однак після перевороту 2 грудня 1851 р. Законодавчі збо­ри, Сенат, Державна рада мали суто формальний дорадчий характер.

14 січня 1852 р. Луї-Наполеон Бонапарт опублікував нову Консти­туцію. Влада президента, який обирався на десять років, поширюва­лася не лише на питання управління державою, а й на законодавство (міг проголошувати осадне становище і видавати декрети, оминаючи парламент. Закони країни також утверджував президент). В листопа-ді-грудні 1852 р. спочатку Сенат, а потім загальнодержавний плебіс­цит проголосили президента імператором під іменем Наполеона III. Цікаво, що в загальних рисах етапи сходження до імператорської влади Наполеона III дуже нагадували еволюцію Наполеона І після відсторонення від влади Директорії у 1799 р. Племінник ніби «двічі увійшов у ту саму річку».

3 поваленням Другої республіки змінилася лише форма, але не зміст державної влади. За своєю суттю Друга імперія була диктату­рою буржуазії. Зберігалися Законодавчий корпус і сенат, щоправда, в період імперії вони відігравали швидше декоративну роль - засідання їх проходили закрито, звіти не публікувалися. Для заспокоєння мас використовувалися й інші нехитрі прийоми. Так, професійні робітничі спілки очолював ... найближчий родич імператора.

Наполеон III своєрідним девізом свого панування обрав лозунг: «Імперія - це мир», маючи на увазі не стільки зовнішньополітичні проблеми, скільки внутрішній спокій. Це, в свою чергу, забезпечувало швидкий прогрес економіки. Національний дохід Франції за період з 1852 по 1869 pp. зріс вдвічі. Обороти зовнішньої торгівлі виросли з 3,1 млрд до 8 млрд франків.

На зовнішньополітичній арені Франція спільно з Англією завдали ганебної поразки Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. (народна сві­домість сприйняла цю перемогу як своєрідний реванш за 1813 p.).

У 1859 р. Франція у союзі з Сардинією розгромила Австрію, що дозволило приєднати Савойю і Ніццу.

Однак на фоні цих безперечних успіхів особливо впадали в око невдачі внутрішньої і зовнішньої політики. Невигідний торговий договір 1860 р. з Англією відкрив французькі ринки для дешевших і якісніших товарів військового союзника - економіку принесли у жертву політиці. У 1862 р. зазнала краху спроба Франції створити унію скандинавських держав. У 1863 р. закінчилася невдачею спроба Наполеона III втрутитися в російсько-польський конфлікт (повстання в Царстві Польському). В 1867 р. завершилася провалом авантюра з відновленням монархічного режиму в Мексиці. Один з лідерів бур­жуазної опозиції в Законодавчому корпусі А. Тьєр навіть заявив: «Немає такої помилки, якої б уряд не допустився». В галузі зовнішньої політики це майже відповідало реальному стану справ. Козирною картою імператора залишалася економіка, але з 1867 р. у Франції розпочалася циклічна криза виробництва (явище на той час закономір­не, але від того не менш неприємне).

Погіршення становища всередині країни загрожувало революцією. Імператриця Євгенія визнала: «Якщо не буде війни, моєму сину не правити». Вихід з кризи пов'язується імператорською владою з якоюсь переможною війною, яка б дозволила згуртувати французів навколо свого імператора. Наполеон III починає підшуковувати собі жертву агресії.

В результаті іспанської революції 1869 р. було повалено уряд ко­ролеви Ізабелли. Сформований уряд генерала Прім запропонував ва­кантний престол родичеві прусського короля Леопольду Гогенцолле-рну. Наполеон III, вважаючи панування однієї династії в Пруссії та Іспанії загрозою інтересам Франції, почав вимагати від Гогенцоллер-нів відмови від іспанського престолу. Згода Леопольда викликала у Наполеона III розчарування: «Це мир! А шкода - нагода була дуже доброю!».

Услід першій ноті Наполеон III вимагає гарантій того, що ніхто з Гогенцоллернів ніколи не претендуватиме на іспанський престол. Ввічлива відповідь стривоженого прусського короля була уміло від­редагована його канцлером Бісмарком. Текст набував зневажливого тону, хоча позитивний характер відповіді зберігався. Французька бу­ржуазія сама зажадала від Наполеона III і від Законодавчого корпусу оголошення війни Пруссії. 19 липня 1870 р. Франція оголосила її. Проти 508-тисячної прусської армії Наполеон III спромігся виставити усього 220 тис. чоловік. Не було єдиного плану ведення бойових дій. На чолі французької армії стояли бездарні паркетні генерали. Вже у перших боях біля Вейссенбурга і Верта в Ельзасі та біля Спіхерен-Вербаха в Лотарингії французькі війська зазнали поразки і були вимушені розпочати відхід. Французька армія розкололася на дві частини -одна була оточена у фортеці Мец, друга вела криваві бої під Седаном.

Генеральна битва під Седаном 1-2 вересня закінчилася ганебною капітуляцією. До прусського полону потрапили 100 тис. солдатів і офіцерів, близько 40 генералів, маршал Мак-Магон і навіть сам імпе­ратор Наполеон III. Це стало кінцем Другої імперії.