Демократична революція в Німеччині. Утворення Веймарської республіки

Понад 3 роки (з 1914 р.) Німеччині доводилося вести війну на два фронти - проти англо-французької коаліції на заході і проти Росії на Сході. В кінці 1917 р. прийшов успіх на Сході - 9 грудня визнала себе переможеною Румунія, 15 грудня уклала перемир'я революційна Росія. Після підписання 3 березня 1918 р. Брестського миру німецькі і союзні війська окупували Прибалтику, Білорусію, Україну. 21 березня розпочався німецький наступ на Західному фронті. Однак уже 4 квітня цей наступ був зупинений англо-французькими військами. Безус­пішною була спроба захоплення Парижа (27.V-5.VI) та штурм у м.Реймс (15-17.VII). 18 липня розпочався англо-французький контр­наступ на р. Марні. А генеральний наступ англо-франко-американсь-ких військ розпочався 26 вересня - 202 дивізії союзників атакували 187 німецьких по усьому 420-кілометровому фронту. Розгорнулися масові бої з застосуванням танків, авіації і газів. Оцінивши ситуацію, 28 вересня верховне командування німецької армії категорично по­ставило перед урядом вимогу негайно укласти перемир'я.

4 жовтня через Швейцарію новий уряд Німеччини (коаліційний кабінет Макса Баденського, до складу якого уперше в історії країни увійшли соціал-демократи) звернувся до американського президента В. Вільсона з пропозицією розпочати переговори про перемир'я на основі 14 умов, викладених президентом у посланні Конгресу від 8 січня 1918 р.

12 жовтня була проведена амністія політв'язнів. 15 жовтня уряд оголосив про реформування Конституції, яке серйозно обмежувало повноваження кайзера. 24 жовтня було оголошено про введення за­гального і рівного виборчого права в Пруссії.

8 листопада в Комп'єні під Парижем союзний головнокомандувач Фош вручив німцям умови перемир'я, що передбачали звільнення від окупації усіх раніше захоплених Німеччиною територій, а також Ель­засу і Лотарингії, відмови від Брестського і Бухарестського договорів, передачі союзникам практично усієї бойової техніки і військових ко­раблів, звільнення військовополонених тощо.

11 листопада 1918 р. об 11.00 угода про перемир'я була підписана. Перша світова війна закінчилася. Втрати Німеччини на фронтах (без врахування цивільного населення) склали 2 мільйони 37 тисяч чоловік убитими та померлими від ран.

Намагаючись добитися полегшення умов перемир'я, німецьке ко­мандування прагнуло продемонструвати міць своєї армії і флоту. Ще 29 жовтня був відданий секретний наказ кораблям флоту вийти у море для бою з англійськими ВМС. Через телеграфістів і офіцерських вістових про нього довідалися матроси. З листопада повстали моряки з військових кораблів, що базувалися в м. Кілі. 4 листопада робітничі і солдатські ради (за російським зразком) були створені у Штутгарті і прилеглих районах, 5-6 листопада повстання з утворенням рад відбу­лися в Гамбурзі, Любеку, Бремені, далі - в Шлезвігу. Ростоку, Ганно­вері та інших містах.

На 7 листопада влада Рад встановилася в Дюссельдорфі, Кельні, Брауншвейгу, Магдебургу, Дрездені, Лейпцигу, Франкфурті-на-Майні та десятках інших міст. 9 листопада революція перемогла в Берліні. Соціал-демократи покинули уряд М. Баденського. Останній самовільно проголосив зречення кайзера Вільгельма II, після чого склав з себе повноваження, передавши без формальностей Еберту (соціал-демократу) ключі і печатки рейхсканцелярії. Після отримання ін­формації про проголошення К. Лібкнехтом (керівником пробільшо-вицького «Союзу Спартака») більшовицької республіки новий уряд Німеччини, сформований Ебертом, поспішив проголосити «вільну демократичну республіку». Скасовувався воєнний стан, проголошу­валися свободи слова, друку, зібрань, загальне виборче право.

У листопаді- грудні 1918р. німецька революція опинилася на роздоріжжі. 23 листопада виконком Берлінської ради прийняв рішення про проведення загальних виборів на Всенімецький з'їзд Рад, при­значений на 16 грудня. Уряд Еберта- Хаазе ЗО листопада видав дек­рет про вибори в установчі Національні збори 16 лютого 1919 р. 16-21 грудня 1918 р. Всенімецький з'їзд Рад, всупереч намаганням «спар-таківців», постановив скликати Установчі збори. З 485 делегатів з'їзду 288 складали праві соціал-демократи, «спартаківців» було всього 10. Вожді «Союзу Спартака» К. Лібкнехт та Р. Люксембург навіть не були делегатами цього з'їзду.

Зимове двовладдя в Німеччині було одночасно схожим і несхожим на російське двовладдя між лютим і липнем 1917 р. Так, поліцай-президентом Берліна став лівий незалежник, в майбутньому німецький комуніст, Е. Ейхгорн (в Росії ж поліція залишалася опорою Тим­часового уряду аж до його падіння у жовтні 1917 p.). Ейхгорн провів ретельну чистку поліції, і в столиці вона стала лояльною до лівих. Під їхнім контролем в Берліні перебувала і т. зв. народна морська дивізія. 30 грудня «Союз Спартака» на загальнонімецькій конференції рево­люційних інтернаціоналістів проголосив створення Комуністичної партії Німеччини за участю спартаківців, лівих радикалів та членів Союзу червоних солдатів. Це була пряма заявка на революцію в Німеччині за російським більшовицьким зразком.

Контрреволюція також гуртувала свої сили. В умовах повного роз­валу армії верховне командування 24 листопада 1918 р. видало наказ про формування добровільницьких корпусів (фрайкорів). Фрайкори проіснували до 1923 р. Призначалися вони для розгрому революцій­ного руху, для опору польській експансії на східних рубежах Німеч­чини та для підтримки контрреволюційних режимів у Прибалтиці.

На початок 1919 р. під керівництвом генералів навколо Берліна було сформовано кілька добровільницьких корпусів під загальним командуванням генерала Лютвіця. 4 січня генерал запросив до війсь­кового містечка Цоссен Еберта та членів його уряду. Враження від параду 4 тис. вишколених фрайкорівців було настільки сильним, що прусський міністр внутрішніх справ того ж дня оголосив про зміщення Ейхгорна з посади поліцай-президента Берліна. Комуністи у відповідь вивели 5 січня на вулиці столиці 100-тисячну демонстрацію. Лібкнехт вимагав розпуску фрайкорів. 6 січня застрайкували берлінські заводи і фабрики. 10 січня до міста були введені урядові війська, розправа з лівими тривала тиждень. 15 січня увечері К. Лібкнехт та Р. Люксембург були заарештовані та убиті «при спробі втечі». Тим самим уряд ніби перехопив ініціативу у своєму протистоянні з комуністами.

6 лютого 1919 р. відкрилися Установчі збори. На цьому представ­ницькому форумі тимчасовим президентом Німеччини був обраний Еберт, канцлером - Шейдеман. Урядову коаліцію склав блок СДПН з двома центристськими буржуазними партіями - Німецькою демок­ратичною та католицького Центру. Оскільки в Берліні становище все ще залишалося непевним, Установчі збори працювали в провінційному Веймарі, столиці Тюрінгії.

Становлення т. зв. Веймарської республіки відбувалося в надзви­чайно складних умовах. Незважаючи на криваві втрати в Берліні, комуністи намагалися узяти політичний реванш в інших землях ко­лишньої Німецької імперії. 10 січня радянська республіка була прого­лошена в Бремені, 11 січня - в Куксгафені. З березня розпочався за­гальний страйк робітників у Берліні, під час розправи з яким контр­революціонери знову убили 1200 страйкуючих.

Та білий терор не приніс очікуваного результату. В середині квітня в усіх землях Німеччини одночасно страйкували 4,5 млн робітників. 7 квітня 1919 р. була проголошена Баварська Радянська республіка. 13 квітня ключові пости в її уряді (т. зв. Комітеті дії") опинилися у руках комуністів. 25 квітня уряд Є. Левіне створив Баварську Червону армію, чисельність якої перевищила 20 тис. чоловік. Для боротьби з контрреволюцією був створений революційний трибунал.

Радикальні дії комуністів викликали протести поміркованої частини лівих. 27 квітня з'їзд мюнхенських фабрично-заводських комітетів про­вів перевибори Комітету дії і виключив комуністів з уряду. 1-3 травня фрайкорівці увірвалися в місто. На цей час контрреволюція зуміла за-діяти для придушення лише Баварської Радянської республіки 100-ти-сячну армію фрайкорівців. Це свідчило про консолідацію антикомуністичних сил, їх високу організованість та уміння створювати чисельну перевагу на вирішальних напрямках протистояння з крайніми лівими.

28 червня в Дзеркальній залі Версальського палацу делегація Ні­меччини підписала мирний договір з країнами Антанти. За його умовами Ельзас та Лотарингія, захоплені Німеччиною у 1871 p., поверта­лися Франції. Саар, окупований Пруссією ще у 1815 р., на 15 років переходив під управління Ліги Націй; на цей час його вугільні шахти ставали власністю Франції як часткова компенсація за завдані війною збитки.

Округи Ейпен, Мальмеді та Морене після загальнонародних плебіс­цитів повернулися до Бельгії, Шлезвіг-Гольштейн - до Данії. Віднов­лювалася незалежність Люксембурга. Частина Верхньої Сілезії пере­ходила до Польщі. Данціг був оголошений вільним містом в митному союзі з Польщею. В прилеглій частині Східної Пруссії, населеній пе­реважно поляками, був проведений плебісцит. В результаті ці землі відійшли до Польщі. Смуга її володінь до узбережжя Балтики дістала назву Польського коридору; тим самим Східна Пруссія була відрізана від решти німецьких територій. Після плебісциту 1923 р. Мемель (Клайпеда) відійшов до Литви.

Загальна сума репарацій мала бути визначена до 1 травня 1921 р. Ще до того часу Німеччина була зобов'язана виплатити 20 мільярдів золотих марок - валютою, торговими кораблями, промисловими і сільськогосподарськими товарами тощо. Армія Німеччини не повинна була перевищувати 100 тис. чоловік, офіцерський корпус - 4 тис. Військовий флот скорочувався до 6 крейсерів, 6 легких крейсерів, 24 есмінців та міноносців.

11 серпня 1919 р. вступила в силу прийнята установчими Націо­нальними зборами у Веймарі нова німецька конституція. її проект був розроблений особливим комітетом зборів під керівництвом Г. Прой-са, відомого юриста і засновника Демократичної партії. Зрозуміло, що внутрішньополітична обстановка в Німеччині та зовнішньополітичні умови країни мали визначальний вплив на роботу комітету по розробці конституції.

Німеччина проголошувалася буржуазно-демократичною республі­кою. В ст. 1 вказувалося, що державна влада виходить від народу. Конституція проголосила недоторканність приватної власності, рівність громадян перед законом незалежно від статі і походження, не­доторканність особи, житла, таємницю листування, свободу слова, друку, зібрань, скасування цензури. Конституцією вводилися загальні, прямі і таємні вибори народного представництва. Право голосу отримували всі громадяни у віці від 20 років. За швейцарським зраз­ком конституція вводила референдуми, а також пропорційне представ­ництво партій у парламенті відповідно з усією сумою набраних на виборах голосів.

Вищим представницьким і законодавчим органом Німеччини став двопалатний (рейхстаг та рейхсрат) парламент. Нижня палата обиралася терміном на 4 роки, її депутат оголошувався представником усієї нації і був не відповідальний перед своїми виборцями. Верхня палата -рейхсрат формувалася з членів урядів земель, пропорційно чисельності їхнього населення. Усього земель було 15-18 республік та 3 вільних міста. Кожна з земель мала власну конституцію, власний законодавчий ландтаг, власний уряд та поліцію. У віданні центру залишалися зовнішні зносини, військова справа, митниці, карбування монети, зв'язок, залізничний та водний транспорт тощо. Право імперії у всіх випадках мало перевагу над правом земель. Верхня палата могла своєю незгодою затримати прийняття закону, але не скасувати його.

Головою держави ставав президент, який обирався загальнонарод­ним голосуванням на 7 років. В його руках зосереджувалася вища виконавча влада: верховне головнокомандування армією і флотом, представництво у зовнішніх зносинах, право помилування. Він при­значав канцлера і міністрів, які не могли одночасно бути депутатами парламенту. Президент міг достроково розпускати парламент і при­значати нові вибори. Рейхстаг формально міг ставити питання про імпічмент президента, однак жодного разу цим правом не скористав­ся. У разі необхідності президент міг видавати надзвичайні укази в обхід парламенту, йому ж надавалося право введення надзвичайного стану в країні. Останнє було пов'язане з призупиненням дії громадян­ських свобод.

Високе місце в державній ієрархії займав канцлер. Йому консти­туція надавала право «формулювання керівних принципів політики». Загалом схема президент - канцлер - двопалатний парламент дещо нагадувала імперську Конституцію 1871 р., за тим винятком, що місце імператора посідав обраний населенням на 7 років президент. Однак нова історична доба наклала свій суттєвий відбиток на Конституцію 1919 р. в плані гарантії соціальних прав населення: профспілки отри­мали згідно з конституцією право укладати колективні договори та проводити страйки на підприємствах. В територіальних округах та у загальноімперському масштабі мали бути сформовані виробничі ради з числа представників адміністрації та робітників. До компетенції цих рад належали питання умов праці, заробітної плати, соціального стра­хування. Конституція встановлювала 8-годинний робочий день.

Веймарська конституція була вагомим завоюванням німецького народу. Для свого часу вона стала зразком конституції передової буржуазної держави. Втім, правила політичної гри, закладені в кон­ституції, дозволили Гітлеру прийти до влади, не порушуючи жодної статті цього документа.

Згідно з умовами Версальського договору конституція скасувала військову повинність, офіційно армія не перевищувала 100 тис. чоловік. Фактично ж підготовка солдатів (контракт на 12 років) йшла за програмою унтер-офіцерів, унтер-офіцерів - за програмою офіцерського корпусу і т. д. З урахуванням чисельних спортивних та гімнастичних товариств Німеччина могла у разі потреби виставити півміль-йонну армію (на поч. 1918 р. на Західному фронті воювали близько 5 млн чол.). З другої пол. 20-х років в рамках секретного співробітництва з СРСР німці проводили обкатку на радянських полігонах заборонених Версальським договором танків та бойової авіації.

Веймарська республіка та її конституція не задовольняли сили ре­акції, в першу чергу монархістів, військової верхівки та право-націоналістичних сил. Перша спроба усунення режиму Веймарської республіки була здійснена уже в 1920 р. (військово-монархічний путч Каппа-Лютвиця), друга - в листопаді 1923 р. (мюнхенський путч «ко-ричневосорочечників» з НСДАП). До кінця 20-х років режим Вей­марської республіки користувався підтримкою майже усієї буржуазії, більшої частини робітничого класу і селянства. Так, під час путчу Ка­ппа-Лютвіця 15 березня 1920 р. 12 млн робітників на підтримку уряду припинили роботу; того ж дня була створена 100-тисячна Рурська Червона армія для протидії путчистам. З виступом націонал-соціа­лістів урядові сили розправилися за кілька хвилин (16 убитих штур­мовиків та 3 поліцейських).

І лише Велика депресія 1929-1933 pp. максимально поляризувала суспільство. Партії центру стрімко розгубили свій електорат, нато­мість посилилися позиції націонал-соціалістів та комуністів. Еконо­мічна криза стала провісником кризи політичної та загибелі Веймар­ської республіки під коричневими хвилями націонал-соціалізму.