Станова монархія в Англії. Її особливості

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». Пар­ламент виробив т. зв. Оксфордські провізії, згідно з якими при монар­хові створювалася постійна Рада п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за дія­льністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скли­катися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради п'ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами.

Як бачимо, ця установа первісно не мала нічого спільного ні з су­часним британським парламентом, ні навіть з станово-представниць­кими органами європейських держав, адже у ній була представлена лише феодальна аристократія. Король Генріх III 1265 р. спробував приборкати бунтівних васалів, на чолі яких стояв барон Симон де Монфор. Намагаючись заручитися підтримкою дрібних рицарів і мі­щан, де Монфор спробував змінити принципи комплектування парла­менту. До нього повинні були увійти усі барони, по 4 рицарі від кожного графства і по 2 представники від великих міст. 1 хоча коаліція баронів була розбита, а її керівник загинув, новий король Едуард І в 1272 р. запросив до Вестмінстерського парламенту не лише баронів, а й представників графств і міст.

У 1295 р. було сформовано «Зразковий парламент», до складу якого увійшли барони, рицарі, міщани, духовенство. Представників знаті запрошували поіменно, решту - обирали. З цього року парламент стає постійно діючою установою.

У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин. Перша формувалася з числа тримачів титулів герцо­га, маркіза, графа, віконта або барона, друга - на основі виборів.

Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в штатах три стани засідали окремо, причому кожний мав один голос. В Англії міщани і рицарство засідають спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу долю держави.

Нова установа швидко набирала силу. Ще в 1297 р. король Едуард І був змушений погодитися, щоб жодні податки не встановлювалися без згоди парламенту. З того часу і до сьогодні бюджет є одним з най­важливіших повноважень парламенту. З 1340 р. у розпорядження пар­ламенту переходить не лише вотування податків, але й контроль за їх використанням. Тоді ж було встановлено, що кожного разу, коли ко­роль вимагає грошей, парламент має право попередньо розглядати скарги на дії уряду.

В 1322 р. було встановлено, що без згоди парламенту не можуть бути внесені жодні зміни і доповнення в статути. Таким чином, пар­ламент почав своє перетворення на вищу законодавчу владу в країні. В 1371 р. ця установа виборола собі право на імпічмент вищих держав­них сановників. Першою «жертвою» парламенту став у 1386 р. канц­лер де Ла-Поль. Як бачимо, англійський парламент був більш впли­вовою інституцією, ніж французькі Генеральні штати.

У ХІІІ-XrV ст. в економіці Англії відбувалися суттєві зміни, що мали свій вплив на принципи формування парламентського корпусу, а отже, і на усю роботу цієї важливої державної установи. Зріст міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли збільшенню представ­ництва міщан. Причому активне виборче право надавалося в містах доволі широким групам населення. Це могли бути усі платники по­душного податку, власники «свого вогнища» або члени купецької гільдії - в кожному місті був свій власний порядок участі у виборах. Однак у цілому англійське міщанство було представлене в парламенті значно ширше, ніж французьке в Генеральних штатах. У Франції від політичного життя були ізольовані не лише міські низи, але й усі ті, хто не належав до міського патриціату.

Відбувалися серйозні зміни в структурі основної господарської і політичної ланки феодальної формації - в англійській вотчині (майорі). Феодали, користуючись тим, що селяни могли продавати надлишки своєї продукції на ринках найближчих міст, почали замінювати натуральні повинності на грошові (комутації). В XIV ст. цей процес став загальним і мав надалі серйозні наслідки. Феодали перестали вести власне господарство на доменіальній землі, здаючи цю землю клаптиками в оренду селянам. Відпала потреба в панщині, і селян почали за викуп відпускати на волю. Головною фігурою на селі став особисто вільний селянин-орендар, чиє матеріальне становище було надзвичайно важким. Феодали не лише вимагали високу орендну плату за надану у користування землю, але й захоплювали общинні угіддя для збільшення вівчарства. Останнє приносило великі прибутки, оскільки в містах уже була створена виробнича база для переробки овечої вовни на сукно - для власних потреб і на експорт.

Допустити селян-йоменів до парламенту означало б підірвати по­літичні основи феодальної держави. Але формально право голосу на виборах до палати общин мали усі вільні землероби. Тому в 1430 р. право голосу зберегли лише особи, що постійно проживали в графствах і володіли фрігольдом (пожиттєве чи спадкове тримання землі на умовах фіксованої ренти з правом вільного заповіту, розділу і відчуження свого тримання), який приносив дохід не менший 40 шилінгів. У 1445 р. пасивне виборче право було надане в графствах лише дворянам-рицарям, але не простим йоменам. Щоправда, в Англії особи з річним доходом у 20 фунтів стерлінгів були зобов'язані викуповувати рицарський патент, тобто розбагатілий йомен автоматично ставав рицарем.

Як бачимо, упродовж якихось 15 років парламент було закрито для соціально небажаних елементів. Гарантією проти самої можливості надто радикальних рішень парламенту залишалося право монарха відхиляти представлені парламентом законопроекти - біллі. Королі активно користувалися цим правом. Так, коли в 1397 р. палата общин прийняла резолюцію про зменшення видатків на королівський двір, король Річард II не лише відхилив цей білль, але й домігся видачі автора законопроекту Хекслі. Пізніше невдаха-парламентарій був переданий суду імпічменту і засуджений до страти. Це стало своєрідною пересторогою для противників монархії.

Заможні верстви були партнерами королівської влади і в справі місцевого врядування. Статутами 1327 та 1332 pp. в кожному графстві на допомогу шерифам призначалися т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право переслідувати і страчувати злочинців. Дана посада була неоплачуваною, вона вимагала часу і засобів, тому, зро­зуміло, «оберігачами миру» ставали лише найзаможніші мешканці графства.

У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному граф­стві мав бути призначений, згідно з парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколот­ників і хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати пока­ранню». Саме мирові судді повинні були «також заслуховувати і ви­рішувати усі порушені короною справи про усілякого роду важкі карні злочини і правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до законів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе значення для англійської юстиції, оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на загальні розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій. Це було ще одне суттєве обмеження системи феодальних імунітетів, так характерних для попередньої епохи раннього феодалізму. З іншого боку, мировими суддями могли бути лише місцеві дворяни з доходом від нерухомості більшим за 20 фунтів стерлінгів (стерлінг - англійська срібна монета пенні, фунт - первісно вагова одиниця 0,4536 кг, таким чином, 20 фунтів - це майже 10 кг срібної монети високого ґатунку).

Поступово, в 1388 р. число мирових суддів було збільшено до 6 на графство, далі - до 8. А з 1414 р. встановлена періодичність їх засідань - 4 рази на рік. У юрисдикцію цих суддів передавався контроль над діями місцевої поліції та її голови - шерифа. Посада мирового судді залишалася безоплатною, тобто знову-таки вимагала часу і засобів, недоступних для середніх верств населення, не кажучи уже про народні низи. Станово-представницька монархія в Англії, як і у Франції, спирається лише на частину рицарства і «третього стану», монарх «ділиться» своєю владою лише з найбільш економічно спроможними групами населення.

На цей історичний період припадають перші спроби англійської церкви відособитися від папського Риму. Коли папа Григорій XI (се­ред. XIV ст.) наказав лондонському архієпископу арештувати і піддати тортурам богослова Уїкліфа (1320-1384), який проповідував неза­лежність британського духовенства від римської курії, останнього підтримали Оксфордський університет, король і, згодом, парламент. Парламентський статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде захищати свої давні несправедливі притязания насильницькими захо­дами, то країна зуміє вчинити потрібний опір». Було вирішено відібрати усі бенефіції, подаровані папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст. володіла в Англії третиною земель, у багатьох місцях вона користувалася монополією вивозу вовни за кордон, дешева монастир­ська продукція вигравала у конкуренції з товарами, виробленими мі­ськими ремісниками. Парламент став рупором загального невдово­лення римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р. бойо­вих дій проти Франції, на території якої в Авіньйоні перебував папський двір. Саме парламент заклав основи англійського церковного права і англіканської церкви.