Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

Якобінці прийшли до влади в найкритичніші дні Республіки. П'ять іноземних армій увірвалися в країну. На заході швидко поширювався з Вандеї роялістський заколот. На півдні і південному заході контрре­волюційне повстання розпочали жирондисти. До середини червня з 83 департаментів країни 60 були охоплені полум'ям заколотів. Вима­галися найенергійніші, найрішучіші заходи. Законами 3 червня, 10 і 17 липня були здійснені основні вимоги селянства. Конфісковані емі­грантські землі дробилися на невеликі ділянки з розстрочкою виплат на десять років, неімущі селяни отримували дещицю землі взагалі без­коштовно. Всі феодальні права оголошувалися скасованими, ліквідо­вувалися усі селянські повинності феодалам. Збереження феодальних актів на землю каралося каторгою. Те, що фейяни і жирондисти не мо­гли вирішити за чотири роки, якобінці провели в життя за півтора мі­сяці. Селянство, яке тривалий час хиталося між революцією і монар­хією, рішуче підтримало якобінців.

24 червня Конвент урочисто схвалив текст найдемократичнішої Конституції Французької республіки і поставив його на всенародне об­говорення. Стаття 1 стверджувала єдність і неподільність республіки. Стаття 7 оголошувала, що «суверенний народ - це сукупність усіх громадян». Для прийняття закону не досить його схвалення Законо­давчими зборами. Необхідно отримати схвалення усіх громадян. «Де- кларація прав людини і громадянина» була розширена. Опір гніту оголошувався не лише правом, але й обов'язком кожного законослух­няного громадянина: «Кожний, хто захопить суверенітет, буде негайно ж убитий вільними громадянами». Загальне виборче право надавалося усім французам, старшим 21-го року, вибори оголошувалися прямими і рівними. Постійно діючий однопалатний законодавчий корпус мав обиратися терміном на 1 рік. Йому належало видавати декрети і пропонувати закони. Останні вважалися схваленими народом, якщо упродовж 40 днів проти них не висловлювалася десята частина комун. Функції управління мали бути передані Виконавчій раді з 24 чоловік. Оголошувалася виборність, підзвітність і право відкликання державних чиновників. Максимальний термін перебування на посаді обмежувався 2 роками. Чиновники могли діяти лише на основі законів і декретів. Стаття ЗО Конституції оголосила, що «державні посади по суті тимчасові, їх не можна розглядати ні як відзнаки, ні як нагороди, але як обов'язок».

Якобінська Конституція могла вступити у дію лише після того, як збереться новий законодавчий корпус, до якого не міг бути обраний жодний з депутатів діючого Конвенту.

Ця конституція так ніколи і не була проведена в життя.

13 липня був заколотий кинджалом один із вождів революції Марат, який випускав газету «Друг народу». 16 липня в Ліоні убили вождя місцевих якобінців Шальє. У відповідь на терор контрреволюції якобінський уряд відповів власним терором і централізацією апарату управління. Цього вимагало плебейство Парижа у своїх виступах 4-5 вересня. Революційний трибунал посилив свою діяльність. За його рішенням була страчена Марія-Антуанетта.

Верховний орган республіки Конвент здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну та судову влади. Комісари Конвенту направлялися в департаменти, маючи завдання проваджен­ня чистки місцевих органів, наведення революційного порядку, змі­щення в разі необхідності командуючих арміями і призначення нових. Власне революційний уряд утворив Комітет суспільного порятунку, який очолювали Максиміліан Робесп'єр, Сен-Жюст, Жорж Кутон. Питаннями оборони в Комітеті займався видатний математик, який виявився природженим воєначальником, Лазар Карно. Комітету суспільного порятунку підпорядковувалися усі державні органи, його накази підлягали безумовному виконанню. В провінціях були створені місцеві революційні комітети за зразком паризького. Столичний комітет складався з 12 членів, які щомісяця переобиралися. Щотиж­нево він давав звіти Конвенту про свою діяльність. З 4-го грудня 1793 р. в його підпорядкуванні перебували усі міністри, генерали і всі дер­жавні установи. Політичні заходи, що поставали на порядку денному, перед розглядом у Конвенті і Комітеті суспільного порятунку поперед­ньо обговорювалися в Якобінському клубі (подібний порядок стосов­но місцевих справ практикувався і в провінції). Під час такого обго­ворення усі члени клубу були рівні, тут не було ні міністрів, ні комі­сарів, ні генералів.

Важливим досягненням Комітету суспільного порятунку стало створення в найбільш стислі строки могутньої республіканської армії. 23 серпня 1793 р. Конвент прийняв декрет, що фактично оголошував усю націю мобілізованою на війну. На осінь в республіканській армії налічувалося близько 1 млн чол. Необхідно було налагодити поста­чання зброєю і боєприпасами цієї армії, нагодувати її, завезти продо­вольство у великі міста, придушити заколоти тощо.

Посаду офіцера і навіть генерала міг посісти будь-який таланови­тий виходець з народу. Головнокомандуючим спершу був призначений 31-річний Журдан, колишній продавець бакалійної ятки. Його наступником став 25-річний конюх Лазар Гош. Останньому належить фраза: «Якщо меч короткий, слід тільки зробити зайвий крок». Генералами цієї армії були писар Марсо і син муляра Клебер. Після взяття Тулона із застосуванням артилерії генералом став 24-річний виходець з Корсики Наполеон. Уже взимку 1793/94 pp. проти військ коаліції було виставлено 14 армій республіки.

Велике значення в системі якобінської диктатури мали каральні органи, зокрема Комітет суспільної безпеки. Декрет про підозрілих від 17 вересня дозволяв проводити арешти усіх «підозрілих». Про­цедура судочинства - від винесення звинувачення і арешту до виконан­ня смертного вироку іноді займала добу або й менше. У відповідь на заколоти жирондистів у провінціях (Марсель здався англійцям; в Ліоні відбувся погром якобінців) 24-30 жовтня 1793 р. революційні три­бунали в Парижі здійснили страту вождів жирондистів. У березні 1794 р. надійшла черга «скажених», тобто ультралівих. Після того, як Ебер, журналіст, який мав вплив у Паризькій комуні і клубі кордельєрів, піддав критиці якобінське керівництво, він був страчений разом зі своїми прихильниками. Ще через 2 тижні стратили Дантона і його соратників, т. зв. «поблажливих», які виступали проти терору, суспі­льних робіт для безробітних, побудови лікарень та практики поста­чання паризького населення хлібом за низькими цінами. Характерно, що Ебер в свою чергу вимагав ліквідації усякої торгівлі взагалі, включаючи дрібну. Як бачимо, революційна рішучість якобінців по­ширювалася не лише на питання державного будівництва, а й на дис- кусію з політичними супротивниками (жирондистами) і навіть просто незгідними з числа колишніх союзників (Дантон, «скажені»). В червні 1794 р. був прийнятий новий декрет, спрямований на посилення те­рору. Вводилася в життя формула «ворог народу». Для страти звину­вачуваного досить самого переконання суддів, що вони мають справу саме з такою людиною.

Конвент, як уже зазначалося, виходив за рамки суто законодавчого органу. Характерно вирішувалися питання соціального забезпечення і, особливо, постачання продовольством. Так, уже 28 червня 1793 р. Конвент вводить допомогу по старості особам, старшим за 60 років, у зв'язку з безробіттям, допомогу багатодітним сім'ям, допомогу робітничим сім'ям при народженні дитини. Зрозуміло, що за повної відсутності соціальних фондів ці виплати могли виконуватися лише за рахунок майна противників режиму. 5 вересня того ж року якобінці «прислухалися» до вимог паризького плебсу і ввели тверді ціни «максимум» майже на всі продукти харчування. Щоправда, було встановлено «максимум», тобто стелю, зарплати робітників, але це справи не змінювало.

В ситуації, коли країну топтали армії п'яти окупантів, коли близько мільйона чоловіків найбільш працездатного віку були мобілізовані до армії, говорити про якусь стабільність цін і їх «максимум» було сміш­но. Для реквізиції (вилучення за встановлену ціну) хліба у заможних селян створювались загони санкюлотів (тобто тих, хто носив довгі штани, на відміну від дворянства, зодягнутого у короткі панталони). (Ситуація дуже нагадувала Росію епохи «воєнного комунізму», коли більшовики роздали селянам землю, але почали проводити в життя т. зв. Продрозверстку). Французькі селяни також отримали від якобінців землю, і також були змушені розставатися з вирощеним врожаєм. Одночасно революціонери взяли на облік золото і срібло приватних осіб і започаткували примусові позики у багатих.

В кінці лютого на початку березня 1794 р. Конвент приймає т. зв. Вантозькі декрети, за якими починається роздача майна контррево­люціонерів бідним, жебракам, інвалідам, сиротам, престарілим. Сен-Жюст стверджував: «Власність патріотів священна, але майно змов­ників може бути роздане нещасним».

Один із фундаментальних законів фізики визначає, що кожна дія породжує адекватну протидію. Радикальні заходи Комітету суспіль­ного порятунку і Конвенту зустріли опір не лише політичних супро­тивників і майнових класів, але й учорашніх союзників. Робітники були невдоволені введеним «максимумом» заробітної плати за свою працю. Вони могли розраховувати лише на скромне постачання з централізованих джерел. Проти були і селяни, яких насильно позбав­ляли вирощеного врожаю. Після застосування репресій щодо Ебера і Дантона інші незгодні, навіть з числа Якобінського клубу, боялися подавати свій голос. Доки зберігалася загроза іноземної інтервенції, буржуазія і всі заможні елементи міста і села вимушено мирилися з жорстокими обмеженнями якобінської диктатури. Коли ж революційні армії прогнали ворога і у битві під Флерюсом 26 червня 1794 р. завдали йому вирішальної поразки, буржуазія стала шукати шляхів позбавлення від «важкої руки» якобінців.

Слідом за буржуазією цей же поворот вправо здійснило і заможне селянство. Змовники врахували долю жирондистів, «примирливих» і ебертистів, свій переворот вони готували таємно. Цікаво, що цього разу об'єдналися уцілілі прихильники Дантона (праві), Ебера (ліві) та інші невдоволені депутати.