Виникнення держави Ізраїль у 1948 р. Зовнішня і внутрішня політика Ізраїлю. Право

Засновником сучасного сіонізму вважається Теодор (Біньямін Зеєв) Герцль (1860-1904). У 1896 р. він випустив брошуру «Єврейська держава -досвід сучасного вирішення єврейського питання», яка стала своєрідною програмою дій для прихильників відтворення єврейської державності. В романі Герцля «Альтнойланд» («Нова-стара земля») у напівхудожній формі викладено його погляди на суспільні відносини мешканців майбутньої держави, морально-психологічний клімат, стосунки з сусідами та європейцями взагалі тощо.

У 1897 р. Герцль та його соратники зуміли організувати в Базелі Перший сіоністський конгрес. Від імені єврейства Герцль вів перего­вори з турецьким султаном та політиками Європи про відновлення єврейської держави на теренах давнього Ізраїлю або, принаймні, «де-небудь у Східній Африці» (ще варіант - на Мадагаскарі).

Після смерті Герцля справу його життя продовжив Давид Вольф-сон (1856-1914). Перша алія (переселення євреїв) в Ерец-Ізраель від­бувалася у 1881-1903 pp.

Досягненням уже цього періоду стало відтворення івриту - давньої єврейської мови. Вважається, що вже у V ст. до н. є. більшість мешканців Іудеї розмовляла арамейською. Зусиллями Еліезера Бен-Ієхуди (1858-1922) та Ашера Гінцберга (1856-1927) мова Біблії була не лише відновлена, але й модифікована. У неї було введено низку понять і термінів, створених з врахуванням нових реалій: досягнень науки і техніки, розвитку інших галузей людських знань.

Іврит мав дуже важливе значення для майбутнього держави із-раічь, оскільки на початку XX ст. різні групи євреїв (ашкеназі, сефар-ди, Йєменські, бухарські та інші євреї) розмовляли різними мовами і наріччями. Зробити якусь з цих мов (наприклад, ідиш) державною, означало б де-факто розділити євреїв на привілейованих і другосортних, пересварити їх між собою.

Друга алія припадає на роки перед початком першої світової війни (1904-1914). І знову основну масу становили вихідці з європейського Сходу. Земля для переселенців викуповувалася Єврейським націо­нальним фондом {Керен-Каемет ле-Ісраель), створеним у 1901 р. Гроші на його рахунок надходили з добровільних пожертвувань євреїв усього світу, тим самим відродження держави стало загально­народною справою задовго до її офіційного утворення. В роки Першої світової війни Туреччина, на чиїй території перебував Ерец-Ізраель, опинилася в таборі країн Четверного союзу, противників Антанти. Натомість єврейський капітал, а також єврейські добро­вольці підтримали Антанту.

2 листопада 1917 р. міністр іноземних справ Великобританії лорд Бальфур передав лорду Лайонелу Ротшильду доручення поставити до відома Сіоністську організацію про прихильне ставлення уряду Його Величності короля до ідеї створення єврейського національного вог­нища на землях Ерец-Ізраель (т. зв. Декларація Бальфура).

Післявоєнна Версальська конференція надала Великобританії мандат на Сирію та Палестину (система мандатів встановлювалася офіційно з метою підготувати населення тих чи інших територій до створення самостійної держави). В Палестині були уведені три офі­ційні мови: англійська, арабська та іврит. На 1922 р. сюди прибуло 83 780 євреїв, а у 1925 р. - ще 30 тисяч. Місцеве арабське населення вороже поставилося до прибуття переселенців. Араби під проводом муфтія Хадж Амін ал-Хусейні почали організовувати єврейські по­громи (лише у 1929 р. 20 нападів на містечка, 66 убитих), а євреї -гуртуватися в загони самооборони.

Водночас, в 1931 р. виникли лише три нових поселення. Прихід в Німеччині до влади Гітлера різко збільшив число емігрантів з Європи. Так,.після прийняття в 1935 р. т. зв. Нюрнберзьких законів (євреї були позбавлені прав громадянства і поставлені у становище безправних «підданих», а закон «Про охорону німецької крові і німецької честі» ставив поза законом шлюби німців з євреями) в Палестину того ж року прибуло аж 69 тис. емігрантів.

Еміграція з Німеччини до Ізраїлю становила: 1933 р. - 37 тис, 1934 р. - 23 тис, 1935 р. - 21 тис, 1936 р. - 25 тис, 1937 р. - 23 тис, 1938 р. - 37 тис, 1939 р. - 68 тис, 1940 р. - 16 тис, тисячі німецьких євреїв тікали до інших країн Європи та до США. Якщо єврейська діаспора в цих країнах різко збільшила фінансову допомогу колоністам в Ерец-Ізраель, то арабське населення Палестини відповіло на нову хвилю переселенців справжнім бунтом: встановленням мін, пошкодженням нафтопроводів, підпалом насаджень та садиб єврейських поселенців.

Під тиском арабів Великобританія в травні 1939 р. була вимушена оголосити щорічну 10-тисячну квоту на прибуття нових переселенців-євреїв. У 1939-1945 pp. поруч з цією легальною імміграцією проходила й нелегальна алія, яку обслуговували 140 транспортних кораблів.

Після закінчення Другої світової війни президент США Г. Трумен висунув перед Лондоном вимогу видачі ще 100 тис. віз для єврейських переселенців з Європи. Уряд Великобританії, побоюючись арабських заворушень, відповів відмовою. Тоді у жовтні 1945 р. єврейські напів-військові організації «Ецел», «Лехі» та інші розпочали кампанію терору проти британської адміністрації: убивства офіцерів та чиновників, акти відкритої непокори тощо.

В цей період активним прихильником ідеї створення єврейської держави виступав Радянський Союз: в Москві сподівалися, що ново­утворений Ізраїль стане державою «прогресивною», тобто обере «со­ціалістичний шлях розвитку». В лютому 1947 р. Великобританія пере­дала ООН вирішення палестинської проблеми. 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея 33 голосами проти 13 прийняла резолюцію про розділ підмандатної Палестини на дві держави: єврейську (14 тис. кв. км) та арабську. Британський мандат закінчувався 15 травня 1948 р. За день до цієї дати була проголошена Декларація Незалежності Ізраїлю. Проти такого рішення негайно виступили Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Трансйорданія, Ірак, Єгипет, які організували військове вторгнення. До 31 травня була завершена мобілізація до Армії Оборони Ізраїлю (Цахал), закладені основи ВПС та ВМС новоутвореної країни. Війна за незалежність тривала з 15 травня по 20 липня 1949 p., коли було укладено перемир'я з Сирією.

В травні 1949 р. відбувся вступ Ізраїлю до ООН. До кінця 1951 р. до Ізраїлю прибуло 685 тис. переселенців-євреїв, половину з них становили вихідці з країн Східної Європи. Країна переживала тяжку житлову кризу, були введені картки, високі податки (останнє зумовлювалося військовими потребами).

У 1956 р. Єгипет провів націоналізацію Суецького каналу, уклавши перед тим військовий пакт з Сирією та Йорданією. В Ізраїлі цей крок був розцінений як ворожий, тому уряд Бен-Гуріона вдався до превентивного удару. 29 жовтня ізраїльська армія напала на Єгипет, а 5 листопада захопила частину Сінайського півострова. Завдяки зу­силлям СРСР та США Суецький конфлікт було врегульовано, на Сі-найський півострів були введені «голубі шоломи» ООН. Це дозволило убезпечити від обстрілів єврейські поселення у прилеглих районах.

У травні 1967 р. Єгипет та Йорданія уклали оборонний пакт. 4 червня того ж року до пакту приєднався Ірак. Ізраїль уміло використав пропагандистські заяви лідера палестинців Ахмеда Шукейрі про те, що араби допоможуть уцілілим євреям повернутися до своїх «рідних» країн, але «я думаю, що ніхто з них не залишиться в живих».

Вранці 5 червня ізраїльська армія розпочала т. зв. шестиденну вій­ну. В перші години конфлікту на аеродромах прилеглих арабських держав були знищені 410 літаків, що забезпечило Ізраїлю тотальну перевагу в повітрі. Сухопутні бої йшли на Сінаї. в Єрусалимі (189 загиблих), на Голанських висотах. За наполяганням широкої світової громадськості, включаючи й США, які не бажати сваритися з арабсь­ким світом, бойові дії були припинені, але ізраїльська армія продов­жувала контролювати захоплені території. На початку 1970 років в Ізраїлі був найвищий у світі рівень податків, що пояснювалося вели­чезними військовими витратами.

Рівно о другій ополудні 6 жовтня 1973 р. араби розпочали артиле­рійський обстріл ізраїльських позицій вздовж Суецького каналу та на Голанських висотах. В Ізраїлі якраз на честь свята Судного дня (Йом-Кіпур) значна частина військових була відпущена додому. Самі лише єгипетські сили вторгнення налічували 600 тис. чол., 2 тис. танків, 2300 гармат тощо. Але арабські армії мали низьку боєздатність, більшість солдатів становили правовірні мусульмани, які п'ять разів на добу влаштовували обов'язкову молитву-намаз, не звертаючи уваги на таку дрібницю, як війна. Після танкової битви 14 жовтня, найбільшої з часів Курської дути, стало зрозумілим, що Ізраїль цю війну виграє.

22 жовтня Рада Безпеки ООН схвалила спільний американо-ра-дянський проект про припинення вогню. Після 1973 р. під ізраїльською окупацією опинилися 70 тис. кв. км території (при тому, що в кордонах 1948 р. країні відводилася уп'ятеро менша площа - 14 тис.) з 1 млн переважно арабського населення. Звичайно, що управління доводилося здійснювати переважно силовими методами. Країни арабського світу спробували вплинути на агресора шляхом встановлення нафтового ембарго для тих держав, які надаватимуть допомогу чи підтримку Ізраїлю. Світові ціни на нафту скочили більше ніж на 40 відсотків. Це стало додатковим фактором антиізраїльських настроїв у світі. .

10 листопада 1975 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолю­цію, яка засуджувала сіонізм за те, що він виступає формою расизму.

На прилеглих до Ізраїлю територіях Південного Лівану розмісти­лися палестинські вигнанці, сформовані у збройні частини й підрозділи. В 1982 р. чисельність цих сил досягала 20 тис. чоловік. Проводилися артилерійські обстріли ізраїльських поселень у прилеглих районах. 5 червня 1982 р. ізраїльська армія розпочала операцію «Мир для Галілеї», захопивши міста Tip та Сідон. Після облоги Бейрута було досягнуто угоду про евакуацію палестинських війсьтвиків з території Лівану. Вони евакуювалися у 8 арабських держав: Йорданію, Ірак, Південний Ємен, Північний Ємен, Туніс, Судан, Сирію та Алжир. У вересні 1982 р. була влаштована різня в таборах палестинських бі­женців Сабра і Шатіла, відповідальність за яку впала на ізраїльський уряд (Тель-Авів оголосив, що дійсними винуватцями є союзні фор­мування ліванських християн). На початку червня 1985 р. новий коаліційний уряд національної єдності на чолі з Шимоном Пересом вивів ізраїльські збройні сили з півдня Лівану, передавши контроль над цими територіями християнській Армії Південного Лівану.

Безперервні війни з арабським світом вели до високої інфляції в країні, проявів арабського тероризму проти ізраїльтян в самому Ізраїлі та за його межами тощо. Тому з другої половини 90-х років ізраїльські уряди здійснюють політику, названу «землі в обмін на мир». Ізраїль погоджується звільнити частину окупованих арабських земель, надати автономію проживаючому в країні палестинському населенню, а у перспективі - створити арабську палестинську державу. Ця політика викликає сильний опір як у середовищі палестинців (радикали звинувачують лідера ООП Ясіра Арафата у зраді національних інтересів), так і у самому єврейському суспільстві.

24 травня 2000 р. уряд Ізраїлю на чолі з Ехудом Бараком достроково завершив вивід ізраїльських військ з півдня Лівану. Бійці християнської Південноліванської армії, яка останніх 22 роки співпрацювала з ізраїльтянами, були прийняті на ізраїльській території на правах ... туристів з можливістю тимчасового працевлаштування. Тим самим у Ізраїлю залишився лише один нерозв'язаний територіальний конфлікт - з Сирією.

Ізраїль не має власної конституції, що пояснюється багатьма не-вирішеними питаннями, зокрема щодо територіального статусу Єрусалиму (світ не готовий до перенесення у це священне місто трьох світових релігій єврейської столиці з Тель-Авіву). Державний лад у країні можна характеризувати як парламентсько-президентську республіку. Його основи регулюються кількома законодавчими актами, як-от: Тимчасовий органічний закон 1949 p., Закон про гро­мадянство 1952 p., Основний закон про парламент 1958 p., Основний закон про президента 1964 р. Президента обирає кнессет (парламент) країни, його повноваження відносно вузькі. Вся повнота реальної влади перебуває в руках прем'єр-міністра.

Ізраїль має добре розвинуту систему соціального забезпечення. До її курйозів віднесено визнання хронічних алкоголіків інвалідами з випла­тою щомісячної пенсії, еквівалентної 300 доларам США. Це дозволяє продовжувати «хворобливий» спосіб життя без особливих труднощів.

Судова система складається з світських та релігійних судів (равві-нату та шаріату). В компетенції судів раввінату питання шлюбу та сім'ї, а також справи, пов'язані з виконанням релігійних культів. Рішення цих судів грунтуються на архаїчних положеннях талмуду. Це також веде до курйозів. Так, євреєм може вважатися лише наро­джений від матері-єврейки. Під цю категорію потрапляють онуки М. С. Хрущова і не потрапляють - першого президента єврейської держави Бен-Гуріона.

Рекомендована література

Біблія (Старий заповіт).

ВасильевЛ. С. История религий Востока.- М.: Высшая школа, 1988. Мирський Р., Хонігсман Я., Наймам О. Юдофобія проти України (старі забобони і модерні вигадки).- Львів: Бней Брит Леополіс, 1998.

Рут Семюэлс. По тропам еврейской истории-М.: Библиотека-Алия, 1991.

Таксіль Лео. Забавна біблія.- К.: Політвидав, 1984.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.